Какие особенности характерны для процесса модернизации Италии в конце XIX в.? Укажите два верных ответа из пяти предложенных
1)высокие темпы роста экономики
2)значительный государственный сектор в экономике
3)неравномерное экономическое развитие северных и южных районов
4)низкий уровень безработицы
5)широкий внутрений рынок
зміни, що розпочалися в усіх сферах життя європейців, охопили і світ одягу. Поширилося правило не просто одягатися, а слідувати моді, змінюючи щорічно фасони суконь і камзолів. А втім, вир моди захопив не всіх. Одяг бідняків і селян залишався незмінним. Ігнорування моди — сумна традиція бідноти, хоч би де і коли вона жила. Селяни мали один незмінний робочий одяг і святкове вбрання, що переходило від батьків до дітей.
Заможні європейці стали тими суспільними верствами, завдяки яким у XVI — першій половині XVII ст. запанувало царство моди. З кожним роком шаленство моди дедалі більше охоплювало життя знаті. Венеціанський посол при дворі французького короля Генріха IV повідомляв, що “людину... не вважають заможною, якщо у неї немає 25—30 туалетів різного фасону і якщо вона не переміняє їх щоденно”. Так у Європі встановлювалося царство моди, основним правилом якого було мати можливість змінювати гардероб відповідно до конкретних обставин. Остаточно це правило встановилось у Європі наприкінці XVII ст. Відтоді мода поширювалась у світі у своєму новому значенні: не відставати від сучасності. Сприйняття суспільством моди стало свідченням його готовності до змін і перетворень. Сучасний дослідник цієї епохи Фернан Бродель визначив цю особливість так: “Майбутнє належало... суспільствам, які навчилися відкидати давні традиції”.
У Європі щороку мінялися фасони одягу; штани і плащі ставали то довгими, то короткими; рукава вузькими або широкими; коміри то нагадували жорна млинів, то перетворювалися на ледь помітну смужку. Зміни в моді були свідченням того, хто на той момент був популярним у Європі. Законодавцем моди ставав той, ким найбільше захоплювалися європейці.
Наприкінці XV — на початку XVI ст. законодавцями мод у Європі були італійці. Пишний костюм доби італійського Відродження з широкими рукавами, золотим і срібним шиттям, парчею, єдвабом та оксамитом був прикладом для значної частини європейських країн. У XVI ст. у вищих верствах суспільства набув популярності суворий, застебнутий аж до верху чорний костюм, запроваджений іспанцями. Він неначе символізував переваги “всесвітньої” імперії католицького короля. На початку XVII ст. поширився голландський стиль — комір із мережива та обов'язковий капелюх із високою тулією. Він уособлював економічне зростання нової європейської держави — Голландії. Проте і цей стиль не утримався довго. Його заступив французький костюм із яскравим шовком і вільним кроєм.
Наслідування моди поступово перетворилося з примхи на стимул, поступування суспільства. Завдяки їй розвивалися виробництво, торгівля, виникали нові підприємства і галузі виробництва.
Крім того, міфологічне мислення пов'язувало хід історії з діяннями богів. Так, в «Іліаді» Гомера причиною Троянської війни послужила сварка богинь. Тоді ж виробляється концепція, згідно з якою герої творять історію з до з волі богів. В цілому історія людства уявлялася їм як прояв волі божества: Рок визначав долю народів.
Давньогрецький філософ Епікур (341-270 до н. е..) вважав, що розвиток історії здійснюється завдяки відкриттям і винаходам геніїв.
Вищими досягненнями історичної думки в епоху Стародавнього світу були твори античних авторів – Геродота і Фукідіда. Грецького історика Геродота (між 490 і 480-ок. 425 до н. е.) вважали «батьком історії». Він описав Стародавню Грецію, а також народи і країни, в яких побував: Персію, Ассирію, Вавілонію, Єгипет, Скіфію. Головний його праця – «Історія греко-перських воєн».
Давньогрецький історик Фукідід (близько 460-400 до н. е..), автор «Історії», що включає вісім книг, присвячена Пелопоннеській війні, і вважається вершиною античної історіографії. Великим античним істориком був і Полібій (близько 200-ок. 120 до н. е..), що почав спробу створити всесвітню історію. Його праця «Історія» (40 книг) охоплює історію Греції, Македонії, Малої Азії, Риму й інших країн періоду від 220 до 146 до н. е.
У Стародавньому Сході також важливу роль надавали культу минулого. Так, у Китаї при кожному питомій правителя (згодом після об'єднання Китаю – при дворі імператора) перебував історіограф. До II ст. до н. е. з'явилося безліч літописів, анналів, в основному локальних. Узагальнив ці джерела син придворного історіографа Сима Таня – Сима Цянь (145 або 135 – ок. 86 до н. е..), прозваний «китайським Геродотом». Головною справою всього життя Сима Цяня стали «Історичні записки» («Ши Цеі»), що зробили вагомий вплив на розвиток історичної науки в Китаї. З того часу в Китаї стали складати історії всіх правлячих династій.