У1199 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Галич і заснував нове державне утворення — Галицько-Волинське князівство. Утвердження князя Романа в Галичі відбулося силою, з огляду на те, що галичани хотіли собі окремого князя, а не князя за сумісництвом. Зважаючи на це, Роман Мстиславич змушений був заручитися підтримкою союзних йому поляків краківського князя Лєшка Білого (київський князь Рюрик Ростиславич відмовив Роману у його претензіях на Галич).
Опанувавши Галич, Роман Мстиславич провадить активну як внутрішню, так і зовнішню політику. У 1198 р. на Візантію напали половці, спустошивши все на своєму шляху. На прохання візантійців, Роман Мстиславич здійснив успішний похід на половців, що значно покращило важке становище імперії. У 1200 р. у Константинополі перебувало посольство від князя Романа, до якого входили Твердята Остромирич, Недан, Домажир і Невгар. Посольство уклало союз, скріплений шлюбом Романа Мстиславича з Анною, дочкою імператора Ісаака II Ангела та його другої дружини Маргарити-Марії. Остання була сестрою угорського короля Андрія II, що посприяло зближенню Угорщини і Галичини. Старша дочка Ісаака II Ангела Ірина була дружиною ФіліпаІУ Гогенштауфена, з яким, за деякими даними, зустрічався Роман Мстиславич. Можливо, саме з цих контактів виникла у Романа Мстиславича ідея запровадження на Русі так званого доброго порядку — усталення системи спадкування київського престолу, аналог того, що запроваджувався тоді у Священній Римській імперії. Відомо, що князь Роман пожертвував на честь св. Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20 гривен срібла, за що його зарахували до фундаторів цього монастиря. Ерфурт був столицею Тюрінгії, ландграф якої — Герман — був прихильником Го- генштауфенів і спільно з князем Романом підтримував угорського короля Андрія II у його протистоянні з Імре.
Зважаючи на те, що мати князя Романа була полькою, він підтримував добросусідські відносини з Польщею. У другій половині 1204—на початку 1205 років, на думку дослідників, Роман Мстиславич уклав угоду з Угорщиною і Польщею про взаємодо . Коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори зі Сербією і Болгарією, церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову. Це, очевидно, було зумовлено тим, що папа доклався до хрестового походу проти союзної Роману Візантії й утворення там Латинської імперії (зрештою, вороже налаштованими до Риму були і союзні князю Роману Гогенштау- фени).
1205 р. у Священній Римській імперії відбувалася боротьба за імператорський трон між Філіпом IV Гогенштауфеном і От- тоном IV Вельфом. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман Мстиславич, який у червні 1205 р. розпочав похід у Саксонію, але в Польщі через не докінця з'ясовані причини, увійшов у конфлікт з князем Лєшком Білим і загинув під Зави- хостом над Віслою 19 червня 1205 р. Смерть князя була важкою . втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави.
Военная реформа Карла Мартелла была ответом на вызовы времени (набеги арабов, усиление магнатов и ослабление центральной власти) и формированию системы условного землевладения у франков (как позже реформы у англосаксов времен Альфреда Великого и в Германии времен Генриха I Птицелова). Смена Меровингов Каролингами сопровождалась важными изменениями во взаимоотношениях светской и духовной власти — правителей франков и пап римских, что сакрализации власти Каролингов. Вопрос о восстановлении империи важен и в контексте тематики развития государства, и с точки зрения роли традиции, в данном случае традиции империи, которую в 800 г. восстановил Карл Великий. С другой стороны, «каролингское возрождение» — повод поговорить о значении античного наследия, «возрождения» Античности. Верденский раздел и распад империи Карла Великого заставляют вернуться к теме стабильности и нестабильности государств и обществ и теме «ассимиляции» (которая, впрочем, встает и при рассмотрении войн Карла Великого в связи с причинами длительности и упорства сопротивления саксов). Наконец, впервые в курсе средневековой истории можно довольно подробно остановиться на деятельности исторической личности — Карла Великого, одного из самых выдающихся полководцев и правителей Средневековья, о котором мы к тому же довольно много знаем, причем не только о его государственной деятельности, но и о его внешности, привычках в повседневной жизни и т. д. (см. Справочный материал). Проблематику урока можно связать и с историей Руси: союз Карла со славянами против аваров — хороший повод упомянуть рассказ об обрах в Повести временных лет.
Поражения от датчан
Походы Великого войска. 865—879 годы.
Постепенное отчуждение между королём и его народом привело к нескольким поражениям, понесённым англо-саксами от данов, которым Альфреду пришлось уплатить дань. Заключённое перемирие избавило на время Кент и Уэссекс от набегов данов, но остальная Англия осталась без и была завоевана викингами.
Датчане захватили и разграбили в 871 году Лондон. Весной 874 викинги напали на Мерсию и быстро разгромили её войско. Король Мерсии Бургред бежал в королевство Франков, а на престол сел ставленник датчан Кёлвульф II. Часть датчан двинулась затем на север к реке Тайн, но так как грабить здесь было уже почти нечего, Гутрум, избранный датчанами королём Восточной Англии, возвратился туда с большей частью войска, чтобы дать воинам отдых и собрать подкрепление. Одновременно викинги стали осваивать захваченные ими земли, строить поселения и обрабатывать землю. Согласно Англо-саксонской хронике: «…они занялись пахотой и обеспечением своей жизни». В 876 король Йорка Хальвдан I раздал своим воинам земли в Нортумбрии.
Военная реформа
Ряд источников [ приписывают Альфреду Великому и военную реформу. Альфред разделил страну на военные округа, в которых каждые пять хозяйств (гайд) выставляли одного воина, снабжая его всем необходимым за свой счёт. Каждый город тоже давал определенное количество солдат. Служба в войске оставалась обязанностью каждого свободного человека, но теперь он мог часть времени проводить в своём хозяйстве. Кроме того, часть воинов теперь несла гарнизонную службу в городах и селениях, а другая часть находилась в действующей армии. Затем они менялись местами, так что воины не были надолго оторваны от своего дома.
Кроме того, каждый земледелец должен был принимать участие в содержании мостов и укреплений. Альфред первым отказался от народного ополчения (фирда) и стал формировать воинское сословие. Тэны, составившие англо-саксонскую знать, и воины королевской дружины были полностью освобождены от работ на земле. Дружинники становились средними и мелкими землевладельцами, на которых должны были работать крестьяне.
Відповідь:
Пояснення:
У1199 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Галич і заснував нове державне утворення — Галицько-Волинське князівство. Утвердження князя Романа в Галичі відбулося силою, з огляду на те, що галичани хотіли собі окремого князя, а не князя за сумісництвом. Зважаючи на це, Роман Мстиславич змушений був заручитися підтримкою союзних йому поляків краківського князя Лєшка Білого (київський князь Рюрик Ростиславич відмовив Роману у його претензіях на Галич).
Опанувавши Галич, Роман Мстиславич провадить активну як внутрішню, так і зовнішню політику. У 1198 р. на Візантію напали половці, спустошивши все на своєму шляху. На прохання візантійців, Роман Мстиславич здійснив успішний похід на половців, що значно покращило важке становище імперії. У 1200 р. у Константинополі перебувало посольство від князя Романа, до якого входили Твердята Остромирич, Недан, Домажир і Невгар. Посольство уклало союз, скріплений шлюбом Романа Мстиславича з Анною, дочкою імператора Ісаака II Ангела та його другої дружини Маргарити-Марії. Остання була сестрою угорського короля Андрія II, що посприяло зближенню Угорщини і Галичини. Старша дочка Ісаака II Ангела Ірина була дружиною ФіліпаІУ Гогенштауфена, з яким, за деякими даними, зустрічався Роман Мстиславич. Можливо, саме з цих контактів виникла у Романа Мстиславича ідея запровадження на Русі так званого доброго порядку — усталення системи спадкування київського престолу, аналог того, що запроваджувався тоді у Священній Римській імперії. Відомо, що князь Роман пожертвував на честь св. Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20 гривен срібла, за що його зарахували до фундаторів цього монастиря. Ерфурт був столицею Тюрінгії, ландграф якої — Герман — був прихильником Го- генштауфенів і спільно з князем Романом підтримував угорського короля Андрія II у його протистоянні з Імре.
Зважаючи на те, що мати князя Романа була полькою, він підтримував добросусідські відносини з Польщею. У другій половині 1204—на початку 1205 років, на думку дослідників, Роман Мстиславич уклав угоду з Угорщиною і Польщею про взаємодо . Коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори зі Сербією і Болгарією, церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову. Це, очевидно, було зумовлено тим, що папа доклався до хрестового походу проти союзної Роману Візантії й утворення там Латинської імперії (зрештою, вороже налаштованими до Риму були і союзні князю Роману Гогенштау- фени).
1205 р. у Священній Римській імперії відбувалася боротьба за імператорський трон між Філіпом IV Гогенштауфеном і От- тоном IV Вельфом. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман Мстиславич, який у червні 1205 р. розпочав похід у Саксонію, але в Польщі через не докінця з'ясовані причини, увійшов у конфлікт з князем Лєшком Білим і загинув під Зави- хостом над Віслою 19 червня 1205 р. Смерть князя була важкою . втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави.
Военная реформа Карла Мартелла была ответом на вызовы времени (набеги арабов, усиление магнатов и ослабление центральной власти) и формированию системы условного землевладения у франков (как позже реформы у англосаксов времен Альфреда Великого и в Германии времен Генриха I Птицелова). Смена Меровингов Каролингами сопровождалась важными изменениями во взаимоотношениях светской и духовной власти — правителей франков и пап римских, что сакрализации власти Каролингов. Вопрос о восстановлении империи важен и в контексте тематики развития государства, и с точки зрения роли традиции, в данном случае традиции империи, которую в 800 г. восстановил Карл Великий. С другой стороны, «каролингское возрождение» — повод поговорить о значении античного наследия, «возрождения» Античности. Верденский раздел и распад империи Карла Великого заставляют вернуться к теме стабильности и нестабильности государств и обществ и теме «ассимиляции» (которая, впрочем, встает и при рассмотрении войн Карла Великого в связи с причинами длительности и упорства сопротивления саксов). Наконец, впервые в курсе средневековой истории можно довольно подробно остановиться на деятельности исторической личности — Карла Великого, одного из самых выдающихся полководцев и правителей Средневековья, о котором мы к тому же довольно много знаем, причем не только о его государственной деятельности, но и о его внешности, привычках в повседневной жизни и т. д. (см. Справочный материал). Проблематику урока можно связать и с историей Руси: союз Карла со славянами против аваров — хороший повод упомянуть рассказ об обрах в Повести временных лет.
Поражения от датчан
Походы Великого войска. 865—879 годы.
Постепенное отчуждение между королём и его народом привело к нескольким поражениям, понесённым англо-саксами от данов, которым Альфреду пришлось уплатить дань. Заключённое перемирие избавило на время Кент и Уэссекс от набегов данов, но остальная Англия осталась без и была завоевана викингами.
Датчане захватили и разграбили в 871 году Лондон. Весной 874 викинги напали на Мерсию и быстро разгромили её войско. Король Мерсии Бургред бежал в королевство Франков, а на престол сел ставленник датчан Кёлвульф II. Часть датчан двинулась затем на север к реке Тайн, но так как грабить здесь было уже почти нечего, Гутрум, избранный датчанами королём Восточной Англии, возвратился туда с большей частью войска, чтобы дать воинам отдых и собрать подкрепление. Одновременно викинги стали осваивать захваченные ими земли, строить поселения и обрабатывать землю. Согласно Англо-саксонской хронике: «…они занялись пахотой и обеспечением своей жизни». В 876 король Йорка Хальвдан I раздал своим воинам земли в Нортумбрии.
Военная реформа
Ряд источников [ приписывают Альфреду Великому и военную реформу. Альфред разделил страну на военные округа, в которых каждые пять хозяйств (гайд) выставляли одного воина, снабжая его всем необходимым за свой счёт. Каждый город тоже давал определенное количество солдат. Служба в войске оставалась обязанностью каждого свободного человека, но теперь он мог часть времени проводить в своём хозяйстве. Кроме того, часть воинов теперь несла гарнизонную службу в городах и селениях, а другая часть находилась в действующей армии. Затем они менялись местами, так что воины не были надолго оторваны от своего дома.
Кроме того, каждый земледелец должен был принимать участие в содержании мостов и укреплений. Альфред первым отказался от народного ополчения (фирда) и стал формировать воинское сословие. Тэны, составившие англо-саксонскую знать, и воины королевской дружины были полностью освобождены от работ на земле. Дружинники становились средними и мелкими землевладельцами, на которых должны были работать крестьяне.