Абсолютна монархія в Німеччині, порівняно з іншими західноєвропейськими країнами, мала певні особливості. Полягали вони, передусім, у тому, що цей абсолютизм встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдиного загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями. Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, централізованою державою, а її король - членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ.
обыкновенно ставят рядом имена данте, петрарки и боккаччо, как родоначальников итальянской национальной , и было время, когда на петрарку смотрели исключительно, как на автора канцон, в коих он более двадцати лет подряд воспевал одну и ту же женщину, лауру, бывшую замужем за неким гуго де садом, как на писателя, создавшего целое направление «петраркистов», как боккаччо, написавший сборник новелл, озаглавленный им «декамерон», вызвал целый ряд «новеллистов», подражавших его «декамерону». в этом смысле петрарка и боккаччо, действительно, как деятели итальянской , могут быть поставлены рядом с данте, но в деятельности обоих писателей xiv века есть еще одна сторона, коей они имеют более широкое в культурном отношении значение, нежели просто деятели и основатели школ и направлений в словесности, и притом значение общеевропейское, и эта-то сторона их деятельности, выдвигавшаяся на первый план при их жизни и в ближайшем потомстве, впоследствии на долгое время почти совсем позабытая, чтобы быть вполне оцененной только во второй половине xix в., заставляет нас их совершенно отделить от данте.
Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдиного загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями.
Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, централізованою державою, а її король - членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ.
обыкновенно ставят рядом имена данте, петрарки и боккаччо, как родоначальников итальянской национальной , и было время, когда на петрарку смотрели исключительно, как на автора канцон, в коих он более двадцати лет подряд воспевал одну и ту же женщину, лауру, бывшую замужем за неким гуго де садом, как на писателя, создавшего целое направление «петраркистов», как боккаччо, написавший сборник новелл, озаглавленный им «декамерон», вызвал целый ряд «новеллистов», подражавших его «декамерону». в этом смысле петрарка и боккаччо, действительно, как деятели итальянской , могут быть поставлены рядом с данте, но в деятельности обоих писателей xiv века есть еще одна сторона, коей они имеют более широкое в культурном отношении значение, нежели просто деятели и основатели школ и направлений в словесности, и притом значение общеевропейское, и эта-то сторона их деятельности, выдвигавшаяся на первый план при их жизни и в ближайшем потомстве, впоследствии на долгое время почти совсем позабытая, чтобы быть вполне оцененной только во второй половине xix в., заставляет нас их совершенно отделить от данте.