Послания царя Ивана Грозного и князя Андрея Курбского – один из самых известных памятников древнерусской литературы, отразивший переломный характер своей эпохи. Переписка началась после отъезда опасавшегося гонений Курбского в Литву, откуда в 1564 году он отправил монарху свое первое послание. В нем князь обрушился с жесткой критикой на несправедливую политику царя, обвинив того в неслыханных репрессиях против лучших людей страны. Грозный ответил гневным трактатом, обвинив оппонента в преступлении не только против земной власти, но и против Бога. Впервые в российской истории бывший подданный решился написать государю. Между ними завязалась полемика, длившаяся 15 лет. Участники переписки ставили перед собой публицистические задачи и обращались не только друг к другу, но и к образованным читателям в России и за рубежом. Царь и боярин касались обширного круга политических, культурных и религиозных тем − устройства государства, Божьего суда, литературного стиля. Их полемика предвосхитила расцвет индивидуальной манеры в российской литературе, на тот момент еще не знавшей самого понятия авторского стиля.
Переписка царя Ивана Грозного и князя Андрея Михайловича Курбского длилась с большими перерывами с 1564 по 1579 год. Монарху и его бывшему подданному было о чем спорить. Опасавшийся гонений боярин вместе со слугами и группой приверженцев бежал из России и перешел под знамена одного из главных противников Москвы − короля Польши и Литвы Сигизмунда II Августа. Тем самым Курбский поменял сторону в ключевом военном конфликте эпохи – Ливонской войне. Бывший воевода Ивана IV ранее одержал целый ряд побед над войсками Великого княжества Литовского, теперь же ему предстояло сражаться против российских сил. Беглый боярин чувствовал необходимость оправдаться. Для этого Курбский дерзнул написать тому, в ком видел причину побудивших его к бегству бед и опасений. Впервые в российской истории бывший подданный обратился к правителю с личным письмом. Завязалась переписка, целью которой стало не только повлиять на адресата, но и отстоять свою точку зрения в глазах грамотной части российского и западного общества. Не даром царь уже в заглавии адресует свое первое послание против нарушителей клятвы, «крестопреступников», во все Российское государство, а Курбский подчеркивает, что тексты, подобные письмам царя, стыдно посылать в другие страны − там есть немало людей, искушенных в риторике и философии. Личные письма обратились в острые публицистические памфлеты.
Етичний кодекс сучасного молодого людини формувався не одне століття. Поступово вироблялися норми і правила поведінки чоловіка, складалося уявлення про певні риси характеру, які слід розвивати в собі з дитинства, і про неприпустимі недоліки, від яких потрібно стійко позбавлятися, упрочивалось думка про необхідні моральні якості і моральних підвалинах сильної статі.
Формування цього кодексу почалося в період переходу від античного світу до Середньовіччя, на рубежі VI-VII ст. н. е.., коли велика територія колись могутньої Римської імперії зазнала нападу варварської кінноти готовий з півночі і разом з величезною армією впала влада суворого і безжального римського закону, поступившись місце анархії і сваволі. У цих умовах тільки воїн, сильний і безстрашний чоловік, здатний долати на своєму вірному бойовому коні величезні відстані, одягнений у блестевшие на сонці обладунки (до речі, весившие не один десяток кілограмів), міг навести порядок, покарати кривдників і покарати винних. Не дивно, що такий чоловік викликав благоговійний трепет жебракові селянинові середньовічної Європи, нерідко піддавалися жорстоким утисків з боку місцевих феодалів.
Перші обряди урочистого посвячення у воїни існували вже в епоху Карла Великого (VIII ст. н. е..), хоча саме поняття лицарства, нерозривно пов'язане з певним, що вже склалися до того часу обрядом посвячення, виникло значно пізніше - в XI ст.
❧ В епоху Карла Великого молодої людини, яка вирішила обрати славний шлях воїна, в урочистій обстановці перепоясывали мечем і вбирали у військові обладунки, з цього моменту він ставав не тільки захисником країни, але і хранителем віри і королівського закону.
З великим натхненням молоді лицарі вели боротьбу з безчинствами, численними грабежами та розбійними нападами, творимыми місцевими баронами, відновлювали законність королівського права.
У лицарів понад усе цінувалися якості справжнього воїна: мужність, хоробрість, здатність протистояти негараздам у важких походах, вміння приймати рішення і навіть в самому запалі бою залишатися холоднокровним і розважливим. Але не менш значущими були вірність своєму сюзеренові і вміння тримати слово: договори найчастіше скріплювалися лише незламною клятвою, зрадити яку означало стати клятвопорушником і ізгоєм в лицарському суспільстві.
Перший хрестовий похід відбувся в 1095 р., ініціатором його був Папа Римський Урбан II, який бажав звільнення міста Єрусалима від мусульман і проголошення на Святій землі (нині Палестина) християнства.
На початковому етапі свого формування лицарство протистояло анархії, беззаконня, утисків, що коїться роздробленою і ураженої тяжким недугом міжусобиць Європі. Але поступово зростаюча сила лицарів сама по собі вимагала управління, ставала непідвладною, вони стали усвідомлювати свою обраність. І тоді католицька церква вирішила повернути цю силу на благо релігії, оголосила лицарів істинними покровителями віри, чиє покликання - захист всіх безправно принижених, нещасних, ображених, осиротілих. За славні подвиги в ім'я віри, благочестя лицарям була гарантована щасливе загробне життя, а на землі обряд посвячення наповнювався численними сакральними смислами і набував все більшу зовнішню пишність, що накладало на кожного члена новостворених лицарських орденів покрив таємничості і загадковості.
Лицарям XI століття вже було недостатньо мати простий грубою силою, рішучістю, сміливістю і вірністю, від них вимагалося вміння приборкувати свій дух волею, підпорядковувати своє життя служінню великої мети, найчастіше - релігійного характеру.
Один за іншим влаштовувалися Хрестові походи на захист Гробу Господнього, в яких воїни довгі місяці билися пліч-о-пліч з іншими проти сарацинів. Боротьба у важких умовах пустелі, під палючими променями сонця, при частих курних бурях, у зовсім незвичній для молодих юнаків обстановці вимагала неймовірної витримки і міцної чоловічої дружби. З часом підтримували один одного лицарі почали організовувати свої чернечі ордени, найвідомішим з яких став орден тамплієрів.
❧ Лицарський орден тамплієрів (існував з 1119 по 1312 р.) вважається самим першим серед релігійних військових орденів. Ця організація була дуже багата і впливова і навіть виконувала функції банку, хоча основною її діяльністю була захист християн на Сході після Хрестових походів.
Поступово лицарі перестають бути просто воїнами і стають справжньою елітою світського суспільства середньовічної Європи, у них виробляється повноцінний звід правил і норм поведінки, кодекс взаємин з прекрасною статтю. Треба сказати, що освіта, вміння красиво говорити і складати вірші не цінувалися серед мужніх і очерствевших у постійних походах лицарів. Для цього існували трубадури - вільні співаки, які супроводжували воїнів і складали про них романтичні поеми, сповнені красивих перебільшень. Завдяки таким пісням слава лицарів зростала, а бажали прилучитися до відважним серцем воїнам ставало все більше.
Послания царя Ивана Грозного и князя Андрея Курбского – один из самых известных памятников древнерусской литературы, отразивший переломный характер своей эпохи. Переписка началась после отъезда опасавшегося гонений Курбского в Литву, откуда в 1564 году он отправил монарху свое первое послание. В нем князь обрушился с жесткой критикой на несправедливую политику царя, обвинив того в неслыханных репрессиях против лучших людей страны. Грозный ответил гневным трактатом, обвинив оппонента в преступлении не только против земной власти, но и против Бога. Впервые в российской истории бывший подданный решился написать государю. Между ними завязалась полемика, длившаяся 15 лет.
Участники переписки ставили перед собой публицистические задачи и обращались не только друг к другу, но и к образованным читателям в России и за рубежом. Царь и боярин касались обширного круга политических, культурных и религиозных тем − устройства государства, Божьего суда, литературного стиля. Их полемика предвосхитила расцвет индивидуальной манеры в российской литературе, на тот момент еще не знавшей самого понятия авторского стиля.
Переписка царя Ивана Грозного и князя Андрея Михайловича Курбского длилась с большими перерывами с 1564 по 1579 год. Монарху и его бывшему подданному было о чем спорить. Опасавшийся гонений боярин вместе со слугами и группой приверженцев бежал из России и перешел под знамена одного из главных противников Москвы − короля Польши и Литвы Сигизмунда II Августа. Тем самым Курбский поменял сторону в ключевом военном конфликте эпохи – Ливонской войне. Бывший воевода Ивана IV ранее одержал целый ряд побед над войсками Великого княжества Литовского, теперь же ему предстояло сражаться против российских сил. Беглый боярин чувствовал необходимость оправдаться. Для этого Курбский дерзнул написать тому, в ком видел причину побудивших его к бегству бед и опасений. Впервые в российской истории бывший подданный обратился к правителю с личным письмом.
Завязалась переписка, целью которой стало не только повлиять на адресата, но и отстоять свою точку зрения в глазах грамотной части российского и западного общества. Не даром царь уже в заглавии адресует свое первое послание против нарушителей клятвы, «крестопреступников», во все Российское государство, а Курбский подчеркивает, что тексты, подобные письмам царя, стыдно посылать в другие страны − там есть немало людей, искушенных в риторике и философии. Личные письма обратились в острые публицистические памфлеты.
Етичний кодекс сучасного молодого людини формувався не одне століття. Поступово вироблялися норми і правила поведінки чоловіка, складалося уявлення про певні риси характеру, які слід розвивати в собі з дитинства, і про неприпустимі недоліки, від яких потрібно стійко позбавлятися, упрочивалось думка про необхідні моральні якості і моральних підвалинах сильної статі.
Формування цього кодексу почалося в період переходу від античного світу до Середньовіччя, на рубежі VI-VII ст. н. е.., коли велика територія колись могутньої Римської імперії зазнала нападу варварської кінноти готовий з півночі і разом з величезною армією впала влада суворого і безжального римського закону, поступившись місце анархії і сваволі. У цих умовах тільки воїн, сильний і безстрашний чоловік, здатний долати на своєму вірному бойовому коні величезні відстані, одягнений у блестевшие на сонці обладунки (до речі, весившие не один десяток кілограмів), міг навести порядок, покарати кривдників і покарати винних. Не дивно, що такий чоловік викликав благоговійний трепет жебракові селянинові середньовічної Європи, нерідко піддавалися жорстоким утисків з боку місцевих феодалів.
Перші обряди урочистого посвячення у воїни існували вже в епоху Карла Великого (VIII ст. н. е..), хоча саме поняття лицарства, нерозривно пов'язане з певним, що вже склалися до того часу обрядом посвячення, виникло значно пізніше - в XI ст.
❧ В епоху Карла Великого молодої людини, яка вирішила обрати славний шлях воїна, в урочистій обстановці перепоясывали мечем і вбирали у військові обладунки, з цього моменту він ставав не тільки захисником країни, але і хранителем віри і королівського закону.
З великим натхненням молоді лицарі вели боротьбу з безчинствами, численними грабежами та розбійними нападами, творимыми місцевими баронами, відновлювали законність королівського права.
У лицарів понад усе цінувалися якості справжнього воїна: мужність, хоробрість, здатність протистояти негараздам у важких походах, вміння приймати рішення і навіть в самому запалі бою залишатися холоднокровним і розважливим. Але не менш значущими були вірність своєму сюзеренові і вміння тримати слово: договори найчастіше скріплювалися лише незламною клятвою, зрадити яку означало стати клятвопорушником і ізгоєм в лицарському суспільстві.
Перший хрестовий похід відбувся в 1095 р., ініціатором його був Папа Римський Урбан II, який бажав звільнення міста Єрусалима від мусульман і проголошення на Святій землі (нині Палестина) християнства.
На початковому етапі свого формування лицарство протистояло анархії, беззаконня, утисків, що коїться роздробленою і ураженої тяжким недугом міжусобиць Європі. Але поступово зростаюча сила лицарів сама по собі вимагала управління, ставала непідвладною, вони стали усвідомлювати свою обраність. І тоді католицька церква вирішила повернути цю силу на благо релігії, оголосила лицарів істинними покровителями віри, чиє покликання - захист всіх безправно принижених, нещасних, ображених, осиротілих. За славні подвиги в ім'я віри, благочестя лицарям була гарантована щасливе загробне життя, а на землі обряд посвячення наповнювався численними сакральними смислами і набував все більшу зовнішню пишність, що накладало на кожного члена новостворених лицарських орденів покрив таємничості і загадковості.
Лицарям XI століття вже було недостатньо мати простий грубою силою, рішучістю, сміливістю і вірністю, від них вимагалося вміння приборкувати свій дух волею, підпорядковувати своє життя служінню великої мети, найчастіше - релігійного характеру.
Один за іншим влаштовувалися Хрестові походи на захист Гробу Господнього, в яких воїни довгі місяці билися пліч-о-пліч з іншими проти сарацинів. Боротьба у важких умовах пустелі, під палючими променями сонця, при частих курних бурях, у зовсім незвичній для молодих юнаків обстановці вимагала неймовірної витримки і міцної чоловічої дружби. З часом підтримували один одного лицарі почали організовувати свої чернечі ордени, найвідомішим з яких став орден тамплієрів.
❧ Лицарський орден тамплієрів (існував з 1119 по 1312 р.) вважається самим першим серед релігійних військових орденів. Ця організація була дуже багата і впливова і навіть виконувала функції банку, хоча основною її діяльністю була захист християн на Сході після Хрестових походів.
Поступово лицарі перестають бути просто воїнами і стають справжньою елітою світського суспільства середньовічної Європи, у них виробляється повноцінний звід правил і норм поведінки, кодекс взаємин з прекрасною статтю. Треба сказати, що освіта, вміння красиво говорити і складати вірші не цінувалися серед мужніх і очерствевших у постійних походах лицарів. Для цього існували трубадури - вільні співаки, які супроводжували воїнів і складали про них романтичні поеми, сповнені красивих перебільшень. Завдяки таким пісням слава лицарів зростала, а бажали прилучитися до відважним серцем воїнам ставало все більше.