Категория «народный суверенитет» возникла во время революционной борьбы народов против феодального абсолютизма в XVII–XVIII вв. и противопоставлялась претензиям монархов на неограниченную власть. Начиная с конца XVIII в. это понятие стало использоваться для характеристики не только явления верховенства государственной власти, но и источника государственной власти. А повсеместное распространение идея о народном суверенитете получила в XIX–XX вв. В современной правовой науке понятие «суверенитет» используется в трех аспектах: 1. как верховное, неотчуждаемое право государства самостоятельно решать свои вопросы внутреннего и внешнего характера, соблюдая законность и общепризнанные принципы и нормы международного права – государственный суверенитет;
2. как верховное, неотчуждаемое право народа определять свою судьбу, быть единственным, ни от кого и ни от чего не зависимым носителем и выразителем верховной власти в государстве и обществе – народный суверенитет; 3. верховное право нации на самоопределение, то есть право определять свою судьбу, самостоятельно избирать ту или иную форму национально-государственного устройства, решать вопросы политического, экономического, социально-культурного, национального и иного характера с учетом объективных исторических условий, прав и интересов совместно проживающих наций и народностей – национальный суверенитет
А́нна Яросла́вна (близько 1032 — між 1075 і 1089[1]) — руська князівна, королева Франції (1051—1060). Представниця династії Рюриковичів. Дочка великого князя київського Ярослава Мудрого та його другої дружини, шведської принцеси Інгігерди, дочки шведського короля Улофа III. Онука святого київського князя Володимира Святославича. Друга дружина французького короля Генріха I (1051—1060)[1]. Мати французького короля Філіппа І та вермандуанського графа Гуго, що був одним із керівників Першого Хрестового походу[1][2]. Згадується переважно в іноземних джерелах[1], а також документах Київського Печерського монастиря XVII ст[2]. Привезла до Королівства Франція великий посаг, що познайомив французів з культурою Київської Русі (за легендою з княжною пов'язують Реймське Євангеліє, на якому присягали королі Франції[2]). Після смерті чоловіка-короля вдруге вийшла заміж за лідера опозиції Рауля IV, графа Валуа (1062), що вже мав законну дружину[1]. Була змушена покинути двір через політичну кризу, спричинену її одруженням[2]. Залишила малолітнього сина Філіпа на регента Балдуїна V Фландрського, свояка покійного короля. Після смерті графа Валуа повернулася до двору (1074). Впливала на внутрішню і зовнішню політику королівства, спільно з сином підписувала державні акти (на одному з них є кириличний підпис: «Анна Ръина», тобто «Анна королева»)[1]. Листувалася зі Святим Престолом (відомий лист Папи Римського Миколая II (1059), в якому він наголошує на її благочесті й щедрості до Католицької церкви). Заснувала монастир святого Вікентія в Санлісі (1065), на північ від Парижа, що був її резиденцією. Востаннє згадується на документі під 1075 роком[1]. Подальша доля невідома. Окрім материнської шведської мови знала давньоруську, латину, грецьку, французьку.
В современной правовой науке понятие «суверенитет» используется в трех аспектах: 1. как верховное, неотчуждаемое право государства самостоятельно решать свои вопросы внутреннего и внешнего характера, соблюдая законность и общепризнанные принципы и нормы международного права – государственный суверенитет;
2. как верховное, неотчуждаемое право народа определять свою судьбу, быть единственным, ни от кого и ни от чего не зависимым носителем и выразителем верховной власти в государстве и обществе – народный суверенитет;
3. верховное право нации на самоопределение, то есть право определять свою судьбу, самостоятельно избирать ту или иную форму национально-государственного устройства, решать вопросы политического, экономического, социально-культурного, национального и иного характера с учетом объективных исторических условий, прав и интересов совместно проживающих наций и народностей – национальный суверенитет
А́нна Яросла́вна (близько 1032 — між 1075 і 1089[1]) — руська князівна, королева Франції (1051—1060). Представниця династії Рюриковичів. Дочка великого князя київського Ярослава Мудрого та його другої дружини, шведської принцеси Інгігерди, дочки шведського короля Улофа III. Онука святого київського князя Володимира Святославича. Друга дружина французького короля Генріха I (1051—1060)[1]. Мати французького короля Філіппа І та вермандуанського графа Гуго, що був одним із керівників Першого Хрестового походу[1][2]. Згадується переважно в іноземних джерелах[1], а також документах Київського Печерського монастиря XVII ст[2]. Привезла до Королівства Франція великий посаг, що познайомив французів з культурою Київської Русі (за легендою з княжною пов'язують Реймське Євангеліє, на якому присягали королі Франції[2]). Після смерті чоловіка-короля вдруге вийшла заміж за лідера опозиції Рауля IV, графа Валуа (1062), що вже мав законну дружину[1]. Була змушена покинути двір через політичну кризу, спричинену її одруженням[2]. Залишила малолітнього сина Філіпа на регента Балдуїна V Фландрського, свояка покійного короля. Після смерті графа Валуа повернулася до двору (1074). Впливала на внутрішню і зовнішню політику королівства, спільно з сином підписувала державні акти (на одному з них є кириличний підпис: «Анна Ръина», тобто «Анна королева»)[1]. Листувалася зі Святим Престолом (відомий лист Папи Римського Миколая II (1059), в якому він наголошує на її благочесті й щедрості до Католицької церкви). Заснувала монастир святого Вікентія в Санлісі (1065), на північ від Парижа, що був її резиденцією. Востаннє згадується на документі під 1075 роком[1]. Подальша доля невідома. Окрім материнської шведської мови знала давньоруську, латину, грецьку, французьку.