1147 р. прийнято вважати роком заснування Москви за князювання владимиро-суздальського князя Юрія Довгорукого. Проте центром самостійного князівства вона стала лише у XIII ст. після монголо-татарської навали. Ймовірно, її першим князем був Михайло Ярославич Хоробрий (1247 – 1248 рр.). Остаточне виокремлення Московського князівства датується 70-ми рр. XIII ст. Доти Московське князівство входило до складу Владимирського князівства.
Родоначальником династії московських князів став син Олександра Невського — Данило. Його удільне князівство було одним із найменших. До нього входили околиці Москви радіусом 40 км. За Данила Олександровича відбулися перші територіальні придбання: 1301 р. він захопив у Рязанського князівства Коломну, 1302 р. за заповітом бездітного князя оволодів Переяславлем. У 1303 р. його син Юрій захопив у Смоленського князівства Можайськ. Юрій усе своє життя провів у боротьбі проти тверського князя за владимирський великокняжий престол, але загинув у одній із сутичок. По його смерті князем став брат Іван Данилович Калита (1325 – 1341 рр.). Слово “калита” означає “грошовий мішок”. Це був князь-скнара. Про його багатства ходили легенди, проте все воно могло вміститися в одній скрині. Володіння Калити були значно меншими, ніж сучасна Московська область. Проте за його правління сталися вагомі перетворення, що змінили долю Московського князівства.
У 1325 р. Іван Калита перевіз до себе на проживання пристаркуватого митрополита галицького Петра Волинця. Через рік Петро помер. Його поховали в недобудованому Успенському соборі. Як розповідає літопис, біля його гробу відбувалися різні дива. По деякім часі Петро вже як святий. Наявність святих мощей Петра і резиденції митрополита перетворили Москву на духовний центр Північно-Східної Русі, а московські князі почали претендувати на політичне панування у цьому регіоні.
Важливим у зростанні Москви став перехід на службу до московського князя боярських родин із різних міст колишньої Київської Русі.
Заповітною мрією московських князів було отримати ханський ярлик на велике княжиння, а це означало право на стягування данини для Золотої Орди. Основним суперником Москви у боротьбі за ярлик було Тверське князівство. У боротьбі між князівствами застосовувались будь-які засоби: підступи, доноси, вбивства. Зрештою, ярлик у 1328 р. дістався Івану Калиті, який використав антитатарське повстання у Твері. Московсько-татарські війська розгромили Твер. Після смерті Івана Калити його політику продовжили його сини Семеон Гордий (1340 – 1353 рр.) та Іван Красний (1353 – 1359 рр.).
1. Галицько-Волинська держава й початок визволення українських земель у першій чверті XIV ст.
На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів ослабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301 - бл. 1315).
У 1302 р. він послав на до брату своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну українцями Люблінську землю, Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній роз будові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура.
В 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими землями. Правління Юрія - це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам в Україні, оскільки відродження нової Української держави на західних землях відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути.
В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці.
Сини Юрія Андрій і Лев (1315 - 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих устремлінь української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.
На початку XIV ст. Литва набрала великої сили, її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднаних білоруських і частини руських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди.
Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві Української держави.
1147 р. прийнято вважати роком заснування Москви за князювання владимиро-суздальського князя Юрія Довгорукого. Проте центром самостійного князівства вона стала лише у XIII ст. після монголо-татарської навали. Ймовірно, її першим князем був Михайло Ярославич Хоробрий (1247 – 1248 рр.). Остаточне виокремлення Московського князівства датується 70-ми рр. XIII ст. Доти Московське князівство входило до складу Владимирського князівства.
Родоначальником династії московських князів став син Олександра Невського — Данило. Його удільне князівство було одним із найменших. До нього входили околиці Москви радіусом 40 км. За Данила Олександровича відбулися перші територіальні придбання: 1301 р. він захопив у Рязанського князівства Коломну, 1302 р. за заповітом бездітного князя оволодів Переяславлем. У 1303 р. його син Юрій захопив у Смоленського князівства Можайськ. Юрій усе своє життя провів у боротьбі проти тверського князя за владимирський великокняжий престол, але загинув у одній із сутичок. По його смерті князем став брат Іван Данилович Калита (1325 – 1341 рр.). Слово “калита” означає “грошовий мішок”. Це був князь-скнара. Про його багатства ходили легенди, проте все воно могло вміститися в одній скрині. Володіння Калити були значно меншими, ніж сучасна Московська область. Проте за його правління сталися вагомі перетворення, що змінили долю Московського князівства.
У 1325 р. Іван Калита перевіз до себе на проживання пристаркуватого митрополита галицького Петра Волинця. Через рік Петро помер. Його поховали в недобудованому Успенському соборі. Як розповідає літопис, біля його гробу відбувалися різні дива. По деякім часі Петро вже як святий. Наявність святих мощей Петра і резиденції митрополита перетворили Москву на духовний центр Північно-Східної Русі, а московські князі почали претендувати на політичне панування у цьому регіоні.
Важливим у зростанні Москви став перехід на службу до московського князя боярських родин із різних міст колишньої Київської Русі.
Заповітною мрією московських князів було отримати ханський ярлик на велике княжиння, а це означало право на стягування данини для Золотої Орди. Основним суперником Москви у боротьбі за ярлик було Тверське князівство. У боротьбі між князівствами застосовувались будь-які засоби: підступи, доноси, вбивства. Зрештою, ярлик у 1328 р. дістався Івану Калиті, який використав антитатарське повстання у Твері. Московсько-татарські війська розгромили Твер. Після смерті Івана Калити його політику продовжили його сини Семеон Гордий (1340 – 1353 рр.) та Іван Красний (1353 – 1359 рр.).
1. Галицько-Волинська держава й початок визволення українських земель у першій чверті XIV ст.
На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів ослабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301 - бл. 1315).
У 1302 р. він послав на до брату своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну українцями Люблінську землю, Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній роз будові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура.
В 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими землями. Правління Юрія - це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам в Україні, оскільки відродження нової Української держави на західних землях відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути.
В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці.
Сини Юрія Андрій і Лев (1315 - 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих устремлінь української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.
На початку XIV ст. Литва набрала великої сили, її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднаних білоруських і частини руських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди.
Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві Української держави.