Італія була однією з держав, що здобули перемогу в Першій світовій війні. Однак невдачі командування в ході бойовихдій і провали італійської дипломатії в період мирного врегулювання призвели до того, що ця країна не отримала майже нічого з обіцяного їй Антантою. Ображене національну гідність стало основою для широкого розповсюдження ідеї створення «Великої Італії» – спадкоємиці Стародавнього Риму. Після закінчення війни економічне становище країни було важким. На тлі економічних проблем росло масовий рух трудящих, дрібних міських власників, селян. Люди вимагали справедливості, багато хто вважав шляхом до її досягнення обмеження великої власності. У всіх бідах звинувачували уряд лібералів, яке не змогло домогтися від Антанти поступок і допустило погіршення економічного становища. Всі великим впливом в Італії стали користуватися ліві – соціалісти та комуністи. Під їх керівництвом відбувалися масові страйки, робочі захоплювали заводи і фабрики. Одночасно набирало силу новий рух – фашизм, засноване в 1919 р колишнім соціалістом Б. Муссоліні. Воно стало масовим, об’єднавши у своїх лавах багатьох незадоволених існуючими порядками. До Муссоліні долучилася дрібна міська буржуазія, селяни і навіть робітники. Фашисти перейняли у лівих вимога справедливості, але, на відміну від соціалістів, обіцяли захищати права власників. Вирішити всі проблеми вони пропонували шляхом встановлення диктатури. Фашисти проповідували культ сильної особистості. Для здійснення своїх цілей вони створювали збройні загони «чорносорочечників», розправлялися з противниками Муссоліні. Приходу фашистів до влади сприяла панувала в суспільстві обстановка невпевненості, а також нездатність уряду впоратися з гострими проблемами в економіці та політиці. У 1922 р прихильники Муссоліні здійснили «похід на Рим», названий пізніше «фашистської революцією». Демонстрація сили настільки вразила правлячі кола країни, що Муссоліні було запропоновано очолити уряд. Так, із зовнішнім дотриманням усіх демократичних процедур, до влади прийшла сама антидемократична сила – фашизм. Незабаром фашисти розпочали ліквідацію демократії в Італії. У середині 20-х рр. була заборонена діяльність опозиційних партій, ліквідована свобода слова, покаранню піддавалися всі, хто виступав з критикою фашизму. Муссоліні зумів домогтися обмежень повноважень парламенту, який заважав його диктаторським планам, і фактично став одноосібним правителем. Почалася чистка державного апарату від «антинаціональних елементів». За «державні» злочину була введена смертна кара.
Фри́дрих I Гогеншта́уфен (нем. Friedrich I Rotbart; конец 1122, монастырь Вайнгартен, Баден-Вюртемберг — 10 июня 1190, в речке Селиф) — король Германии с 1152 года, император Священной Римской империи с 1155 года, герцог Швабии в 1147—1152 годах под именем Фри́дрих III.
Прозвище Барбаро́сса он получил в Италии из-за своей рыжеватой бороды (от итал. barba, «борода», и rossa, «рыжая»).
В 1155 году Фридрих I Барбаросса стал императором Священной Римской империи и начал проводить политику по укреплению государства.
При Фридрихе I Барбароссе средневековая Священная Римская империя достигла своего наивысшего расцвета и военной мощи. Однако внутри она оставалась фактически раздробленной.
Ричард I Львиное Сердце (англ. Richard the Lionheart, фр. Richard Cœur de Lion, 8 сентября 1157, Оксфорд, Англия — 6 апреля 1199, Шалю, герцогство Аквитания) — английский король из династии Плантагенетов. Сын короля Англии Генриха II и герцогини Алиеноры Аквитанской. У него также имелось другое прозвище (не столь известное, как Львиное Сердце) — Ричард Да-и-Нет (окс. Oc-e-No), которое означало, что его легко склонить в ту или другую сторону[1].
Титулы: граф де Пуатье (1169—1189), герцог Аквитании (1189 — 1199), король Англии (1189—1199), герцог Нормандии (1189—1199), граф Анжуйский и Мэнский (1189—1199).
Після закінчення війни економічне становище країни було важким. На тлі економічних проблем росло масовий рух трудящих, дрібних міських власників, селян. Люди вимагали справедливості, багато хто вважав шляхом до її досягнення обмеження великої власності. У всіх бідах звинувачували уряд лібералів, яке не змогло домогтися від Антанти поступок і допустило погіршення економічного становища. Всі великим впливом в Італії стали користуватися ліві – соціалісти та комуністи. Під їх керівництвом відбувалися масові страйки, робочі захоплювали заводи і фабрики.
Одночасно набирало силу новий рух – фашизм, засноване в 1919 р колишнім соціалістом Б. Муссоліні. Воно стало масовим, об’єднавши у своїх лавах багатьох незадоволених існуючими порядками. До Муссоліні долучилася дрібна міська буржуазія, селяни і навіть робітники. Фашисти перейняли у лівих вимога справедливості, але, на відміну від соціалістів, обіцяли захищати права власників. Вирішити всі проблеми вони пропонували шляхом встановлення диктатури. Фашисти проповідували культ сильної особистості. Для здійснення своїх цілей вони створювали збройні загони «чорносорочечників», розправлялися з противниками Муссоліні.
Приходу фашистів до влади сприяла панувала в суспільстві обстановка невпевненості, а також нездатність уряду впоратися з гострими проблемами в економіці та політиці. У 1922 р прихильники Муссоліні здійснили «похід на Рим», названий пізніше «фашистської революцією». Демонстрація сили настільки вразила правлячі кола країни, що Муссоліні було запропоновано очолити уряд. Так, із зовнішнім дотриманням усіх демократичних процедур, до влади прийшла сама антидемократична сила – фашизм. Незабаром фашисти розпочали ліквідацію демократії в Італії. У середині 20-х рр. була заборонена діяльність опозиційних партій, ліквідована свобода слова, покаранню піддавалися всі, хто виступав з критикою фашизму. Муссоліні зумів домогтися обмежень повноважень парламенту, який заважав його диктаторським планам, і фактично став одноосібним правителем. Почалася чистка державного апарату від «антинаціональних елементів». За «державні» злочину була введена смертна кара.
Фри́дрих I Гогеншта́уфен (нем. Friedrich I Rotbart; конец 1122, монастырь Вайнгартен, Баден-Вюртемберг — 10 июня 1190, в речке Селиф) — король Германии с 1152 года, император Священной Римской империи с 1155 года, герцог Швабии в 1147—1152 годах под именем Фри́дрих III.
Прозвище Барбаро́сса он получил в Италии из-за своей рыжеватой бороды (от итал. barba, «борода», и rossa, «рыжая»).
В 1155 году Фридрих I Барбаросса стал императором Священной Римской империи и начал проводить политику по укреплению государства.
При Фридрихе I Барбароссе средневековая Священная Римская империя достигла своего наивысшего расцвета и военной мощи. Однако внутри она оставалась фактически раздробленной.
Ричард I Львиное Сердце (англ. Richard the Lionheart, фр. Richard Cœur de Lion, 8 сентября 1157, Оксфорд, Англия — 6 апреля 1199, Шалю, герцогство Аквитания) — английский король из династии Плантагенетов. Сын короля Англии Генриха II и герцогини Алиеноры Аквитанской. У него также имелось другое прозвище (не столь известное, как Львиное Сердце) — Ричард Да-и-Нет (окс. Oc-e-No), которое означало, что его легко склонить в ту или другую сторону[1].
Титулы: граф де Пуатье (1169—1189), герцог Аквитании (1189 — 1199), король Англии (1189—1199), герцог Нормандии (1189—1199), граф Анжуйский и Мэнский (1189—1199).