Золота Орда (Улус Джучі - Країна Джучі або тюрк. Улу Улус — Велика Країна, Велика Держава, також у різних джерелах - царство Ординське, царство Татарське, Татарщина тощо) — країна і держава, що існувала між 1240–1502 роками і обіймала землі (степи, гори і ліси) Східної Європи, в т.ч. Західної Молдови, старої Русі (України) зі столицею в Києві, Центральної Азії та Західного Сибіру. Виникла на базі монгольських завоювань 1220 — 1240-х років. Початково була частиною єдиної Монгольської імперії нащадків Чингізхана і називалась улусом Джучі, старшого сина Чингізхана. Назва «Золота Орда» походить від назви в московських літописах 16 століття як пам'ять про золоте шатро ханської ставки (орди). У східних літописних джерелах улус Джучі називався Дешт-і-Кипчак, Білою ордою (Ак-орда) та Синьою ордою (Кок-орда). Керувалася прямими нащадками Джучі, що носили титул ханів, а з кінця 14 століття — великих ханів на ознаку своєї суверенності. Поділялася на два найвпливовіші крила — улуси нащадків двох синів Джучі — Батия та його старшого брата Орда Іхена. В процесі розпаду зі складу Золотої Орди виділилися Астраханське ханство, Кримське ханство, Ногайська Орда, Казанське ханство, Велике князівство Московське, Сибірське ханство, Казахське ханство, Узбецьке ханство.
Утворення.
Золота Орда, як окрема військова і управлінська одиниця у складі Війська (Орди) Чингізхана була утворена для походу на західні землі (відносно Монголії і Середньої Азії) тобто у Західну Азію і Східну Європу.
Військо підпорядковувалось Великому хану і ним керували воєначальники призначені ханом — хани, темники, тисяцькі, сотники і десятники.
Руські князівства і руські землі, які були завойовані монголо-татарами в кінці 30 — на початку 40-х років XIII ст. і ввійшли до складу Монгольської імперії, були підпорядковані Золотій Орді. Підпорядкування виражалося у сплаті данини різноманітними продуктами, грошима і людьми (військова повинність), зобов'язанні надавати війська у випадку війни і підпорядкуванню центральній владі (хана), тобто законам Монгольської імперії і рішенням хана.
Таким чином Золота Орда — це військо, військово-адміністративний підрозділ Монгольської імперії, якому підпорядковувались землі від басейну річки Об та пониззя Сирдар'ї на сході до річки Дністер на заході. Пізніше цю назву стали використовувати для позначення держави, утвореної на основі цього війська на цих землях.
Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, її столицею спочатку було місто Сарай-Бату (поблизу нинішньої Астрахані), з першої половини XIV ст. — місто Сарай-Берке (поблизу нинішнього Волгограда).
Основними центрами грошової справи в середині XIV століття були: Сарай (Селітрове городище), Сарай ал-Джадід, Гюлістан і Азак.
У часи найбільшого розквіту Монгольська імперія включала землі від сучасної України до Китаю і Індії. Імперія була за суттю об'єднанням великої кількості окремих держав — царств, князівств, ханств, а також земель підконтрольних ордам (тобто державам-арміям степовиків-кочівників).
В Золотій Орді переважна частина земель і пасовиськ була зосереджена в руках феодальної монгольської знаті. Поряд із значною частиною закріпаченого селянства в Золотій Орді існували вільні чи напіввільні селяни-общинники і домашні раби. Феодально залежні селяни сплачували феодалам і державі податки за землю, за виноградники, за користування водою з ариків тощо, відбували підводну, шляхову, мостову та інші повинності. Кочівники платили з худоби податки натурою. Поширювався вивіз на продаж у країни Близького Сходу невільників, що їх захоплювали золотоординські феодали під час розбійницьких наскоків на руські та інші сусідні землі. На чолі Золотої Орди стояв хан із роду Батия, який вважався верховним сюзереном і власником землі. Для розв'язання найважливіших державних питань хани скликали курултаї — з'їзди з представників військово-феодальної знаті.
Интересно, есть ли родители, которым удалось избежать упреков своего ребенка, большого или маленького? Похоже, что нет. Известно, что «отец» психоанализа Зигмунд Фрейд на вопрос пациентки «как стать хорошей матерью?» ответил: «Что бы вы ни делали, все равно получится плохо».
К такому пессимистичному прогнозу можно отнестись с иронией, но все же доля истины в этом есть. Психологи знают: стоит только попросить взрослых уже дядей и теть рассказать о своих родителях — и начнется: «Мама в детстве редко брала меня на руки, и теперь я холодна с мужем, боюсь близких отношений…» или «Отец был таким суровым, постоянно упрекал меня, и теперь я боюсь, что не добьюсь в жизни ничего, опасаюсь высоких должностей, ответственности…» Сложности в отношениях с родителями знакомы большинству людей, поэтому семейная идиллия («Как мне все же повезло с родителями!») многими воспринимается с недоверием: мол, нечего притворяться и закрывать глаза на существующие проблемы. Для ребенка, а впоследствии и взрослого источником неприятных воспоминаний о детстве может быть как недостаток родительской любви, так и ее избыток, объясняют психологи. Подросшие дети находят недостатки практически в любой родительской позиции: «Они меня мало любили, и я вырос черствым и боязливым», «Они слишком много меня опекали, теперь непри к жизни». Неважно, окружают ли ребенка чрезмерной заботой или донимают строгими замечаниями… И то, и другое может оставить «шрамы» в его душе. Отсюда горечь, озлобленность, ревность. Давние воспоминания продолжают ранить.
В чем мы упрекаем своих родителей? Да практически во всем!
«Я была средним ребенком в семье, и родительской любви (ласки, внимания) мне доставалось меньше всех: старшая сестра — красавица, младший брат — долгожданный мальчик, а я… Так себе, серединка на половинку, ничего особенного. После 25 лет мама меня просто «поедала» ежедневными нотациями: «Замуж пора! Засиделась в девках, все на шее у родителей!..» В результате я «выскочила» практически за первого встречного, лишь бы избавиться от этого прессинга. Не могу сказать, что очень счастлива в браке, хотя стараюсь. К сожалению, своему сыну я тоже уделяю мало внимания и не могу быть с ним ласковой — такое вот родительское наследие».
«Они не разговаривали со мной «за жизнь», учили только практическим вещам: почистить картошку или смеситель поменять. А о том, как поступать в разных ситуациях, когда проявлять упорство, в когда — гибкость, как добиваться цели, и речи не было. Я учился на собственных ошибках — дороговатое получилось обучение…»
«Мама все делала правильно, но… слишком властно. И никогда не учитывала мое мнение. Она говорила мне, с кем дружить, куда поступать учиться, как воспитывать дочь… А папа у нас мягкий, добрый. К сожалению, приняв такую модель семьи с детства как единственно возможную, я и свои отношения с мужем строила подобным образом. Пока он не ушел от меня, такой умной и красивой, к простой и ласковой дурнушке. Мама, правда, поддержала меня: «Ну и ладно! Тебе нужен совершенно другой мужчина». Только вот найти его так нелегко!..»
Откуда такая потребность снова и снова все «пережевывать», вновь переживать и мучиться? Оказывается, многим людям доставляет удовольствие возможность ощутить себя жертвой, переложить на родительские плечи ответственность за все «взрослые» неудачи — совсем как в детстве, когда папа и мама казались большими и всемогущими все решить в любой ситуации, даже повернуть время вспять…
Но ведь теперь-то мы понимаем, что родители — не боги, они такие же люди, как и мы. Так что для того, чтобы простить папу и маму и не винить их во всем подряд, нужно не так уж много — проститься с детской мечтой об идеальных родителях (точно так же, как когда-то они расстались с мечтой об идеальном ребенке — кто из нас был совершенным?). Принять их «обыкновенность», повернуться к ним лицом, увидеть в каждом личность со своими интересами, потребностями, желаниями, взглядами, не всегда совпадающими с нашими… Ведь других родителей точно не будет! Значит, именно эти — самые лучшие. Повзрослеть — значит, научиться жить с ними (родителями) такими, какие они есть, утверждают психологи. Только принимая недостатки родителей, человек достигает истинной зрелости, освобождается от первичной зависимости от них. И хотя рвать эти «первые» связи бывает непросто и больно, это стоит сделать: жить в состоянии «эмоционального детства», в полной внутренней зависимости от папы и мамы — еще больней.
Именно это заставляет нас принимать близко к сердцу любую родительскую критику
Золота Орда (Улус Джучі - Країна Джучі або тюрк. Улу Улус — Велика Країна, Велика Держава, також у різних джерелах - царство Ординське, царство Татарське, Татарщина тощо) — країна і держава, що існувала між 1240–1502 роками і обіймала землі (степи, гори і ліси) Східної Європи, в т.ч. Західної Молдови, старої Русі (України) зі столицею в Києві, Центральної Азії та Західного Сибіру. Виникла на базі монгольських завоювань 1220 — 1240-х років. Початково була частиною єдиної Монгольської імперії нащадків Чингізхана і називалась улусом Джучі, старшого сина Чингізхана. Назва «Золота Орда» походить від назви в московських літописах 16 століття як пам'ять про золоте шатро ханської ставки (орди). У східних літописних джерелах улус Джучі називався Дешт-і-Кипчак, Білою ордою (Ак-орда) та Синьою ордою (Кок-орда). Керувалася прямими нащадками Джучі, що носили титул ханів, а з кінця 14 століття — великих ханів на ознаку своєї суверенності. Поділялася на два найвпливовіші крила — улуси нащадків двох синів Джучі — Батия та його старшого брата Орда Іхена. В процесі розпаду зі складу Золотої Орди виділилися Астраханське ханство, Кримське ханство, Ногайська Орда, Казанське ханство, Велике князівство Московське, Сибірське ханство, Казахське ханство, Узбецьке ханство.
Утворення.
Золота Орда, як окрема військова і управлінська одиниця у складі Війська (Орди) Чингізхана була утворена для походу на західні землі (відносно Монголії і Середньої Азії) тобто у Західну Азію і Східну Європу.
Військо підпорядковувалось Великому хану і ним керували воєначальники призначені ханом — хани, темники, тисяцькі, сотники і десятники.
Руські князівства і руські землі, які були завойовані монголо-татарами в кінці 30 — на початку 40-х років XIII ст. і ввійшли до складу Монгольської імперії, були підпорядковані Золотій Орді. Підпорядкування виражалося у сплаті данини різноманітними продуктами, грошима і людьми (військова повинність), зобов'язанні надавати війська у випадку війни і підпорядкуванню центральній владі (хана), тобто законам Монгольської імперії і рішенням хана.
Таким чином Золота Орда — це військо, військово-адміністративний підрозділ Монгольської імперії, якому підпорядковувались землі від басейну річки Об та пониззя Сирдар'ї на сході до річки Дністер на заході. Пізніше цю назву стали використовувати для позначення держави, утвореної на основі цього війська на цих землях.
Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, її столицею спочатку було місто Сарай-Бату (поблизу нинішньої Астрахані), з першої половини XIV ст. — місто Сарай-Берке (поблизу нинішнього Волгограда).
Основними центрами грошової справи в середині XIV століття були: Сарай (Селітрове городище), Сарай ал-Джадід, Гюлістан і Азак.
У часи найбільшого розквіту Монгольська імперія включала землі від сучасної України до Китаю і Індії. Імперія була за суттю об'єднанням великої кількості окремих держав — царств, князівств, ханств, а також земель підконтрольних ордам (тобто державам-арміям степовиків-кочівників).
В Золотій Орді переважна частина земель і пасовиськ була зосереджена в руках феодальної монгольської знаті. Поряд із значною частиною закріпаченого селянства в Золотій Орді існували вільні чи напіввільні селяни-общинники і домашні раби. Феодально залежні селяни сплачували феодалам і державі податки за землю, за виноградники, за користування водою з ариків тощо, відбували підводну, шляхову, мостову та інші повинності. Кочівники платили з худоби податки натурою. Поширювався вивіз на продаж у країни Близького Сходу невільників, що їх захоплювали золотоординські феодали під час розбійницьких наскоків на руські та інші сусідні землі. На чолі Золотої Орди стояв хан із роду Батия, який вважався верховним сюзереном і власником землі. Для розв'язання найважливіших державних питань хани скликали курултаї — з'їзди з представників військово-феодальної знаті.
К такому пессимистичному прогнозу можно отнестись с иронией, но все же доля истины в этом есть. Психологи знают: стоит только попросить взрослых уже дядей и теть рассказать о своих родителях — и начнется: «Мама в детстве редко брала меня на руки, и теперь я холодна с мужем, боюсь близких отношений…» или «Отец был таким суровым, постоянно упрекал меня, и теперь я боюсь, что не добьюсь в жизни ничего, опасаюсь высоких должностей, ответственности…» Сложности в отношениях с родителями знакомы большинству людей, поэтому семейная идиллия («Как мне все же повезло с родителями!») многими воспринимается с недоверием: мол, нечего притворяться и закрывать глаза на существующие проблемы. Для ребенка, а впоследствии и взрослого источником неприятных воспоминаний о детстве может быть как недостаток родительской любви, так и ее избыток, объясняют психологи. Подросшие дети находят недостатки практически в любой родительской позиции: «Они меня мало любили, и я вырос черствым и боязливым», «Они слишком много меня опекали, теперь непри к жизни». Неважно, окружают ли ребенка чрезмерной заботой или донимают строгими замечаниями… И то, и другое может оставить «шрамы» в его душе. Отсюда горечь, озлобленность, ревность. Давние воспоминания продолжают ранить.
В чем мы упрекаем своих родителей? Да практически во всем!
«Я была средним ребенком в семье, и родительской любви (ласки, внимания) мне доставалось меньше всех: старшая сестра — красавица, младший брат — долгожданный мальчик, а я… Так себе, серединка на половинку, ничего особенного. После 25 лет мама меня просто «поедала» ежедневными нотациями: «Замуж пора! Засиделась в девках, все на шее у родителей!..» В результате я «выскочила» практически за первого встречного, лишь бы избавиться от этого прессинга. Не могу сказать, что очень счастлива в браке, хотя стараюсь. К сожалению, своему сыну я тоже уделяю мало внимания и не могу быть с ним ласковой — такое вот родительское наследие».
«Они не разговаривали со мной «за жизнь», учили только практическим вещам: почистить картошку или смеситель поменять. А о том, как поступать в разных ситуациях, когда проявлять упорство, в когда — гибкость, как добиваться цели, и речи не было. Я учился на собственных ошибках — дороговатое получилось обучение…»
«Мама все делала правильно, но… слишком властно. И никогда не учитывала мое мнение. Она говорила мне, с кем дружить, куда поступать учиться, как воспитывать дочь… А папа у нас мягкий, добрый. К сожалению, приняв такую модель семьи с детства как единственно возможную, я и свои отношения с мужем строила подобным образом. Пока он не ушел от меня, такой умной и красивой, к простой и ласковой дурнушке. Мама, правда, поддержала меня: «Ну и ладно! Тебе нужен совершенно другой мужчина». Только вот найти его так нелегко!..»
Откуда такая потребность снова и снова все «пережевывать», вновь переживать и мучиться? Оказывается, многим людям доставляет удовольствие возможность ощутить себя жертвой, переложить на родительские плечи ответственность за все «взрослые» неудачи — совсем как в детстве, когда папа и мама казались большими и всемогущими все решить в любой ситуации, даже повернуть время вспять…
Но ведь теперь-то мы понимаем, что родители — не боги, они такие же люди, как и мы. Так что для того, чтобы простить папу и маму и не винить их во всем подряд, нужно не так уж много — проститься с детской мечтой об идеальных родителях (точно так же, как когда-то они расстались с мечтой об идеальном ребенке — кто из нас был совершенным?). Принять их «обыкновенность», повернуться к ним лицом, увидеть в каждом личность со своими интересами, потребностями, желаниями, взглядами, не всегда совпадающими с нашими… Ведь других родителей точно не будет! Значит, именно эти — самые лучшие. Повзрослеть — значит, научиться жить с ними (родителями) такими, какие они есть, утверждают психологи. Только принимая недостатки родителей, человек достигает истинной зрелости, освобождается от первичной зависимости от них. И хотя рвать эти «первые» связи бывает непросто и больно, это стоит сделать: жить в состоянии «эмоционального детства», в полной внутренней зависимости от папы и мамы — еще больней.
Именно это заставляет нас принимать близко к сердцу любую родительскую критику