Русифика́ция — комплекс мер, осуществляемых официальными властями, направленных на обрусение жителей какой-либо территории, а также и сам процесс такового обрусения — как в языковом, так и в культурно-религиозном плане.
Как целенаправленная языковая и историографическая политика на подконтрольных территориях русификация получила распространение в XIX веке и продолжилась позже. В разных регионах русификация проходила и проходит по-разному и имеет разные по глубине и продолжительности последствия. Из неудачных попыток наибольшую известность получили в целом непродолжительные русификация Польши и русификация Финляндии.
Британский историк Джеффри Хоскинг указывает, что русификация входила в политику властей Российской империи, так как централизации власти и устранению местных привилегий. По его мнению, русификация ставила своей задачей также придать всем народам Российской империи ощущение принадлежности к России, к её , к её традициям[1]. Активная русификация западных этнических окраин началась в первой половине XIX века и усилилась в 1860-е годах после очередного польского восстания[2].
Русификация может быть и нецеленаправленным результатом глобализации и естественных процессов экономического, демографического, миграционного и образовательного характера, таких как урбанизация, массовое приобщение к образованию, построенному на базе русского языка, литературы и истории. В наибольшей степени такой русификации подвержены малые народы.
Зовнішня політика Ярослава гідна сильного монарха: він навів жах на Константинополь за те, що ображені русичі вимагали, та не знайшли там правосуддя, та, помстившись Польщі і отримавши назад свої землі, все ж ствердив її цілісність та благополуччя.
В цей же час Ярослав налагоджує стосунки із багатьма відомими правителями Європи. У Польщі царював тоді Казимир, внук Болеслава Хороброго. В дитинстві він був висланий разом з матір’ю до Франції, проте згодом повернувся на польський престол. Прагнучи користуватися прихильністю могутнього Ярослава, він одружується із його сестрою, дочкою Володимира. В подальшому Ярослав мав із зятем гарні стосунки, неодноразово допомагаючи йому у військових походах.
У повістях Нестора-літописця зовсім не згадується про дочок Ярослава, але з інших джерел достеменно відомо про трьох: Єлизавету, Анну та Анастасію, чи Агмунду. Перша стала дружиною Гаральда, норвезького принца, а потім і короля, який був знаменитий численними подвигами та здобутим у воєнних походах багатством.
Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля французького. Папа оголосив кровозмішенням шлюб його батька із родичкою в четвертому коліні і вигнав його. Генріх, що був родичем усім сусіднім правителям, побоювався такої ж долі, тому обрав собі дружину із далеких земель. До того ж, Франція, ще бідна і слабка держава, могла пишатися союзом із Руссю, однією із наймогутніших держав Європи. Анна, по смерті Генріха, править державою разом із сином.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля угорського Андрея І, відкривши таким чином русичам вихід до Угорщини. Троє синів Ярослава також були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем Візантійському імператору.
ответ и объяснение:
Русифика́ция — комплекс мер, осуществляемых официальными властями, направленных на обрусение жителей какой-либо территории, а также и сам процесс такового обрусения — как в языковом, так и в культурно-религиозном плане.
Как целенаправленная языковая и историографическая политика на подконтрольных территориях русификация получила распространение в XIX веке и продолжилась позже. В разных регионах русификация проходила и проходит по-разному и имеет разные по глубине и продолжительности последствия. Из неудачных попыток наибольшую известность получили в целом непродолжительные русификация Польши и русификация Финляндии.
Британский историк Джеффри Хоскинг указывает, что русификация входила в политику властей Российской империи, так как централизации власти и устранению местных привилегий. По его мнению, русификация ставила своей задачей также придать всем народам Российской империи ощущение принадлежности к России, к её , к её традициям[1]. Активная русификация западных этнических окраин началась в первой половине XIX века и усилилась в 1860-е годах после очередного польского восстания[2].
Русификация может быть и нецеленаправленным результатом глобализации и естественных процессов экономического, демографического, миграционного и образовательного характера, таких как урбанизация, массовое приобщение к образованию, построенному на базе русского языка, литературы и истории. В наибольшей степени такой русификации подвержены малые народы.
Зовнішня політика Ярослава гідна сильного монарха: він навів жах на Константинополь за те, що ображені русичі вимагали, та не знайшли там правосуддя, та, помстившись Польщі і отримавши назад свої землі, все ж ствердив її цілісність та благополуччя.
В цей же час Ярослав налагоджує стосунки із багатьма відомими правителями Європи. У Польщі царював тоді Казимир, внук Болеслава Хороброго. В дитинстві він був висланий разом з матір’ю до Франції, проте згодом повернувся на польський престол. Прагнучи користуватися прихильністю могутнього Ярослава, він одружується із його сестрою, дочкою Володимира. В подальшому Ярослав мав із зятем гарні стосунки, неодноразово допомагаючи йому у військових походах.
У повістях Нестора-літописця зовсім не згадується про дочок Ярослава, але з інших джерел достеменно відомо про трьох: Єлизавету, Анну та Анастасію, чи Агмунду. Перша стала дружиною Гаральда, норвезького принца, а потім і короля, який був знаменитий численними подвигами та здобутим у воєнних походах багатством.
Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля французького. Папа оголосив кровозмішенням шлюб його батька із родичкою в четвертому коліні і вигнав його. Генріх, що був родичем усім сусіднім правителям, побоювався такої ж долі, тому обрав собі дружину із далеких земель. До того ж, Франція, ще бідна і слабка держава, могла пишатися союзом із Руссю, однією із наймогутніших держав Європи. Анна, по смерті Генріха, править державою разом із сином.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля угорського Андрея І, відкривши таким чином русичам вихід до Угорщини. Троє синів Ярослава також були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем Візантійському імператору.