Одним из наиболее ярких представителей писателей-гуманистов был Федор Михайлович Достоевский (1821-1881), который посвятил свое творчество защите прав «униженных и оскорбленных». В его произведениях нашли реалистическое отображение резкие социальные контрасты российской действительности, столкновение ярких, самобытных характеров, страстные поиски общественной и человеческой гармонии, тончайший психологизм и гуманизм.
Не менее ярко предстает картина произвола и беззакония, типичных для царской России, в творчестве Александра Николаевича Островского (1823-1886). Со всей силой художественного мастерства он показывает невежество и лихоимство чиновников, бездушие и бюрократизм всего государственного аппарата, продажность и зависимость суда от имущих классов. В своих произведениях он заклеймил дикие формы насилия богатого над бедным, варварство и самодурство власть предержащих.
Говоря об отражении истории российского правосудия в отечественной классической литературе, нельзя обойти вниманием произведения Михаила Евграфовича Салтыкова-Щедрина (1826-1889). Вслед за своими великими предшественниками, освещавшими проблему законности и ее связь с общим строем жизни, Щедрин особенно глубоко выявил эту связь и показал, что грабеж и угнетение народа – это составные части общего механизма самодержавного государства.
Проблемы российского права и суда конца XIX века нашли широкое отражение и в многообразном творчестве другого классика русской литературы, Антона Павловича Чехова (1860-1904 гг.). Обращение к данной тематике было обусловлено богатым жизненным опытом писателя.
Га́лицько-Воли́нське князівство, або Ру́ське королі́вство (лат. Regnum Russiæ[1] / Rusie[2]) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських, руських політичних і культурних традицій.
Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.
Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладались союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Занепало внаслідок династичної кризи, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 р. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.
ответ: )
Объяснение:
Одним из наиболее ярких представителей писателей-гуманистов был Федор Михайлович Достоевский (1821-1881), который посвятил свое творчество защите прав «униженных и оскорбленных». В его произведениях нашли реалистическое отображение резкие социальные контрасты российской действительности, столкновение ярких, самобытных характеров, страстные поиски общественной и человеческой гармонии, тончайший психологизм и гуманизм.
Не менее ярко предстает картина произвола и беззакония, типичных для царской России, в творчестве Александра Николаевича Островского (1823-1886). Со всей силой художественного мастерства он показывает невежество и лихоимство чиновников, бездушие и бюрократизм всего государственного аппарата, продажность и зависимость суда от имущих классов. В своих произведениях он заклеймил дикие формы насилия богатого над бедным, варварство и самодурство власть предержащих.
Говоря об отражении истории российского правосудия в отечественной классической литературе, нельзя обойти вниманием произведения Михаила Евграфовича Салтыкова-Щедрина (1826-1889). Вслед за своими великими предшественниками, освещавшими проблему законности и ее связь с общим строем жизни, Щедрин особенно глубоко выявил эту связь и показал, что грабеж и угнетение народа – это составные части общего механизма самодержавного государства.
Проблемы российского права и суда конца XIX века нашли широкое отражение и в многообразном творчестве другого классика русской литературы, Антона Павловича Чехова (1860-1904 гг.). Обращение к данной тематике было обусловлено богатым жизненным опытом писателя.
Га́лицько-Воли́нське князівство, або Ру́ське королі́вство (лат. Regnum Russiæ[1] / Rusie[2]) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських, руських політичних і культурних традицій.
Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.
Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладались союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Занепало внаслідок династичної кризи, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 р. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.
Объяснение: