принося клятву верности, вассал обязуется не причинять вреда сеньору, не покушаться ни на его личность, ни на его имущество, ни на его честь, ни на его семейство. часто встречаются акты оммажа, в которых вассал клянется уважать «жизнь и члены» сеньора. эти отрицательные обязательства были, по-видимому, взаимны. «сеньор, – говорит летописец бомануар, обязан своему человеку такой же верностью и преданностью, как человек – своему сеньору». сеньор и вассал обязаны любить друг друга. каждый из них воздерживается от какого бы то ни было враждебного поступка по отношению к другому. поэтому сеньор не должен ни нападать на своего вассала или оскорблять его, ни соблазнять его жену или дочь. если он сделает это, вассал может порвать связь с сеньором, сохраняя все-таки феод. этот разрыв обозначается актом, который составляет противоположность инвеституры: вассал бросает соломинку или перчатку; это называется défi (уничтожение верности).
положительные обязанности вассала то выражаются одним словом service (служба), то разлагаются в формулу, которая появляется с x в.: aide et conseil (auxilium et consilium, и совет).
под разумеется, прежде всего, военная : вассал – солдат сеньора; он должен ему в его войнах; именно для этого он получил свой феод. в некоторых формулах вассальной присяги этот пункт оговорен особо; вассал клянется служить сеньору «против всех мужчин и женщин, как живых, так и мертвых».
это обязательство – вначале, без сомнения, неограниченное (таким оно является еще в рыцарских поэмах), позже, ограничениям, точно определилось, и в нем стали различать несколько родов службы.
ost и chevauchée суть обязанности вассала сопровождать сеньора как в его походах (ost), так и в его разъездах по неприятельской стране (chevauchée). эта служба, особенно в xii в., ограничена пространством и временем: вассал следует за сеньором (по крайней мере, за свой счет) только в пределах известной области, часто небольшой; он служит ему только в течение известного срока, утвержденного обычаем, – чаще всего 40 дней. estage есть обязанность держать гарнизон в замке сеньора, одному или с семейством. вассал обязан по требованию сеньора отдавать в его распоряжение свой собственный замок; такой замок называется jurable et rendable, и в актах, особенно xiii в., часто постановляется, что вассал обязан отдать его сеньору «спокоен ли тот или разгневан, с большим войском или с малым». сеньор может поставить в замок гарнизон, но обязан возвратить его в том виде, в каком получил, и не брать из него ничего другого, кроме соломы и сена.
другой вид , правда, второстепенный, состоит в натурой или деньгами, которую вассал обязан оказывать сеньору в определенных случаях. как правило, вассал, получая инвеституру, дает подарок, установленный обычаем. часто это предмет, служащий символом вассальных отношений: копье, золотая или серебряная шпора, пара перчаток; в орлеане – это боевой конь, в гиени – денежная сумма (l'esporle). обычно при каждой смене сеньоров, иногда и при каждой смене вассалов, сеньор получает вознаграждение (relief или rachat), тяжелое на севере франции (годовой доход) и еще более тяжелое, если новый вассал только побочный наследник прежнего. точно так же, в случае продажи вассалом феода, покупатель обязан получить согласие сеньора на переход феода и уплатить ему покупную пошлину (quint), доходящую иногда до тройной суммы годового дохода.
суть спора, как варианты: вассал соблазнил жену, дочь. сестру сеньора; вассал не явился на военный поход, вассал не денежную , вассал не приехал на свадьбу, пасху, поминки родственников сеньора, посвящение сыновей в рыцари. дальше только фантазия
Лицарський турнір — військове змагання лицарів у середньовічній Західній Європі. Імовірно, турніри почали проводитись з другої половини XI століття. Батьківщина турнірів — Франція.Батьком турніру називають Жоффруа де Прейлі (перша половина XI століття). Призначення турніру — демонстрація бойових якостей лицарів, що складали головну військову силу Середньовіччя. Сучасні французькі історики[1]пов'язують появу турнірів з ситуацією що склалася на той момент в Північній Франції серед лицарства. Внаслідок жорсткого майорату сформувався потужний молодших синів які не мали майже ніяких сподівань на батьківський спадок та родину[2]. Єдиним шансом якось просунутися в житті для цих молодих вояків була війна, тож вони усіляко її підтримували, а часто й провокували. Феодали та голови знатних родів змушені були постійно утримувати в покорі цю буйну молодь. Хоч сама ідея змагань між вояками дуже давня, але турніри як постійне явище виникли саме як заміна війні в мирний час, аби чимось зайняти войовничих лицарів. Перші турніри проводилися на кордонах феодальних ворогів, без сторонніх глядачів і зводилися до боїв між двома загонами. Однак турніри розвивалися і поступово почалиТурніри зазвичай влаштовувалися королем або баронами, великими сеньйорами в особливо урочистих випадках: на честь шлюбів королів, принців крові, у зв'язку з народженням спадкоємців, укладанням миру і т. д. На турніри збиралися лицарі з усіх кінців Європи. Він відбувався публічно, при широкому скупченні феодальної знаті та народу.«Якогось надвечір'я заполонивши двір,
лицарство розмаїте затіяло турнір,
і сходилися в герці на мить, і падав хтось...
На молодців поглянути жіноцтво теж зійшлось.[3] »
Зазвичай турніри проводилися взимку, найчастіше в лютому чи на Різдво. Рідше їх організовували в жовтні й на Великдень. Турніри також намагалися не проводити в неділю та у вихідні дні.
Найчастіше турніри починалися у понеділок чи вівторок і тривали до п'ятниці. При цьому перший день зазвичай відводився для змагань молодих та недосвідчених лицарів. Змагання тривали від полудня й до смеркання, після чого починався бенкет.
Для турніру обиралось підходяще місце поблизу великого міста. Влаштовувалося ристалище. Воно зазвичай мало чотирикутну форму і було обнесене дерев'яним бар'єром. Поруч ставились лавки, ложі, намети для глядачів. Проведення турніру регламентувалось особливим кодексом, за дотриманням якого стежили герольди, вони називали імена учасників і умови турніру. набувати ознак театралізованого спортивного дійства з правилами, регламентацією та глядачами.Умови (правила) були різними. В цілому з часом турніри усе більше віддалялися від справжніх боїв, а з іншого постійно зростали вимоги до учасників турнірів, їх спорядження тощо. Тому ранні турніри фактично були повноконтактними боями простих воїнів у бойових обладунках, лише дещо пом'якшеними правилами, а пізні турніри це фактично елітний вид спорту який вимагав великих витрат і спеціального спорядження. Наприклад XIII столітті лицар не мав права брати участь у турнірі, якщо не міг довести, що чотири покоління його предків були вільними людьми. Згодом на турнірі почали перевіряти герби, запровадили спеціальні турнірні книги і турнірні списки. Учасники турнірів повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку лицарі, щойно посвячені в лицарське звання, так зване «жюте» мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. Такий поєдинок називався тіост — поєдинок на списах.
объяснение:
принося клятву верности, вассал обязуется не причинять вреда сеньору, не покушаться ни на его личность, ни на его имущество, ни на его честь, ни на его семейство. часто встречаются акты оммажа, в которых вассал клянется уважать «жизнь и члены» сеньора. эти отрицательные обязательства были, по-видимому, взаимны. «сеньор, – говорит летописец бомануар, обязан своему человеку такой же верностью и преданностью, как человек – своему сеньору». сеньор и вассал обязаны любить друг друга. каждый из них воздерживается от какого бы то ни было враждебного поступка по отношению к другому. поэтому сеньор не должен ни нападать на своего вассала или оскорблять его, ни соблазнять его жену или дочь. если он сделает это, вассал может порвать связь с сеньором, сохраняя все-таки феод. этот разрыв обозначается актом, который составляет противоположность инвеституры: вассал бросает соломинку или перчатку; это называется défi (уничтожение верности).
положительные обязанности вассала то выражаются одним словом service (служба), то разлагаются в формулу, которая появляется с x в.: aide et conseil (auxilium et consilium, и совет).
под разумеется, прежде всего, военная : вассал – солдат сеньора; он должен ему в его войнах; именно для этого он получил свой феод. в некоторых формулах вассальной присяги этот пункт оговорен особо; вассал клянется служить сеньору «против всех мужчин и женщин, как живых, так и мертвых».
это обязательство – вначале, без сомнения, неограниченное (таким оно является еще в рыцарских поэмах), позже, ограничениям, точно определилось, и в нем стали различать несколько родов службы.
ost и chevauchée суть обязанности вассала сопровождать сеньора как в его походах (ost), так и в его разъездах по неприятельской стране (chevauchée). эта служба, особенно в xii в., ограничена пространством и временем: вассал следует за сеньором (по крайней мере, за свой счет) только в пределах известной области, часто небольшой; он служит ему только в течение известного срока, утвержденного обычаем, – чаще всего 40 дней. estage есть обязанность держать гарнизон в замке сеньора, одному или с семейством. вассал обязан по требованию сеньора отдавать в его распоряжение свой собственный замок; такой замок называется jurable et rendable, и в актах, особенно xiii в., часто постановляется, что вассал обязан отдать его сеньору «спокоен ли тот или разгневан, с большим войском или с малым». сеньор может поставить в замок гарнизон, но обязан возвратить его в том виде, в каком получил, и не брать из него ничего другого, кроме соломы и сена.
другой вид , правда, второстепенный, состоит в натурой или деньгами, которую вассал обязан оказывать сеньору в определенных случаях. как правило, вассал, получая инвеституру, дает подарок, установленный обычаем. часто это предмет, служащий символом вассальных отношений: копье, золотая или серебряная шпора, пара перчаток; в орлеане – это боевой конь, в гиени – денежная сумма (l'esporle). обычно при каждой смене сеньоров, иногда и при каждой смене вассалов, сеньор получает вознаграждение (relief или rachat), тяжелое на севере франции (годовой доход) и еще более тяжелое, если новый вассал только побочный наследник прежнего. точно так же, в случае продажи вассалом феода, покупатель обязан получить согласие сеньора на переход феода и уплатить ему покупную пошлину (quint), доходящую иногда до тройной суммы годового дохода.
суть спора, как варианты: вассал соблазнил жену, дочь. сестру сеньора; вассал не явился на военный поход, вассал не денежную , вассал не приехал на свадьбу, пасху, поминки родственников сеньора, посвящение сыновей в рыцари. дальше только фантазия
Лицарський турнір — військове змагання лицарів у середньовічній Західній Європі. Імовірно, турніри почали проводитись з другої половини XI століття. Батьківщина турнірів — Франція.Батьком турніру називають Жоффруа де Прейлі (перша половина XI століття). Призначення турніру — демонстрація бойових якостей лицарів, що складали головну військову силу Середньовіччя. Сучасні французькі історики[1]пов'язують появу турнірів з ситуацією що склалася на той момент в Північній Франції серед лицарства. Внаслідок жорсткого майорату сформувався потужний молодших синів які не мали майже ніяких сподівань на батьківський спадок та родину[2]. Єдиним шансом якось просунутися в житті для цих молодих вояків була війна, тож вони усіляко її підтримували, а часто й провокували. Феодали та голови знатних родів змушені були постійно утримувати в покорі цю буйну молодь. Хоч сама ідея змагань між вояками дуже давня, але турніри як постійне явище виникли саме як заміна війні в мирний час, аби чимось зайняти войовничих лицарів. Перші турніри проводилися на кордонах феодальних ворогів, без сторонніх глядачів і зводилися до боїв між двома загонами. Однак турніри розвивалися і поступово почалиТурніри зазвичай влаштовувалися королем або баронами, великими сеньйорами в особливо урочистих випадках: на честь шлюбів королів, принців крові, у зв'язку з народженням спадкоємців, укладанням миру і т. д. На турніри збиралися лицарі з усіх кінців Європи. Він відбувався публічно, при широкому скупченні феодальної знаті та народу.«Якогось надвечір'я заполонивши двір,
лицарство розмаїте затіяло турнір,
і сходилися в герці на мить, і падав хтось...
На молодців поглянути жіноцтво теж зійшлось.[3] »
Зазвичай турніри проводилися взимку, найчастіше в лютому чи на Різдво. Рідше їх організовували в жовтні й на Великдень. Турніри також намагалися не проводити в неділю та у вихідні дні.
Найчастіше турніри починалися у понеділок чи вівторок і тривали до п'ятниці. При цьому перший день зазвичай відводився для змагань молодих та недосвідчених лицарів. Змагання тривали від полудня й до смеркання, після чого починався бенкет.
Для турніру обиралось підходяще місце поблизу великого міста. Влаштовувалося ристалище. Воно зазвичай мало чотирикутну форму і було обнесене дерев'яним бар'єром. Поруч ставились лавки, ложі, намети для глядачів. Проведення турніру регламентувалось особливим кодексом, за дотриманням якого стежили герольди, вони називали імена учасників і умови турніру. набувати ознак театралізованого спортивного дійства з правилами, регламентацією та глядачами.Умови (правила) були різними. В цілому з часом турніри усе більше віддалялися від справжніх боїв, а з іншого постійно зростали вимоги до учасників турнірів, їх спорядження тощо. Тому ранні турніри фактично були повноконтактними боями простих воїнів у бойових обладунках, лише дещо пом'якшеними правилами, а пізні турніри це фактично елітний вид спорту який вимагав великих витрат і спеціального спорядження. Наприклад XIII столітті лицар не мав права брати участь у турнірі, якщо не міг довести, що чотири покоління його предків були вільними людьми. Згодом на турнірі почали перевіряти герби, запровадили спеціальні турнірні книги і турнірні списки. Учасники турнірів повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку лицарі, щойно посвячені в лицарське звання, так зване «жюте» мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. Такий поєдинок називався тіост — поєдинок на списах.