Гай муций сцевола прославился тем, что, согласно легенде, пытался убить ларса порсену, царя города клузия, который осадил рим в 509 до н. э. сцевола пробрался в шатер порсены, но по ошибке убил царского писца, который был одет дороже и красивее царя. сцеволу схватили, и тогда он объявил порсене, что он лишь один из 300 римских юношей, поклявшихся ценою своей жизни убить порсену. когда герою стали угрожать пыткой и смертью, если он откажется раскрыть все детали этого замысла, сцевола протянул правую руку в разведенный на алтаре огонь и держал её там, пока она не обуглилась. отвага римлянина так поразила порсену, что его отпустили, и порсена заключил с римом мир. за потерю правой руки муция прозвали «сцевола» (лат. scaevola — «левша»). вторая версия несколько иная: после того как сцевола убил человека, одетого в пурпур, будучи схвачен и к царю, он положил руку на пылающий алтарь, как бы в наказание за то, что ошибся в момент убийства. когда царь, сжалившись над юношей, отвел его от огня, тот, в за такую милость, сказал ему, что 300 подобных ему (римлян) составили заговор против него. царь, испугавшись этого, приняв заложников, прекратил войну. муцию были даны луга за тибром, названные в связи с этим муциевыми. кроме того, ему была поставлена почетная статуя.
Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]
Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]