Адже суверенною є державна влада, яка здатна самостійно, без втручання інших держав чи організацій встановлювати обсяг і реалізовувати суверенні права держави (право законодавства, судочинства, підтримання правопорядку на власній території, право ведення зовнішніх зносин).
У той період можна говорити лише про поступове набуття державною владою Київської Русі суверенного характеру.
Влада князя була ще незначною, а важливі справи вирішувалися старшими за віком, найавторитетнішими особами на зборах - вічі, що перейшло у спадок від племені. З часом повноваження князя розширились, потіснивши віче, хоч ще протягом довгого часу воно мало значний вплив.
Поступово князь стає спадковим монархом, виконує військові, дипломатичні, судові функції, призначає і звільняє урядовців, є главою держави і представником усього народу. Проте доки васальні відносини не переросли у відносини підданства, сила князівської ради у вирішенні військово-дипломатичних завдань була досить відчутною [1, c.45].
Дослідники у ХІІ-ХІІІ ст. свідчать, що, незважаючи на збереження відносин сюзеренітету-васалітету, водночас набирає сили влада Великого князя київського [2, c.112-113].
Тривалий час поряд з верховним державним володарем відомі й інші володарі, що мають свої державні території у вигляді земель, уділів, волостей ігається роздроблення влади у вигляді піраміди взаємного підпорядкування державних володарів, яку очолює Великий князь київський і якому підпорядковані князі великих земель, котрі також, своєю чергою, називають себе "великими", не втрачаючи, проте, залежності від Великого князя київського.
Цим князям підпорядковані їхні васали - удільні князі, що мають у своєму підпорядкуванні уділи чи волості, очолювані також князями, які є напівдержавним елементом стосовно підлеглого йому населення, маючи своє військо, фінанси та ін. Крім того, значним був вплив церкви. Про прагнення її володіти світською владою свідчать праці мислителів того часу.
Навіть ставши спадковим монархом, князь все ж не стає єдиновладним правителем. Поряд з ним і далі продовжують діяти віче та боярська рада. Князь був зобов’язаний радитися зі своїми могутніми васалами, зібраними в боярській раді, з питань законодавства, управління, фінансів, зовнішньої політики та з інших державних справ. Боярській раді належало обмірковувати питання ведення війни і укладення миру (вони лише обговорювали їх, вирішували ж ці питання на вічі); рада іноді виступала як вища судова інстанція, переважно у справах з князями.
Боярська рада працювала збираючись на засідання, де кожен міг вільно висловитись, навіть стати в опозицію до князя, що послабляло його владу.
Як уже зазначалось, ще одним органом тогочасної Русі було залишене у спадок від племен віче – збори всіх старших за віком горожан, батьків родин, тисяцьких, які репрезентували пригороди, присутніми були також духовні особи, бояри, іноді князь. Цей орган був відокремлений від боярської ради та князя і, на думку деяких дослідників, виступав органом справжнього народовладдя [3, c.160].
Оскільки віче концентрувало владу князя та бояр, які брали в ньому участь, а також народу, воно було найважливішим органом влади. Вічу належало законодавство, судочинство, право призначення на посади, вирішення питань війни і миру. Досліджуючи основи державного ладу Київської русі, український правознавець Ростислав Лащенко виділяє ідею народоправства, яка виявлялась у співвідношенні двох органів влади: віча як явища народної самобутності та князя як символу і "визначного органу" влади аристократії [4, c.148].
Загалом протягом ХІІ-ХІІІ ст. у Київській держав ігається значне посилення об’єднувальних тенденцій. Проте згодом цей процес перетворюється у свою протилежність, і державу опановує міжусобна боротьба.
Традиційне для українського державотворення несприйняття абсолютного правління та міцної централізованості державної влади зрештою привело до занепаду Української держави цього періоду.
Відновлена в результаті національно-визвольної війни українська державність ґрунтувалась на традиційних для України народоправстві, республіканстві, але поряд з цими рисами ігається авторитаризм гетьманської влади. Не можна вважати це за суперечність, оскільки, як і в Княжу добу, єдиновладне правління князя поєднувалось з народоправством, що пояснюється необхідністю в різні періоди становлення і розвитку державності відповідного укладу державного життя, певного відповідного співвідношення сил, взаємовідносин органів держави.
Изменения, происходившие в петровское время в повседневной жизни русских людей, их мировосприятии, самосознании, бытовом поведении, а также в культуре были обусловлены как целенаправленной политикой Петра I, так и опосредованным влиянием перемен в социальной сфере и политической жизни. Большое значение, как уже упоминалось, имело само изменение в самом начале периода реформ внешнего облика русского человека, сбрившего бороду и надевшего европейское платье, что качественно изменило его самовосприятие. Кардинальным образом изменился и образ жизни. Люди, вовлеченные в разнообразные мероприятия петровского времени, приобщались к новым, неизвестным прежде занятиям, им приходилось много передвигаться по стране, решать новые проблемы, иметь дело с новыми видами документов, в которых было необходимо по-новому выражать свои мысли. Важную роль сыграла предпринятая Петром лингвистическая реформа, начатая в 1708 г. введением так называемого гражданского шрифта для печатания книг светского содержания и приведшая к формированию нового литературного языка. При этом освоение и восприятие этого языка, его лексики, стиля, приемов изложения мысли имело идеологическое значение, ибо означало фактически положительную рецепцию всего комплекса петровских преобразований, поскольку человек начинал мыслить теми же категориями, что и сам царь. Принципиальное значение имело и строительство Петербурга, где было не только иное, на европейский манер организованное городское пространство; но и в сфере быта (планировки жилых помещений, интерьера, домашней утвари, рациона и культуры питания) все было иным. Такие изменения появлению у россиян новых повседневных практик и нового поведения в быту. По существу петровские реформы как бы создали новый мир с иной, радикально отличной от традиционно русской системой ценностей, образом жизни, нормами поведения, принципами взаимоотношений между людьми.
У той період можна говорити лише про поступове набуття державною владою Київської Русі суверенного характеру.
Влада князя була ще незначною, а важливі справи вирішувалися старшими за віком, найавторитетнішими особами на зборах - вічі, що перейшло у спадок від племені. З часом повноваження князя розширились, потіснивши віче, хоч ще протягом довгого часу воно мало значний вплив.
Поступово князь стає спадковим монархом, виконує військові, дипломатичні, судові функції, призначає і звільняє урядовців, є главою держави і представником усього народу. Проте доки васальні відносини не переросли у відносини підданства, сила князівської ради у вирішенні військово-дипломатичних завдань була досить відчутною [1, c.45].
Дослідники у ХІІ-ХІІІ ст. свідчать, що, незважаючи на збереження відносин сюзеренітету-васалітету, водночас набирає сили влада Великого князя київського [2, c.112-113].
Тривалий час поряд з верховним державним володарем відомі й інші володарі, що мають свої державні території у вигляді земель, уділів, волостей ігається роздроблення влади у вигляді піраміди взаємного підпорядкування державних володарів, яку очолює Великий князь київський і якому підпорядковані князі великих земель, котрі також, своєю чергою, називають себе "великими", не втрачаючи, проте, залежності від Великого князя київського.
Цим князям підпорядковані їхні васали - удільні князі, що мають у своєму підпорядкуванні уділи чи волості, очолювані також князями, які є напівдержавним елементом стосовно підлеглого йому населення, маючи своє військо, фінанси та ін. Крім того, значним був вплив церкви. Про прагнення її володіти світською владою свідчать праці мислителів того часу.
Навіть ставши спадковим монархом, князь все ж не стає єдиновладним правителем. Поряд з ним і далі продовжують діяти віче та боярська рада. Князь був зобов’язаний радитися зі своїми могутніми васалами, зібраними в боярській раді, з питань законодавства, управління, фінансів, зовнішньої політики та з інших державних справ. Боярській раді належало обмірковувати питання ведення війни і укладення миру (вони лише обговорювали їх, вирішували ж ці питання на вічі); рада іноді виступала як вища судова інстанція, переважно у справах з князями.
Боярська рада працювала збираючись на засідання, де кожен міг вільно висловитись, навіть стати в опозицію до князя, що послабляло його владу.
Як уже зазначалось, ще одним органом тогочасної Русі було залишене у спадок від племен віче – збори всіх старших за віком горожан, батьків родин, тисяцьких, які репрезентували пригороди, присутніми були також духовні особи, бояри, іноді князь. Цей орган був відокремлений від боярської ради та князя і, на думку деяких дослідників, виступав органом справжнього народовладдя [3, c.160].
Оскільки віче концентрувало владу князя та бояр, які брали в ньому участь, а також народу, воно було найважливішим органом влади. Вічу належало законодавство, судочинство, право призначення на посади, вирішення питань війни і миру. Досліджуючи основи державного ладу Київської русі, український правознавець Ростислав Лащенко виділяє ідею народоправства, яка виявлялась у співвідношенні двох органів влади: віча як явища народної самобутності та князя як символу і "визначного органу" влади аристократії [4, c.148].
Загалом протягом ХІІ-ХІІІ ст. у Київській держав ігається значне посилення об’єднувальних тенденцій. Проте згодом цей процес перетворюється у свою протилежність, і державу опановує міжусобна боротьба.
Традиційне для українського державотворення несприйняття абсолютного правління та міцної централізованості державної влади зрештою привело до занепаду Української держави цього періоду.
Відновлена в результаті національно-визвольної війни українська державність ґрунтувалась на традиційних для України народоправстві, республіканстві, але поряд з цими рисами ігається авторитаризм гетьманської влади. Не можна вважати це за суперечність, оскільки, як і в Княжу добу, єдиновладне правління князя поєднувалось з народоправством, що пояснюється необхідністю в різні періоди становлення і розвитку державності відповідного укладу державного життя, певного відповідного співвідношення сил, взаємовідносин органів держави.
Изменения, происходившие в петровское время в повседневной жизни русских людей, их мировосприятии, самосознании, бытовом поведении, а также в культуре были обусловлены как целенаправленной политикой Петра I, так и опосредованным влиянием перемен в социальной сфере и политической жизни. Большое значение, как уже упоминалось, имело само изменение в самом начале периода реформ внешнего облика русского человека, сбрившего бороду и надевшего европейское платье, что качественно изменило его самовосприятие. Кардинальным образом изменился и образ жизни. Люди, вовлеченные в разнообразные мероприятия петровского времени, приобщались к новым, неизвестным прежде занятиям, им приходилось много передвигаться по стране, решать новые проблемы, иметь дело с новыми видами документов, в которых было необходимо по-новому выражать свои мысли. Важную роль сыграла предпринятая Петром лингвистическая реформа, начатая в 1708 г. введением так называемого гражданского шрифта для печатания книг светского содержания и приведшая к формированию нового литературного языка. При этом освоение и восприятие этого языка, его лексики, стиля, приемов изложения мысли имело идеологическое значение, ибо означало фактически положительную рецепцию всего комплекса петровских преобразований, поскольку человек начинал мыслить теми же категориями, что и сам царь. Принципиальное значение имело и строительство Петербурга, где было не только иное, на европейский манер организованное городское пространство; но и в сфере быта (планировки жилых помещений, интерьера, домашней утвари, рациона и культуры питания) все было иным. Такие изменения появлению у россиян новых повседневных практик и нового поведения в быту. По существу петровские реформы как бы создали новый мир с иной, радикально отличной от традиционно русской системой ценностей, образом жизни, нормами поведения, принципами взаимоотношений между людьми.