Краткенько причины в 1) роста коррупции 2) усиление репрессий 3) усиление идеалогического давления на общество 4)усиление эксплуатации природных ресурсов 5) роста детской смертности и снижение уровня рождаемости
ответ:После объединения страны началось ускоренное развитие капитализма в Италии. Завершился процесс создания общенационального рынка. Закладывались основы крупной промышленности. Именно в эти годы стал усугубляться разрыв между промышленным Севером и сельскохозяйственным Югом страны. Это, в свою очередь, привело к массовой эмиграции населения из южных районов Италии в северные, а также за рубежи страны: в Северную Африку, Южную Америку, США. Подробнее об этом см. в разделе «Итальянцы за границей».
Реформы, проводимые постоянно сменявшими друг друга правительствами (за тридцать лет сменилось двенадцать кабинетов), носили половинчатый характер и не решали проблем, стоявших перед государством. В 1878 году умершего Виктора Эммануила II на троне сменил его сын король Умберто I (1844—1900). В области внешней политики итальянское правительство вело весьма агрессивный курс, Италия вступила в борьбу с Францией за территории в Северной Африке. В 1888-1890 годах был установлен протекторат Италии над частью Сомали и Абиссинии (Эфиопии) в Восточной Африке. Однако итало-абиссинская война 1895-1896 годов завершилась полным разгромом Италии. Эта война усилила и без того тяжелое экономическое положение страны и привела к росту недовольства в самых широких кругах итальянского общества. XIX век, один из самых трудных в истории Италии, закончился во многом символично — 29 июля 1900 года в Монце (близ Милана) король Италии Умберто I был убит анархистом Гаэтано Бреши.
Королевский трон занял сын Умберто I — Виктор Эммануил III (1869-1947).
В 1911 году Италия начала войну с Турцией, в результате которой захватила области Триполитания и Киренаика в Северной Африке, а также острова Додеканес в Эгейском море. Это позволило Италии значительно укрепить свои стратегические позиции в средиземноморском регионе. Лидер итальянской Либеральной партии Джованни Джолитти (1842-1928), возглавлявший правительство страны (с небольшими перерывами) с 1903 по 1914 год, провел ряд реформ, направленных на укрепление экономики Италии.
28 июня 1914 года в боснийском городе Сараево прозвучали выстрелы, перевернувшие привычное течение жизни Европы. Убийство австрийского эрцгерцога Фердинанда привело к началу Первой мировой войны. В кровопролитных сражениях только первого года погибло более 2 миллионов человек. Пока миллионы солдат умирали на фронтах, правительства воюющих стран вели сложную дипломатическую борьбу за Италию. На чьей стороне она вступит в войну? Италия же, верная своей тактике, до поры до времени вела выжидательную политику. Соратники по Тройственному союзу в случае своей победы могли предложить Италии колонии в Африке и некоторые компенсации за счет Франции. Антанта обещала вожделенные территории на Балканах, где вековым противником Италии была Австро-Венгрия. После долгих колебаний итальянское правительство во главе с Антонио Саландра (1853-1931) решило поддержать Антанту, тем более что Италии были обещаны поставки вооружения и многомиллионные кредиты. 25 мая 1915 года Италия официально объявила войну Австро-Венгрии.
У 1868 році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності народовців. У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством ім. Тараса Шевченка. Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення галицьких народовців до об'єднання з наддніпрянськими українофілами. І пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани, користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон. Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.
На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини. У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах, освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом «краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі. Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс «Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність) українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви.
Хоча РУРП заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична (УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли питанням національним, а інші — соціальним.
Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом, ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.
Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського пролетаріату - робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.
Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто «Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.
ответ:После объединения страны началось ускоренное развитие капитализма в Италии. Завершился процесс создания общенационального рынка. Закладывались основы крупной промышленности. Именно в эти годы стал усугубляться разрыв между промышленным Севером и сельскохозяйственным Югом страны. Это, в свою очередь, привело к массовой эмиграции населения из южных районов Италии в северные, а также за рубежи страны: в Северную Африку, Южную Америку, США. Подробнее об этом см. в разделе «Итальянцы за границей».
Реформы, проводимые постоянно сменявшими друг друга правительствами (за тридцать лет сменилось двенадцать кабинетов), носили половинчатый характер и не решали проблем, стоявших перед государством. В 1878 году умершего Виктора Эммануила II на троне сменил его сын король Умберто I (1844—1900). В области внешней политики итальянское правительство вело весьма агрессивный курс, Италия вступила в борьбу с Францией за территории в Северной Африке. В 1888-1890 годах был установлен протекторат Италии над частью Сомали и Абиссинии (Эфиопии) в Восточной Африке. Однако итало-абиссинская война 1895-1896 годов завершилась полным разгромом Италии. Эта война усилила и без того тяжелое экономическое положение страны и привела к росту недовольства в самых широких кругах итальянского общества. XIX век, один из самых трудных в истории Италии, закончился во многом символично — 29 июля 1900 года в Монце (близ Милана) король Италии Умберто I был убит анархистом Гаэтано Бреши.
Королевский трон занял сын Умберто I — Виктор Эммануил III (1869-1947).
В 1911 году Италия начала войну с Турцией, в результате которой захватила области Триполитания и Киренаика в Северной Африке, а также острова Додеканес в Эгейском море. Это позволило Италии значительно укрепить свои стратегические позиции в средиземноморском регионе. Лидер итальянской Либеральной партии Джованни Джолитти (1842-1928), возглавлявший правительство страны (с небольшими перерывами) с 1903 по 1914 год, провел ряд реформ, направленных на укрепление экономики Италии.
28 июня 1914 года в боснийском городе Сараево прозвучали выстрелы, перевернувшие привычное течение жизни Европы. Убийство австрийского эрцгерцога Фердинанда привело к началу Первой мировой войны. В кровопролитных сражениях только первого года погибло более 2 миллионов человек. Пока миллионы солдат умирали на фронтах, правительства воюющих стран вели сложную дипломатическую борьбу за Италию. На чьей стороне она вступит в войну? Италия же, верная своей тактике, до поры до времени вела выжидательную политику. Соратники по Тройственному союзу в случае своей победы могли предложить Италии колонии в Африке и некоторые компенсации за счет Франции. Антанта обещала вожделенные территории на Балканах, где вековым противником Италии была Австро-Венгрия. После долгих колебаний итальянское правительство во главе с Антонио Саландра (1853-1931) решило поддержать Антанту, тем более что Италии были обещаны поставки вооружения и многомиллионные кредиты. 25 мая 1915 года Италия официально объявила войну Австро-Венгрии.
Объяснение:
У 1868 році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності народовців. У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством ім. Тараса Шевченка. Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення галицьких народовців до об'єднання з наддніпрянськими українофілами. І пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани, користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон. Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.
На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини. У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах, освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом «краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі. Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс «Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність) українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви.
Хоча РУРП заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична (УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли питанням національним, а інші — соціальним.
Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом, ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.
Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського пролетаріату - робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.
Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто «Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.