Внутренняя причина поражения заключается в социальной ограниченности восстания, в нежелании руководящих кругов мобилизовать на вооруженную борьбу все силы народа и прежде всего крестьянство. В повстанческих отрядах сражалось на всем протяжении восстания лишь около 50 000 человек, что было недостаточно для достижения цели. Левые деятели движения, такие, как Домбровский и Калиновский, мечтали о вовлечении сотен тысяч людей в вооруженную борьбу. Даже Мерославский в своих планах указывал на 300—500 тыс. , причем только в пределах «русского захвата» . Однако руководители не стремились к вовлечению таких масс в восстание. Они рассчитывали главным образом на иностранную повторяя тем самым ошибку 1831 г. Но не только людские — материальные (финансовые) средства также не были мобилизованы в необходимой степени. Имущие классы платили национальную подать и покупали определенное количество облигаций национального займа, но сверх этого они ничего не делали. Многие же богачи вообще уклонялись от выполнения финансового долга. В результате имущие слои пожертвовали на дело восстания лишь незначительную часть своих средств — намного меньше того, что они выплатили русскому царизму в форме контрибуций и штрафов и что они потеряли в виде конфискаций. Руководители восстания не хотели покушаться на собственность имущих классов. Кроме внутренней, была и внешняя причина поражения восстания, именно, превосходство противника в силах и неблагоприятная международная обстановка. Русский царизм, пользуясь спадом революционного движения в России, начавшимся еще в 1862 г. , мобилизовал достаточные силы для подавления восстания. Западные державы не были заинтересованы в войне с Россией и не оказали реальной повстанцам. Более того, дипломатическое вмешательство западных держав лишь дезориентировало польских повстанцев, порождало в них иллюзии о неизбежной вооруженной интервенции Запада в поддержку польского народа и тем самым ограничивало их усилия в деле мобилизации внутренних сил народа на борьбу с Россией.
першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії
Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.
першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії
Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.