Каракумский курултай - сбор представителей казахских жузов, посвященный организации отпора джунгарским захватчикам. Он в 1710 году на севере Аральского моря в пустыне Каракум. Инициатором собрания был Тауке-хан. Он предложил план структурной переорганизации управления казахскими родами и войском. В частности, для обеспечения обороно он предложил передать власть в управлении жузами биям, забрав ее у султанов.Наиболее крупное нашествие джунгар на Казахское ханство началось в 1710 году. Эта угроза тому, что осенью 1710 года в районе Каракумов было созвано Тауке ханом курултай представителей казахских жузов. Основным вопросом на курултае был вопрос о создании единого ополчения против джунгар. Сторонниками объединения ополчений родов и жузов были батыры Канжыгалы Богембай, Шакшак Жанибек, Тамма Есет. Среди них выделялся Богембай-батыр, он был избран предводителем казахского ополчения. Объединение усилий всех казахских жузов имело свои результаты. Отряды народного ополчения дали отпор джунгарам, отбросили их на восток и возвратили утраченные кочевья. Но раздробленность жузов все же брала верх. Это вело к несогласованности действий, соперничеству группировок. И уже в 1713 году джунгары вновь вторглись в Казахское ханство, то же произошло и в 1716 году. В 1717 году в верховьях реки Аягуз состаялось трехдневное сражение, закончившееся поражением казахов. В 1718 году джунгары предприняли стремительный поход через Семиречье к рекам Арысь, Бугун, Чаян. Их целью было захватить ставку казахских ханов - Туркестан. Осенью 1726 года в местности Ордабасы (западнее современного г. Шымкента) состоялся всеказахский курултай. На это собрание съехались ханы, султаны, бии, родоначальники, батыры всех трех жузов. Здесь они принесли клятву в верности друг другу. Единогласным решением этого курултая предводителем всенародного ополчения был избран хан Абулхаир. Решения этого курултая сыграли судьбоносную роль в освободительной борьбе против джунгарских завоевателей. Каждое родовое подразделение обязывалось предоставить свои военные отряды.
Руководители и участники национально-освободительного движения. На борьбу с завоевателями поднялся весь казахский народ. Во главе крупных отрядов стали ханы и султаны: Абулмамбет, Барак, Самеке, Абулхаир, Султанбет и многие другие потомки Чингисхана. В это же время значительно вырос авторитет молодого султана Абылая, впоследствии ставшего одним из самых влиятельных и почитаемых правителей. Идейное руководство освободительной борьбой взяли на себя авторитетные бии трех казахских жузов. Важную роль в организации вооруженного сопротивления играли батыры из различных казахских родов, племен и жузов - Кабанбай, Богенбай, Наурызбай, Райымбек, Жасы-бай, Есет, Малайсары, Баян, Олжабай, Кожабереген, Болек, Санырык, Тайлак, Жабай, Бердыкожа, и многие другие. Они стояли во главе самостоятельных отрядов и смело вели ополченцев в бой.
Проанализировать эти события и определить:
- Причины созыва курултая
- Принятые решения
- Результат
- Сходства и различия
- Историческая значимость
очень надо
Розпад Київської Русі — процес феодального роздроблення Київської Русі на удільні князівства, який почався в XI ст. і тривав до XIV ст., коли землі Русі почали консолідуватись навколо нових політичних центрів
За О. Назаренко головними причинами розпаду Русі були династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду[1]. Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст. , тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі[2]. І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.
Згідно із заповітом Ярослава Мудрого Русь була поділена між його синами, племінниками й онуками. Київ, Новгород, Древлянська й Турівська землі дісталися старшому на той час синові Ізяславу; Чернігів із Сіверською землею — Святославу Ярославичу; Переяслав з Ростово-Суздальською землею — Всеволодові; Волинська земля — Ігореві Ярославичу; Галицька земля — Ростиславу Володимировичу; у Полоцьку ще з початку XI ст. князював Всеслав Брячиславич. Старшим князем Русі, згідно із заповітом, був Ізяслав Ярославович. Ярослав Мудрий, навчений власним гірким досвідом боротьби за київський стіл, намагався убезпечити від цього своїх дітей. Він закликав їх жити в мирі й злагоді й коритися волі Ізяслава як старійшого. Однак реальні можливості Ізяслава виявилися недостатніми для ролі старійшини, а тому три старших Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод — фактично спільно управляли країною. Тріумвірат тривав 15 років, упродовж яких князі в злагоді вирішували найважливіші справи.
У 1067 р. Ярославичам вдалось здолати полоцького князя Всеслава Брячиславича і повністю об'єднати Руські землі. Однак вже наступного 1068 р. тріумвірат зазнав поразки від половців на р. Альті, у Києві піднялось народне повстання учасники якого поставили на княжіння Всеслава. Ізяслав Ярославич був змушений втікати в Польщу за військовою до У 1073 р. Святослав і Всеволод знову вигнали Ізяслава з Києва, перший сів у столиці, а другий — в Чернігові. 1076 року Святослав помер, й Ізяслав вернувся у Київ, однак вже в 1078 р. він загинув у битві на Нежатій Ниві, і престол перейшов до Всеволода (1078—1093), після якого у Києві сидів Святополк Ізяславич (1093—1116).
За їхнього правління процес розпаду Київської Русі продовжився. 1084 року в Підкарпатській землі вокняжились брати Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько. Спроби великого князя київського прогнати їх звідти зазнали невдачі. У 1094 році за підтримки половців Чернігівське князівство здобув Олег Святославич. Святополк та Володимир Мономах хотіли схилити Олега на свій бік у боротьбі проти половців, та той відмовився. Олег був звинувачений у зраді, проти нього розпочалася війна, у якій йому вдалось відстояти свою отчину. На Любецькому з'їзді у 1097 р., який був покликаний припинити князівські усобиці та почати спільну боротьбу з половцями було погоджено «кожен хай держить отчину свою!». Цим розпочався процес закріплення руських земель за окремими династіями: в Перемишльському і Теребовлянському князівствах залишились Ростиславичі, Чернігівське та Муромське князівства були закріплені за Святославичами, а Волинь у руках Давида Ігоревича. Святополк правив у Київській землі, до якої входили також Турово-Пінщина, Дреговицька земля і Погорина та в Новгороді, а Володимир Мономах закріпився у Переяславській, Смоленській та Ростово-Суздальській землях.
Спроби об'єднання
Процес розпаду Київської Русі на удільні князівства вдалось на деякий час зупинити Великим князям Київським Володимиру Мономаху (1113—1125) та його сину Мстиславу Великому (1125—1132). У 1113 році, після повстання киян Володимир став великим князем. Йому вдалось зосередити у своїх руках владу на 3/4 території Київської Русі. Крім великої київської землі під його владою перебували Переяславське, Смоленське і Ростово-Суздальське князівства. У Новгородському князівстві сидів старший син Мономаха, Мстислав. Чернігово-Сіверські Святославичі, Галицькі Ростиславичі та Полоцькі князі визнавали верховну владу Володимира та підкорялись йому.
Ще більших успіхів вдалось досягти Мстиславу Володимировичу. У 1127 р. після усобиці між потомками Святослава Ярославича, йому вдалось закріпитись у Курському князівстві де Мстислав посадив свого старшого сина, Ізяслава. У 1127—1129 рр. Мстислав здійснив 2 походи на Полоцьке князівство внаслідок яких місцеві князі Всеславичі були вигнані з батьківських столів і відправлені на заслання у Візантію.
Объяснение:
Объяснение:Черный мор - это пандемия бубонной чумы, лютовавшая в 14 веке, попавшая в Европу из Восточного Китая. Чума попала в Европу по знаменитому Шелковому пути. Основными причинами быстрого распространения мора можно назвать природные (резкое изменение климата в Евразии) и социально-экономические причины (развитость торговли, высокая плотность населения, большая нищета, отсутствие гигиены в обществе). В результате черного мора треть населения Европы просто вымерла, портовые города (Венеция, Генуя, Марсель, Барселона) почти опустели, население Скандинавии и Гренландии вымерло полностью, многие деревни Европы опустели. Высокая смертность замечалась и других крупных городах, она не щадила ни бедняков, ни богачей, в том числе и королей. Пандемия дала толчок в развитии медицины, положила начало феодальным отношениям, ослабила влияние церкви.