Материальная культура полукочевых тюркских племен отражала потребности их главного занятия - скотоводства. Одна из наиболее важных составляющих материальной культуры - предметы быта, обихода и, в первую очередь, жилище и одежда. Жилище представляет собой комплекс построек, обслуживающих различные нужды семьи, прежде всего, бытовые и хозяйственные. У кочевников Казахстана в средние века были два типа жилищ- мобильные и стационарные. Самой известной формой мобильного жилища являлась юрта. Она появилась еще в первом тысячелетии до н.э. и в средние века приобрела современный вид. Сведения о юртах встречаются в древних китайских и арабских письменных источниках. Так, например, по свидетельству одного из них, осевшие в городах тюрки, продолжали ставить юрты во дворах дворцов или у своих постоянных жилищ. Кроме юрты, широко использовался другой вид мобильного жилища - повозка-кибитка. Итальянский путешественник Плано Карпини писал: "Иные жилища скоро разбираются и опять складываются и навьючиваются на скотину, другие же разбирать нельзя, а ставят их на повозки. Куда бы они не ходили на войну или с места на место, всегда берут их с собой". В такую повозку в зависимости от величины впрягали от двух и более быков, а иногда и верблюда. Устроена она была по аналогии с юртой, но не разбиралась. Повозки, составленные вокруг, образовывали защитное сооружение. На местах зимовок кочевники Казахстана строили стационарные жилища. Они строились из камня, дерева, камыша или сырого глиняного кирпича. Возле жилищ располагались стойла и загоны для скота. Зимовки в большинстве своем находились на берегах рек Или, Чу, Сырдарья, Иртыш и в местах, богатых зарослями камыша, в лесах, на солнечных склонах гор.
Одежда кочевников была также при к жизни в степи и хозяйствования степняков. В средние века в одежде продолжают развиваться традиции, заложенные в усуньское и кангарское время. Традиционным видом верхней одежды у тюрков, тюргешей и карлуков был длинный халат с высоким воротником, запахивающийся на правую сторону. Халат перепоясывался наборным поясом, либо кушаком. Головной убор напоминал современный казахский тымак. Мягкие замшевые или кожаные штаны заправлялись в войлочные сапоги без каблуков. Зимой тюрки и карлуки носили меховые шубы, а летом вместо тымака - легкую войлочную шляпу с узкими полями. Женщины надевали платья и халаты, которые шились из привозной хлопчатобумажной или шелковой ткани.
Некоторое представление о богатстве каганского рода может дать описание буддийского монаха Сюань-Цзаня, посетившего в начале VII в. ставку западно-тюркского Ябгу кагана. Встретив кагана во время охоты, путешественник был поражен роскошной одеждой охотников. "Каган был одет в халат из зеленого шелка, - пишет он. Его сопровождали более двухсот тарханов, одетых в xaлаты из парчи, заплетенными в косы волосами. Остальные воины, облаченные в одежды, подбитые мехом, и мягкие головные уборы, держали бердыши, луки и знамена. Их лошади были прекрасны. Едущих на верблюдах и лошадях было столько, что невозможно охватить взглядом". Говоря далее о юрте кагана, он сообщает, что "рябило в глазах
Єресь (від грец. «особливе віровчення») – учення, засуджене церквою й оголошене шкідливим для віри. У християнстві єресі особливого розвитку набули в Середні віки. Прихильників учень, оголошених єресями, називали єретиками.
Катари (XII–XV ст., Італія, Фландрія, Південна Франція). Уважали, що у світі існують дві сили – Добра (Бог) і Зла (Диявол). Матеріальний світ створений дияволом, а духовний – Богом. Катари засуджували все земне, хрести, храми, ікони, не визнавали світську владу, закликали до аскетизму, викривали зловживання католицького духовенства.
Вальденси (кінець XII ст., виник у Ліоні (Франція)). Засновник руху – ліонський купець П’єр Вальдо. Закликали до «євангельської бідності». Уважали, що розбещена багатством римська церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства.
Альбігойці (XII–XIII ст., Південна Франція). Прихильники вчення катарів і їхніх послідовників – вальденсів. Виступали проти догматів католицької церкви, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, самі вели моральне і самотнє життя.
Лолларди (рух виник в Антверпені на початку XIV ст., поширився в Англії та інших країнах Західної Європи).
В Англії 1360–1381 рр. так називали послідовників Джона Болла. У своїх проповідях засуджували багатства і пороки духовенства, вимагали скасування церковної десятини, конфіскації церковного майна, скасування церковної ієрархії тощо. Після 1382 р. в Англії так стали називати послідовників мислителя Джона Вікліфа. Критикував католицьку церкву, заперечував головування Папи Римського в духовних питаннях, виступав проти світської влади папства.
Гусити (XV ст., Чехія). Критика католицької церкви чеським мислителем і проповідником Яном Гусом. Засуджував накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності». Уважав, що для того щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися чеською мовою. Критикував католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян лише хлібом. Доводив, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково.
Християнські жебручі ордени проповідують Євангеліє та допомагають бідним. Обидва головні ордени, засновані святим Домініком і святим Франциском, створено для боротьби з катарською єрессю (у південній Франції та північній Італії, відповідно), пропонуючи служіння Господу всередині суспільства. Вони зуміли здобути значну підтримку як від звичайних містян, так і від аристократів. Метою їх місіонерської діяльності швидко стали міста, де парафії вже не давали раду темпам зростання населення. У більшості середньовічних міст у Західній Європі, незалежно від розміру, діяли представники одного чи кількох жебручих орденів.
У середні віки першими жебручими орденами братів у Церкві були:
Францисканці (молодші брати, мінорити; сірі брати), засновано 1209;
Кармеліти (Відлюдники Пресвятої Діви Марії Кармельської; білі брати), засновано 1206-1214;
Домініканці (Орден Проповідників; чорні брати), засновано 1215;
августинці (Відлюдники св. Августина), засновано 1256.
Другий Ліонський собор (1274) визнав ці ордени «великими» жебручими орденами та заборонив багато інших. Тридентський собор (1545—1563) звільнив їх від обітниці бідності, знявши обмеження на володіння власністю. Після цього всі члени орденів, окрім Францисканців і Капуцинів, могли володіти власністю колективно як чернецтво.
Серед інших орденів можна виділити:
Тринітарії (Орден Пресвятої Трійці), засновано 1193;
Мерседарії (Орден Святої Діви Марії Милосердної), засновано 1218;
Сервіти (Орден служителів Марії), засновано 1233
Мініми (Відлюдники Св. Франциска з Паоли), засновано 1435;
Капуцини (Орден молодших братів-капуцинів), засновано 1525.
Материальная культура полукочевых тюркских племен отражала потребности их главного занятия - скотоводства. Одна из наиболее важных составляющих материальной культуры - предметы быта, обихода и, в первую очередь, жилище и одежда. Жилище представляет собой комплекс построек, обслуживающих различные нужды семьи, прежде всего, бытовые и хозяйственные. У кочевников Казахстана в средние века были два типа жилищ- мобильные и стационарные. Самой известной формой мобильного жилища являлась юрта. Она появилась еще в первом тысячелетии до н.э. и в средние века приобрела современный вид. Сведения о юртах встречаются в древних китайских и арабских письменных источниках. Так, например, по свидетельству одного из них, осевшие в городах тюрки, продолжали ставить юрты во дворах дворцов или у своих постоянных жилищ. Кроме юрты, широко использовался другой вид мобильного жилища - повозка-кибитка. Итальянский путешественник Плано Карпини писал: "Иные жилища скоро разбираются и опять складываются и навьючиваются на скотину, другие же разбирать нельзя, а ставят их на повозки. Куда бы они не ходили на войну или с места на место, всегда берут их с собой". В такую повозку в зависимости от величины впрягали от двух и более быков, а иногда и верблюда. Устроена она была по аналогии с юртой, но не разбиралась. Повозки, составленные вокруг, образовывали защитное сооружение. На местах зимовок кочевники Казахстана строили стационарные жилища. Они строились из камня, дерева, камыша или сырого глиняного кирпича. Возле жилищ располагались стойла и загоны для скота. Зимовки в большинстве своем находились на берегах рек Или, Чу, Сырдарья, Иртыш и в местах, богатых зарослями камыша, в лесах, на солнечных склонах гор.
Одежда кочевников была также при к жизни в степи и хозяйствования степняков. В средние века в одежде продолжают развиваться традиции, заложенные в усуньское и кангарское время. Традиционным видом верхней одежды у тюрков, тюргешей и карлуков был длинный халат с высоким воротником, запахивающийся на правую сторону. Халат перепоясывался наборным поясом, либо кушаком. Головной убор напоминал современный казахский тымак. Мягкие замшевые или кожаные штаны заправлялись в войлочные сапоги без каблуков. Зимой тюрки и карлуки носили меховые шубы, а летом вместо тымака - легкую войлочную шляпу с узкими полями. Женщины надевали платья и халаты, которые шились из привозной хлопчатобумажной или шелковой ткани.
Некоторое представление о богатстве каганского рода может дать описание буддийского монаха Сюань-Цзаня, посетившего в начале VII в. ставку западно-тюркского Ябгу кагана. Встретив кагана во время охоты, путешественник был поражен роскошной одеждой охотников. "Каган был одет в халат из зеленого шелка, - пишет он. Его сопровождали более двухсот тарханов, одетых в xaлаты из парчи, заплетенными в косы волосами. Остальные воины, облаченные в одежды, подбитые мехом, и мягкие головные уборы, держали бердыши, луки и знамена. Их лошади были прекрасны. Едущих на верблюдах и лошадях было столько, что невозможно охватить взглядом". Говоря далее о юрте кагана, он сообщает, что "рябило в глазах
Єресь (від грец. «особливе віровчення») – учення, засуджене церквою й оголошене шкідливим для віри. У християнстві єресі особливого розвитку набули в Середні віки. Прихильників учень, оголошених єресями, називали єретиками.
Катари (XII–XV ст., Італія, Фландрія, Південна Франція). Уважали, що у світі існують дві сили – Добра (Бог) і Зла (Диявол). Матеріальний світ створений дияволом, а духовний – Богом. Катари засуджували все земне, хрести, храми, ікони, не визнавали світську владу, закликали до аскетизму, викривали зловживання католицького духовенства.
Вальденси (кінець XII ст., виник у Ліоні (Франція)). Засновник руху – ліонський купець П’єр Вальдо. Закликали до «євангельської бідності». Уважали, що розбещена багатством римська церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства.
Альбігойці (XII–XIII ст., Південна Франція). Прихильники вчення катарів і їхніх послідовників – вальденсів. Виступали проти догматів католицької церкви, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, самі вели моральне і самотнє життя.
Лолларди (рух виник в Антверпені на початку XIV ст., поширився в Англії та інших країнах Західної Європи).
В Англії 1360–1381 рр. так називали послідовників Джона Болла. У своїх проповідях засуджували багатства і пороки духовенства, вимагали скасування церковної десятини, конфіскації церковного майна, скасування церковної ієрархії тощо. Після 1382 р. в Англії так стали називати послідовників мислителя Джона Вікліфа. Критикував католицьку церкву, заперечував головування Папи Римського в духовних питаннях, виступав проти світської влади папства.
Гусити (XV ст., Чехія). Критика католицької церкви чеським мислителем і проповідником Яном Гусом. Засуджував накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності». Уважав, що для того щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися чеською мовою. Критикував католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян лише хлібом. Доводив, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково.
Християнські жебручі ордени проповідують Євангеліє та допомагають бідним. Обидва головні ордени, засновані святим Домініком і святим Франциском, створено для боротьби з катарською єрессю (у південній Франції та північній Італії, відповідно), пропонуючи служіння Господу всередині суспільства. Вони зуміли здобути значну підтримку як від звичайних містян, так і від аристократів. Метою їх місіонерської діяльності швидко стали міста, де парафії вже не давали раду темпам зростання населення. У більшості середньовічних міст у Західній Європі, незалежно від розміру, діяли представники одного чи кількох жебручих орденів.
У середні віки першими жебручими орденами братів у Церкві були:
Францисканці (молодші брати, мінорити; сірі брати), засновано 1209;
Кармеліти (Відлюдники Пресвятої Діви Марії Кармельської; білі брати), засновано 1206-1214;
Домініканці (Орден Проповідників; чорні брати), засновано 1215;
августинці (Відлюдники св. Августина), засновано 1256.
Другий Ліонський собор (1274) визнав ці ордени «великими» жебручими орденами та заборонив багато інших. Тридентський собор (1545—1563) звільнив їх від обітниці бідності, знявши обмеження на володіння власністю. Після цього всі члени орденів, окрім Францисканців і Капуцинів, могли володіти власністю колективно як чернецтво.
Серед інших орденів можна виділити:
Тринітарії (Орден Пресвятої Трійці), засновано 1193;
Мерседарії (Орден Святої Діви Марії Милосердної), засновано 1218;
Сервіти (Орден служителів Марії), засновано 1233
Мініми (Відлюдники Св. Франциска з Паоли), засновано 1435;
Капуцини (Орден молодших братів-капуцинів), засновано 1525.