Після смерті батька, князя Романа Великого (1205), його малолітні діти Данило та Василько не мали шансів утримати владу вГаличі.
Вдова Романа, княгиня Анна з синами переїхала з Галича до Володимира на Волині, де був похований її чоловік. 1206 року вона з Васильком вирушила до Кракова, Данила відіслала до двору угорського короля, де він провів 6 років. Анна виконувала роль реґента при малолітніх синах до 1215 року, коли Данило став правити у Володимирі самостійно — тоді пішла до монастиря.
Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла, Мстислав Удатний, інші нащадки родичів Романа, зять Романа Михайло Чернігівський і його син Ростислав. Також на галицькі землі претендували споріднені династії Арпадів(Угорщина) та П'ястів (Польща).
1211 року — бояри посадили Данила князювати в Галичі, але вигнали 1212-го.
1214 року — в Спиші угорський король Андрій II і краківський князь Лешко I Білий за згоди папи Іннокентія III вирішили посадити в Галичі угорського королевича Коломана та польську княжну Саломею (віком 5 і 3 роки відповідно). При цьомуГаличина відходила до Угорщини, а Романовичам залишалася Волинь.
Олександр Головко, докт. істор. наук Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С.143-165
Серед чисельної родини представників князівської династії Рюриковичів найбільшу інформацію зберегли джерела про князя, а згодом першого офіційного короля Русі східнослов’янського походження Данила Романовича[1]. Цією інформативністю дослідники минувшини мають завдячувати авторам видатної пам’ятки історичної думки та літератури Русі – Галицько-Волинському літопису[2].
Вже на початку ХІХ ст. біографія князя Данила Романовича стає предметом аналізу австрійських, українських, російських і польських вчених, які займалися історією Південно-Західної Русі[3]. Проте необхідно зазначити, що попри величезну наукову літературу про цього князя деякі сторінки діяльності та життя володаря залишаються дискусійними, чимало аспектів його біографії продовжують викликати жваві дискусії[4]. До цього слід додати, що постать східнослов’янського володаря стала предметом для певного міфотворчества, до якого, на жаль, в силу різних причин долучилися і достатньо серйозні науковці.
Після смерті батька, князя Романа Великого (1205), його малолітні діти Данило та Василько не мали шансів утримати владу вГаличі.
Вдова Романа, княгиня Анна з синами переїхала з Галича до Володимира на Волині, де був похований її чоловік. 1206 року вона з Васильком вирушила до Кракова, Данила відіслала до двору угорського короля, де він провів 6 років. Анна виконувала роль реґента при малолітніх синах до 1215 року, коли Данило став правити у Володимирі самостійно — тоді пішла до монастиря.
Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла, Мстислав Удатний, інші нащадки родичів Романа, зять Романа Михайло Чернігівський і його син Ростислав. Також на галицькі землі претендували споріднені династії Арпадів(Угорщина) та П'ястів (Польща).
1211 року — бояри посадили Данила князювати в Галичі, але вигнали 1212-го.
1214 року — в Спиші угорський король Андрій II і краківський князь Лешко I Білий за згоди папи Іннокентія III вирішили посадити в Галичі угорського королевича Коломана та польську княжну Саломею (віком 5 і 3 роки відповідно). При цьомуГаличина відходила до Угорщини, а Романовичам залишалася Волинь.
Олександр Головко, докт. істор. наук
Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С.143-165
Серед чисельної родини представників князівської династії Рюриковичів найбільшу інформацію зберегли джерела про князя, а згодом першого офіційного короля Русі східнослов’янського походження Данила Романовича[1]. Цією інформативністю дослідники минувшини мають завдячувати авторам видатної пам’ятки історичної думки та літератури Русі – Галицько-Волинському літопису[2].
Вже на початку ХІХ ст. біографія князя Данила Романовича стає предметом аналізу австрійських, українських, російських і польських вчених, які займалися історією Південно-Західної Русі[3]. Проте необхідно зазначити, що попри величезну наукову літературу про цього князя деякі сторінки діяльності та життя володаря залишаються дискусійними, чимало аспектів його біографії продовжують викликати жваві дискусії[4]. До цього слід додати, що постать східнослов’янського володаря стала предметом для певного міфотворчества, до якого, на жаль, в силу різних причин долучилися і достатньо серйозні науковці.