еред дослідників відсутній єдиний погляд про час і місце виділення з українофільства як феномену політичного українського руху. Також дискусійним є питання про основні рушійні сили його формування.
У своєму досліджені «Українство в Росії: Новійші часи.» Володимир Дорошенко розділяє розвиток українського руху в Росії на три етапи. Перший, Полтавсько-Харківський, тривав з кінця XVIII ст. до 40-х років XIX ст. Саме тоді, у 1791, козацька старшина направила Василя Капніста до Німеччини шукати до проти «російської тиранії», котра брутальною рукою скасувала українські вольності. Другий, Петербурзько-Київський, тривав в 40-х роках. В 70-х роках рух переноситься до Києва. Відтоді, на його думку Київ стає столицею новітнього українського руху.[3] Подібні стадії виділяв і М.С. Грушевський.
Початок
Детальніше: Новгород-Сіверський патріотичний гурток та Малоросійське таємне товариство
Василь Капніст
Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації українських вищих в суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648–76. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством[4].
Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації[5][6].
У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл (Новгород-Сіверського патріотичного гуртка) перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання до українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.
1821 року Василь Лукашевич заснував Малоросійське таємне товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави.. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Малоросійське таємне товариство мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством Темпляри. В 1826 членів Малоросійського товариства було заарештовано.
граждане-коренные жители Афин, у которых родители коренные жители Афин. Он обладал рядом гражданских прав, прежде всего, избирательным правом (выбирать и быть избранным) . Также он мог учавствовать в собраниях и общественной жизни полиса, где его голос также имел значение. Иными словами, гражданин полиса был полноправным жителем Афин. В 451 г. до н. э. Перикл провел закон, по которому гражданином считался только тот, у кого отец и мать были афинянами. Но женщинам запрещалось даже посещать Народное собрание. В 445 г. до н. э. 5 тысяч человек были осуждены на продажу в рабство за незаконное присвоение гражданских прав. 14 тысяч граждан претендовали на получение бесплатного государственного хлеба в этом году.
Афинские граждане имели исключительное право владеть землей, домом, помещением для мастерской. Поверхность земли принадлежала гражданину как его частная собственность, недра земли — государству. Такая собственность (на землю, дом) считалась совместной частной собственностью всей общины граждан, и только граждан.
Значительную долю рабочей силы в Афинах составляли рабы. Они считались рабочим скотом, а не людьми. Граждане, бедные и богатые, метеки, рабы — все участвовали в разнообразном труде.
Объединенными же в коллектив, в организацию были только граждане. Сами афиняне, как и другие греки, называли эту организацию полисом. Это слово означает «город-государство» . Граждане составляли единый коллектив, общину. Они держали в послушании рабов, метеков, бедных граждан. Полис регулировал отношения между всеми, особенно между бедными и богатыми гражданами, чтобы они в борьбе один с другим не погубили и свое государство. Государство заботилось о своей обороне от врагов и о собственных завоевательных походах.
Відповідь:
еред дослідників відсутній єдиний погляд про час і місце виділення з українофільства як феномену політичного українського руху. Також дискусійним є питання про основні рушійні сили його формування.
У своєму досліджені «Українство в Росії: Новійші часи.» Володимир Дорошенко розділяє розвиток українського руху в Росії на три етапи. Перший, Полтавсько-Харківський, тривав з кінця XVIII ст. до 40-х років XIX ст. Саме тоді, у 1791, козацька старшина направила Василя Капніста до Німеччини шукати до проти «російської тиранії», котра брутальною рукою скасувала українські вольності. Другий, Петербурзько-Київський, тривав в 40-х роках. В 70-х роках рух переноситься до Києва. Відтоді, на його думку Київ стає столицею новітнього українського руху.[3] Подібні стадії виділяв і М.С. Грушевський.
Початок
Детальніше: Новгород-Сіверський патріотичний гурток та Малоросійське таємне товариство
Василь Капніст
Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації українських вищих в суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648–76. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством[4].
Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації[5][6].
У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл (Новгород-Сіверського патріотичного гуртка) перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання до українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.
1821 року Василь Лукашевич заснував Малоросійське таємне товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави.. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Малоросійське таємне товариство мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством Темпляри. В 1826 членів Малоросійського товариства було заарештовано.
Пояснення:
граждане-коренные жители Афин, у которых родители коренные жители Афин. Он обладал рядом гражданских прав, прежде всего, избирательным правом (выбирать и быть избранным) . Также он мог учавствовать в собраниях и общественной жизни полиса, где его голос также имел значение. Иными словами, гражданин полиса был полноправным жителем Афин. В 451 г. до н. э. Перикл провел закон, по которому гражданином считался только тот, у кого отец и мать были афинянами. Но женщинам запрещалось даже посещать Народное собрание. В 445 г. до н. э. 5 тысяч человек были осуждены на продажу в рабство за незаконное присвоение гражданских прав. 14 тысяч граждан претендовали на получение бесплатного государственного хлеба в этом году.
Афинские граждане имели исключительное право владеть землей, домом, помещением для мастерской. Поверхность земли принадлежала гражданину как его частная собственность, недра земли — государству. Такая собственность (на землю, дом) считалась совместной частной собственностью всей общины граждан, и только граждан.
Значительную долю рабочей силы в Афинах составляли рабы. Они считались рабочим скотом, а не людьми. Граждане, бедные и богатые, метеки, рабы — все участвовали в разнообразном труде.
Объединенными же в коллектив, в организацию были только граждане. Сами афиняне, как и другие греки, называли эту организацию полисом. Это слово означает «город-государство» . Граждане составляли единый коллектив, общину. Они держали в послушании рабов, метеков, бедных граждан. Полис регулировал отношения между всеми, особенно между бедными и богатыми гражданами, чтобы они в борьбе один с другим не погубили и свое государство. Государство заботилось о своей обороне от врагов и о собственных завоевательных походах.