Разделы 1772,1793 и 1795 годов - это и одна из "болевых точек" европейской истории, российско-польских отношений. Они так или иначе повлекли за собой длинную цепь трагических событий, среди которых польские восстания 1830 - 1831 и 1863 - 1864 годов и последующие неудачные попытки царской администрации инкорпорировать Польшу в состав Российской империи, двусмысленности деклараций Февральской революции по польскому вопросу. Затем, после обретения Польшей независимости в 1918 году, - советско-польская война 1920 - 1921 годов, завершившаяся массовой гибелью наших военнопленных в польском плену, и трагедия Катыни и Медного, вступление советских войск в Польшу 17 сентября 1939 года и фактическое соучастие за год до этого Польши в мюнхенском сговоре (ультиматум Чехословакии с требованием вернуть Тешенскую область) . Простое перечисление противоречивых, остро, порой болезненно воспринимающихся тем, встающих в этом контексте, показывает, насколько важным остается объективное исследование польского вопроса в его исторической ретроспективе. Значительная часть отечественных (С. М. Соловьев, Н. И. Костомаров, Н. Д. Чечулин, Ф. Ф. Мартенс, из современных - Г. А. Санин) исследователей склонны связывать "падение Польши" в первую очередь с глубочайшим и затянувшимся внутренним кризисом, внутренним разложением польского государственного строя, всевластием и своекорыстием шляхты, использованным соседями Речи Посполитой, в первую очередь Пруссией и Австрией, а также Россией, для территориальных приращений за ее счет. Большинство отечественных, впрочем, как и зарубежных историков, склонны считать основным архитектором разделов прусского короля Фридриха II, рассматривая роль России как вынужденную обстоятельствами русско - турецкой войны 1768 - 1774 годов, для успешного окончания которой было необходимо нейтрализовать открытое противодействие Австрии и скрытое - Пруссии. В адрес Екатерины (по крайней мере, в России XIX века) высказывался едва ли не единственный упрек - в усилении Пруссии и передаче украинской Галиции Австрии. Против течения осмеливались идти только тогдашние революционные демократы - М. Бакунин и А. Герцен, призывавшие вернуть независимость Польше, поделенной "между одной немкой и двумя немцами". В результате в 60-е годы XIX века под влиянием авторитета С. М. Соловьева, опубликовавшего в 1863 году, году очередного польского кризиса, первое в России комплексное исследование разделов - "Историю падения Польши", сформировалась ставшая базовой и перешедшая затем в советские учебники истории "национальная" концепция, согласно которой Россия, участвуя в разделах Польши, только возвращала в свой состав украинские и белорусские земли, не присоединив ни пяди территории коренной Польши (вопрос о Литве и Курляндии трактовался как имевший для них положительные последствия в связи с тем, что "Россия была более экономически развита, чем Речь Посполитая"). При этом, однако, отмечалось, что "русский царизм.. . вместе с Пруссией и Австрией несет ответственность за участие в этом несправедливом акте".
ТУРЕЧЧИНА – ЄВРОПА:
ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ПОЛІТИЧНОГО
ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗБЛИЖЕННЯ
На початку третього тисячоліття, коли Туреччина має реальні шанси розпочати
переговори щодо повного членства у Європейському Союзі, а Україна твердо заявляє
про свої наміри приєднатися до цієї європейської структури, актуалізується питання
про ймовірність повторення Україною шляху своєї південної сусідки і абсолютно до-
цільним видається реконструкція початків Туреччини до Європи. На дум-
ку багатьох дослідників, курс на Захід розпочався з підписання у 1963 р. Договору про
асоціацію Туреччини з Європейським економічним співтовариством. Фактично саме
ця міжнародна угода зафіксувала сам факт приєднання Турецької Республіки до Євро-
пи на правах асоційованого члена.
Проте нам видається цілком правомірним розглянути глибше коріння європейсь-
кого вектора турецької політики, а саме – з’ясувати витоки тяжіння Туреччини (а ра-
ніше ще й Османської імперії) до західного світу, а відтак і до Європи. Ще у 1924 р.,
на початках становлення республіканського ладу в Туреччині, лідер держави
К.Ататюрк зазначав: „Рух турків протягом століть зберігав постійний напрямок. Ми
завжди рухалися зі Сходу на Захід”. Власне це підтверджувало спрямованість не тіль-
ки історичного руху турків з Центральної Азії до Європи, але й подальше бажання ту-
рків приєднатися до європейської цивілізації, стати її невід’ємною частиною. „Країни
різні, але цивілізація – одна. І для того, щоб мати змогу прогресивно розвиватися, на-
ція має брати участь у цій єдиній цивілізації”, – так визначив свого часу логіку істори-
чного поступу Туреччини її перший президент1
.
Донедавна ці проблеми розглядалися суто під кутом зору марксистсько-ленінської
методології, яка передбачала однобічний, класовий підхід у розгляді тих чи інших іс-
торичних явищ. Тому автор цієї статті визначила своїм завданням позбутися в оцінці
тогочасних подій ідеологічних кліше, дати об’єктивний аналіз процесам, які спонука-
ли колись могутню імперію, а потім вже й молоду республіку з переважною більшістю
мусульманського населення повернутися „обличчям” до Заходу. Адже, вочевидь, це не
був одномоментний і несподіваний поворот, навпаки – зумовлений цілою низкою по-
літико-економічних і соціально-культурних факторів процес. Тому мета даного дослі-
дження полягає у визначенні головних, на нашу думку, етапів повороту азійської му-
сульманської країни до Заходу з одночасним виокремленням найсуттєвіших і значу-
щих в її історичному розвиткові моментів.
Одна з наймогутніших держав Сходу, Османська імперія, історично вибудовувала-
ся як імперія, що розташовувалася як на азійському й африканському, так і на євро-
пейському континентах. Первісно вона була тісно пов’язана з Європою не тільки тери-
торіально, але й політично та економічно через систему як міждержавних договорів,
так і торговельно-економічних угод. Османська імперія, розквіт якої припав на другу
половину ХV–ХVІ ст., як будь-яке багатонаціональне державне утворення, утримува-
ло свою єдність завдяки суворій і послідовній централізаторській політиці і, безумов-
но, блискуче організованій армії, що була тісно пов’язана з феодальною системою зе-
млеволодіння, а саме з тімарною системою. Державна могутність, військова сила, дос-
татньо широка віротерпимість до християн, пишність султанського двору – все це під-
тримувало високий статус Оттоманської Порти серед європейських країн.