На початку XIV в. одне з невеликих держав, що виникли після розпаду держави турків-сельджуків в Малій Азії, стало новим центром об’єднання ісламського світу. Його засновником був Осман-бей (1288-1326), на ім’я якого держава отримала назву Османської. З середини XIV в. військо османських султанів початок завоювання на Балканському півострові. Туркам протистояли ослаблені міжусобицями, постійно ворогували між собою Візантія, Сербія і Болгарія. В кінці XIV – початку XV в. южнославянские держави Сербія і Болгарія спочатку виявилися у васальній залежності від турків-османів, а потім і в їх повній владі. Вирішальною подією у долі Сербії стала поразка її війська у битві на Косовому Полі в 1389 р Спроби західноєвропейських хрестоносців стримати невблаганний натиск турків зазнали невдачі.
Перемоги османів на деякий час були перервані появою нової могутньої сили – держави Тимура (Тамерлана) (1370-1405), під владою якого виявилися землі Середньої Азії, Ірану, Індії. Наступною його метою стала Мала Азія – володіння турків-османів. У 1402 в битві при Анкарі турки зазнали поразки від військ Тимура, а султан Баязид I (1389-1402) потрапив у полон і помер у неволі. Однак після смерті Тимура його держава розпалася. Тепер ніщо не могло перешкодити османам продовжити експансію.
Піднесення турків-османів співпало з ослабленням домінуючої сили в Малій Азії – Візантійської імперії, пов’язаним з нескінченними війнами за владу між членами візантійської імператорської сім’ї. Ситуацію в країні посилило важке соціально-економічне становище. Скарбниця спорожніла, і імператор не мав можливості утримувати велике військо. Селяни, що потрапили в залежність від великих землевласників, вже не могли служити в армії, а найманці були вкрай ненадійні. Слабкістю імперії скористалися її вороги – генуезці і венеціанці захопили торгові шляхи і портові міста, що належали Візантії. З Балканського півострова ромеїв витісняли армії посилилися південнослов’янських держав – Болгарії та Сербії. Територія Візантійської імперії скоротилася до міста Константинополя з округою.
У 1439 р в обмін на обіцянку західноєвропейських держав надати військову до візантійці погодилися на об’єднання православної і католицької церков під верховенством папи римського (Флорентійська унія). Поступка Заходу викликала невдоволення багатьох православних у Візантії і за її межами. Російська православна церква не визнала цієї угоди і оголосила про свою самостійність. Однак Візантія так і не отримала до У 1444 під містом Варна турки розгромили військо хрестоносців, послане римським папою.
Османи кілька разів осаджували візантійську столицю, і в 1453 р після рішучої атаки турецьких військ на чолі з султаном Мехмедом II (1451-1481) Константинополь упав. Останній візантійський імператор Костянтин XI (1449-1453) загинув у бою на вулицях міста. Так завершилася тисячолітня історія Візантії. Константинополь перестав бути центром православ’я.
Объяснение:
я тут много написала, выбери то что нужно))
жду и звездочку
у меня есть еще одна важная половина,нужно напишу в комент.
Осман І (1258—1324), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерва (Туркменістан) із 400 вершниками для до Румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні турецькі князівства (бейства), одне з яких очолив Осман І. Його князівство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османцями. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі свої володінь до кордону з Візантією.
Після смерті засновника, Османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у півінічно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року османи здобули Фессалоніки, яке утримували венеціанці. Перемога Османів у битві при Косово 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях османській експансії в Європу. Останній великий хрестовий похід намагався спинити османський натиск, але був розгромлений у битві при Нікополі 1396 року.
Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Османи поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві при Анкарі й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 1402—1413 років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.
У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косово), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-волоські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-волоським силам в другій битві при Косово.
Син Мурада ІІ, Мехмед ІІ Завойовник, реформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під османською назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визнання османської влади. Візантійські еліти та населення, що не мігрувало, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеціанське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала османам вторгнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасник усіх подальших османських завоювань в Європі.
Експансія (1453—1566)
Сулейман Пишний, найвидатніший султан імперії.
XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торговельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.
Султан Селім І (1512—1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві при Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.
Наступний султан Сулейман І Пишний (1520—1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога османських військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під османським верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війська підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.
На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й на 3 континенах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінатною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії.
На початку XIV в. одне з невеликих держав, що виникли після розпаду держави турків-сельджуків в Малій Азії, стало новим центром об’єднання ісламського світу. Його засновником був Осман-бей (1288-1326), на ім’я якого держава отримала назву Османської. З середини XIV в. військо османських султанів початок завоювання на Балканському півострові. Туркам протистояли ослаблені міжусобицями, постійно ворогували між собою Візантія, Сербія і Болгарія. В кінці XIV – початку XV в. южнославянские держави Сербія і Болгарія спочатку виявилися у васальній залежності від турків-османів, а потім і в їх повній владі. Вирішальною подією у долі Сербії стала поразка її війська у битві на Косовому Полі в 1389 р Спроби західноєвропейських хрестоносців стримати невблаганний натиск турків зазнали невдачі.
Перемоги османів на деякий час були перервані появою нової могутньої сили – держави Тимура (Тамерлана) (1370-1405), під владою якого виявилися землі Середньої Азії, Ірану, Індії. Наступною його метою стала Мала Азія – володіння турків-османів. У 1402 в битві при Анкарі турки зазнали поразки від військ Тимура, а султан Баязид I (1389-1402) потрапив у полон і помер у неволі. Однак після смерті Тимура його держава розпалася. Тепер ніщо не могло перешкодити османам продовжити експансію.
Піднесення турків-османів співпало з ослабленням домінуючої сили в Малій Азії – Візантійської імперії, пов’язаним з нескінченними війнами за владу між членами візантійської імператорської сім’ї. Ситуацію в країні посилило важке соціально-економічне становище. Скарбниця спорожніла, і імператор не мав можливості утримувати велике військо. Селяни, що потрапили в залежність від великих землевласників, вже не могли служити в армії, а найманці були вкрай ненадійні. Слабкістю імперії скористалися її вороги – генуезці і венеціанці захопили торгові шляхи і портові міста, що належали Візантії. З Балканського півострова ромеїв витісняли армії посилилися південнослов’янських держав – Болгарії та Сербії. Територія Візантійської імперії скоротилася до міста Константинополя з округою.
У 1439 р в обмін на обіцянку західноєвропейських держав надати військову до візантійці погодилися на об’єднання православної і католицької церков під верховенством папи римського (Флорентійська унія). Поступка Заходу викликала невдоволення багатьох православних у Візантії і за її межами. Російська православна церква не визнала цієї угоди і оголосила про свою самостійність. Однак Візантія так і не отримала до У 1444 під містом Варна турки розгромили військо хрестоносців, послане римським папою.
Османи кілька разів осаджували візантійську столицю, і в 1453 р після рішучої атаки турецьких військ на чолі з султаном Мехмедом II (1451-1481) Константинополь упав. Останній візантійський імператор Костянтин XI (1449-1453) загинув у бою на вулицях міста. Так завершилася тисячолітня історія Візантії. Константинополь перестав бути центром православ’я.
Объяснение:
я тут много написала, выбери то что нужно))
жду и звездочку
у меня есть еще одна важная половина,нужно напишу в комент.
Вступ Мехмеда II до Константинополя.
Осман І (1258—1324), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерва (Туркменістан) із 400 вершниками для до Румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні турецькі князівства (бейства), одне з яких очолив Осман І. Його князівство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османцями. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі свої володінь до кордону з Візантією.
Після смерті засновника, Османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у півінічно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року османи здобули Фессалоніки, яке утримували венеціанці. Перемога Османів у битві при Косово 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях османській експансії в Європу. Останній великий хрестовий похід намагався спинити османський натиск, але був розгромлений у битві при Нікополі 1396 року.
Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Османи поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві при Анкарі й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 1402—1413 років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.
У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косово), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-волоські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-волоським силам в другій битві при Косово.
Син Мурада ІІ, Мехмед ІІ Завойовник, реформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під османською назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визнання османської влади. Візантійські еліти та населення, що не мігрувало, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеціанське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала османам вторгнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасник усіх подальших османських завоювань в Європі.
Експансія (1453—1566)
Сулейман Пишний, найвидатніший султан імперії.
XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торговельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.
Султан Селім І (1512—1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві при Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.
Наступний султан Сулейман І Пишний (1520—1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога османських військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під османським верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війська підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.
На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й на 3 континенах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінатною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії.
Объяснение:
вот так (я русский)