Історик завжди залежний від часу написання свого твору. Здається, що після цього зізнання довіра до його текстів має бути остаточно підірвана і йому варто перекваліфіковувати себе в літератора історичного жанру. Принаймні там не потрібно буде розставляти примітки та намагатися просто чи не зовсім просто пояснювати мету написання чергового історичного тексту.
Водночас споглядання та дослідження часу написання того чи того історичного тексту, а ще краще текстів на певну тему в довшій історичній перспективі дає змогу побачити дуже багато цікаво. Варто лише зауважити, що має йтися про помітну подію, яка віддалена від нас у часі та є обов’язковим елементом історичного канону. Чому ці вимоги важливі? Насамперед тому, що в історії така кількість тем, сюжетів, подій та героїв, що вміщення хоча б сотої частки всього цього до будь-якого наративу зробило б його непідйомним для читання, а вже годі казати й про осмислення. Отже, тут завжди буде селекція, яку роблять історики.
Другий аспект, що важливий для такого споглядання, це віддаленість у часі. Що далі подія в часі, то меншим має бути наше емоційне забарвлення до неї. Якщо ви пам’ятаєте, що вашій родині зіпсували город монголи восени 1240-го під Черніговом, то вам не варто братися за висвітлення подій цього року. Також віддаленість інциденту в часі зменшує кількість невиявлених фактів про нього. Хоча це припущення не завжди справджується, що добре для історії та істориків, але годі шукати нових свідчень про те, як монголи брали Київ у тому ж таки 1240-му. І третій момент — належність події до історичного канону. А в українському випадку — до різних канонів історичного минулого, таких як народницький, державницький чи марксистський.
Приклад уній, тобто в нашому випадку об’єднання (декларативного та реального) Польського королівства та Великого князівства Литовського в XIV — XVI століттях, видається добрим із кількох причин. Усі вони відповідають зазначеним вище критеріям. Ці історичні події є помітними, відбулися доволі давно (остання в 1569-му, тобто 449 років тому). І хоч із фактами можуть бути нові відкриття, але вони точно не викинуть ці події з будь-якої версії нашої історії.
Одразу зазначу, що унії не зажили доброї слави в українській історіографії. Їхня «пропольськість» стала своєрідним камертоном у висвітленні подій пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу. Чому так сталося та чи могла бути інша, альтернативна версія представлення цих моментів в українській історіографії? Відповідь доволі проста: ні, не могла. І причин для такого стану речей є багато. Про це історики давно ведуть запальні дискусії, головна з яких — відсутність Української держави в цей час. А отже, будь-які спроби творити національний, державницький, україноцентричний наратив потребували від істориків досконалого знання джерел, історіографії, і не тільки своєї, та ще й «холодної» голови для створення таких текстів. Чи можемо ми вимагати того самого від істориків XIX–XX століть? Ні, не можемо. Адже реалії, у яких вони писали, а також візія української історії були зовсім іншими.
Ще одна причина, яка не менш важлива й певною мірою пов’язана з попередньою, полягає в тому, що українська історична наука ніколи до 1991 року не мала добрих умов для свого розвитку, ба навіть існування. Безперервний брак історичних шкіл, боротьба з «неправильними» школами, яку затіяла радянська влада в 1930-х, домінування єдиної марксистсько-сталінської версії історії в 1930–1950-х роках і водночас закритість від світу українських істориків у 1950–1980-х створили своєрідний вакуум. Лише від кінця 1980-х років в українській історичній науці розпочався новий і дуже болісний період створення національної історичної науки, що триває й донині. Але це тема цілком іншого дослідження.
Подаючи приклади функціонування в українській історіографії уній, обмежимося найрепрезентативнішими текстами, адже практично в кожному з творів, що мають назву «Історія України...», є сюжети про Крево, Городло та Люблін. Тексти, із яких далі буде наведено приклади, належать до різних часів та історіографічних шкіл, але, як буде показано, мають одну спільну рису. Попри загальну антипольську риторику, усі вони написані, виходячи із засади, що українська державність була, її перервали події середини — другої половини XIV століття й те, що нові реалії були спрямовані проти українського народу.
Історик завжди залежний від часу написання свого твору. Здається, що після цього зізнання довіра до його текстів має бути остаточно підірвана і йому варто перекваліфіковувати себе в літератора історичного жанру. Принаймні там не потрібно буде розставляти примітки та намагатися просто чи не зовсім просто пояснювати мету написання чергового історичного тексту.
Водночас споглядання та дослідження часу написання того чи того історичного тексту, а ще краще текстів на певну тему в довшій історичній перспективі дає змогу побачити дуже багато цікаво. Варто лише зауважити, що має йтися про помітну подію, яка віддалена від нас у часі та є обов’язковим елементом історичного канону. Чому ці вимоги важливі? Насамперед тому, що в історії така кількість тем, сюжетів, подій та героїв, що вміщення хоча б сотої частки всього цього до будь-якого наративу зробило б його непідйомним для читання, а вже годі казати й про осмислення. Отже, тут завжди буде селекція, яку роблять історики.
Другий аспект, що важливий для такого споглядання, це віддаленість у часі. Що далі подія в часі, то меншим має бути наше емоційне забарвлення до неї. Якщо ви пам’ятаєте, що вашій родині зіпсували город монголи восени 1240-го під Черніговом, то вам не варто братися за висвітлення подій цього року. Також віддаленість інциденту в часі зменшує кількість невиявлених фактів про нього. Хоча це припущення не завжди справджується, що добре для історії та істориків, але годі шукати нових свідчень про те, як монголи брали Київ у тому ж таки 1240-му. І третій момент — належність події до історичного канону. А в українському випадку — до різних канонів історичного минулого, таких як народницький, державницький чи марксистський.
Приклад уній, тобто в нашому випадку об’єднання (декларативного та реального) Польського королівства та Великого князівства Литовського в XIV — XVI століттях, видається добрим із кількох причин. Усі вони відповідають зазначеним вище критеріям. Ці історичні події є помітними, відбулися доволі давно (остання в 1569-му, тобто 449 років тому). І хоч із фактами можуть бути нові відкриття, але вони точно не викинуть ці події з будь-якої версії нашої історії.
Одразу зазначу, що унії не зажили доброї слави в українській історіографії. Їхня «пропольськість» стала своєрідним камертоном у висвітленні подій пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу. Чому так сталося та чи могла бути інша, альтернативна версія представлення цих моментів в українській історіографії? Відповідь доволі проста: ні, не могла. І причин для такого стану речей є багато. Про це історики давно ведуть запальні дискусії, головна з яких — відсутність Української держави в цей час. А отже, будь-які спроби творити національний, державницький, україноцентричний наратив потребували від істориків досконалого знання джерел, історіографії, і не тільки своєї, та ще й «холодної» голови для створення таких текстів. Чи можемо ми вимагати того самого від істориків XIX–XX століть? Ні, не можемо. Адже реалії, у яких вони писали, а також візія української історії були зовсім іншими.
Ще одна причина, яка не менш важлива й певною мірою пов’язана з попередньою, полягає в тому, що українська історична наука ніколи до 1991 року не мала добрих умов для свого розвитку, ба навіть існування. Безперервний брак історичних шкіл, боротьба з «неправильними» школами, яку затіяла радянська влада в 1930-х, домінування єдиної марксистсько-сталінської версії історії в 1930–1950-х роках і водночас закритість від світу українських істориків у 1950–1980-х створили своєрідний вакуум. Лише від кінця 1980-х років в українській історичній науці розпочався новий і дуже болісний період створення національної історичної науки, що триває й донині. Але це тема цілком іншого дослідження.
Подаючи приклади функціонування в українській історіографії уній, обмежимося найрепрезентативнішими текстами, адже практично в кожному з творів, що мають назву «Історія України...», є сюжети про Крево, Городло та Люблін. Тексти, із яких далі буде наведено приклади, належать до різних часів та історіографічних шкіл, але, як буде показано, мають одну спільну рису. Попри загальну антипольську риторику, усі вони написані, виходячи із засади, що українська державність була, її перервали події середини — другої половини XIV століття й те, що нові реалії були спрямовані проти українського народу.