Слов’яни були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили в сили природи, але релігія була краще розвинута в західних, аніж східних слов’ян.
Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили слов’яни хліборобство й огородництво. Доказ на це - спільні всім слов’янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мед і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили персні та гривні.
Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків
Слов’яни були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили в сили природи, але релігія була краще розвинута в західних, аніж східних слов’ян.
Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили слов’яни хліборобство й огородництво. Доказ на це - спільні всім слов’янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мед і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили персні та гривні.
Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків