Євгеній Онєгін з однойменного роману у віршах О. С. Пушкіна – це типовий образ молодої людини, що представляє блукаюче в своїх настроях покоління 20-их років XIX століття. Цей герой, як і багато реально існували його сучасники, не приймав свого часу і внутрішньо відчував невідворотну неминучість змін у суспільстві.
Молодь тієї епохи по-різному усвідомлювала прийдешню зміну пір. Одні організовувалися в громадські рухи, щоб одними з перших виявитися в строю змінників-реформаторів. Інші ж, подібно до Євгенія Онєгіна, навпаки не робили ніяких рішучих дій. Тих, хто просто піддавався тяжкій тузі, все сильніше протиставляючи себе світові, була більшість.
Які ж основні риси Онєгіна? Що він шукає? У всьому, чим керується Євген, неможливо знайти чесноти – безумовно, він прекрасно тримається, проявляє необхідний такт, що не пропускає нагоди проявити свою освіченість, але продовжує залишатися холодним і відчуженим. При цьому буде неправильним вважати його суто негативним персонажем, оскільки він, скоріше, нещасний через свій егоїзм. З дитячих років у результаті нестачі батьківської теплоти, Онєгін занадто рано переситився нехитрими іграми світського суспільства. Ще в юності він приходить до того, що в любові полягає лише підступне удавання, а в дружбу – лицемірна фальш. Євгену неприємно будь-яке оточення, за його максимально чемним поводженням явно проступають критика і засудження. Але йому також чуже і все інше. Життя, побудована на древніх російських традиціях, також швидко кидає його в болісне ловлення. Онєгін не може відмовитися від згубного егоїзму і презирства до людей, як і багато представників його покоління. Його образ увібрав в себе основні проблеми дворянства того часу: неможливість реалізувати свій потенціал, згубна неробство, інфантильність і непрактичність.
Онєгін відчуває свою непотрібність і в якісь моменти навіть насолоджується своїм становищем. Наприклад, в розмові з Тетяною він явно смакує свою нездатність отримати буденне і навіть банальне щастя, що малює в мріях молода дівчина. Герой бачить в свою тугу романтичну друк обраності: він щось, на відміну від усіх, розуміє тлінність буття, а більшість сліпо обертається в калейдоскопі днів. Можливо, це помилкове відчуття переваги і губить його, адже тяга до звичайного, земного щастя занадто пізно опанувала ім. Така доля багатьох його одноплемінників: ідеалізуючи свій штучний сумний образ, вони відірвалися від реального життя і загрузли в собі.
Лермонтов написав цей твір, в чомусь копіюючи себе самого. Цей твір багато чому вчить, і разом з тим – він дуже цікавий і привабливий. Лермонтов взяв і з свого життя деякі моменти, що підтверджують деякі елементи з роману.
Написано твір Лермонтовим в 1840 році. Воно ділитися на кілька оповідань, що разом робить з них – великий роман. Головний герой твору – Григорій Печорін.
Людина, яка здатна на все, людина, яка ніколи не любила – ось його головні характеристики. Цей чоловік приніс багатьом людям горя, і хіба тільки деяких – ощасливив
на час. Печорін чимось схожий на самого автора роману – Лермонтова.
Адже остання частина роману – “Княжна Мері” розповідає про Печоріна, як про людину, здатного на все заради помсти своєму ворогові. Для нього люди – ніхто, адже у Печоріна, як здається, зовсім немає серця.
Заради досягнення своєї ницої мети, заради забави, Печорін робить все, щоб наївна дівчина, яка з вигляду горда, непохитна і зарозуміла – княжна Мері, закохалася в нього, а не в офіцера, який нещодавно отримав звання. Адже саме цей офіцер – ворог Печоріна, який і сам терпіти не може Григорія. Все це відбувається в маленькому
містечку поблизу цілющих вод за кордоном. Туди приїжджають лікуватися знатні персони.
Там же відпочивав і Григорій. Всі події, що відбувалися щодня, він записує в свій щоденник, так як він, до того ж – замкнута і самотня людина. Так до кінця свого життя він нікого і не полюбив, і залишився самотнім.
Лермонтов у своєму житті любив досить багато – дівчину, яка була насправді – кокеткою. Вона не любила його, хоч у них були в деякому роді – відносини. Він навіть писав їй вірші.
Але через кілька років, після того як вони розлучилися, Лермонтов зустрічає її знову. Вони знову починають спілкуватися, і Лермонтов робить все, щоб вона в нього закохалася. Після цього він розкриває при всьому знатному дворі правду про те, що він насправді її не любить, і все це було – удавання і нічого більше.
Вона ж, закохана в нього по вуха, потрапила в пастку, і таким чином, він їй помстився. В цьому схожі ситуації з роману і життя письменника.
Євгеній Онєгін з однойменного роману у віршах О. С. Пушкіна – це типовий образ молодої людини, що представляє блукаюче в своїх настроях покоління 20-их років XIX століття. Цей герой, як і багато реально існували його сучасники, не приймав свого часу і внутрішньо відчував невідворотну неминучість змін у суспільстві.
Молодь тієї епохи по-різному усвідомлювала прийдешню зміну пір. Одні організовувалися в громадські рухи, щоб одними з перших виявитися в строю змінників-реформаторів. Інші ж, подібно до Євгенія Онєгіна, навпаки не робили ніяких рішучих дій. Тих, хто просто піддавався тяжкій тузі, все сильніше протиставляючи себе світові, була більшість.
Які ж основні риси Онєгіна? Що він шукає? У всьому, чим керується Євген, неможливо знайти чесноти – безумовно, він прекрасно тримається, проявляє необхідний такт, що не пропускає нагоди проявити свою освіченість, але продовжує залишатися холодним і відчуженим. При цьому буде неправильним вважати його суто негативним персонажем, оскільки він, скоріше, нещасний через свій егоїзм. З дитячих років у результаті нестачі батьківської теплоти, Онєгін занадто рано переситився нехитрими іграми світського суспільства. Ще в юності він приходить до того, що в любові полягає лише підступне удавання, а в дружбу – лицемірна фальш. Євгену неприємно будь-яке оточення, за його максимально чемним поводженням явно проступають критика і засудження. Але йому також чуже і все інше. Життя, побудована на древніх російських традиціях, також швидко кидає його в болісне ловлення. Онєгін не може відмовитися від згубного егоїзму і презирства до людей, як і багато представників його покоління. Його образ увібрав в себе основні проблеми дворянства того часу: неможливість реалізувати свій потенціал, згубна неробство, інфантильність і непрактичність.
Онєгін відчуває свою непотрібність і в якісь моменти навіть насолоджується своїм становищем. Наприклад, в розмові з Тетяною він явно смакує свою нездатність отримати буденне і навіть банальне щастя, що малює в мріях молода дівчина. Герой бачить в свою тугу романтичну друк обраності: він щось, на відміну від усіх, розуміє тлінність буття, а більшість сліпо обертається в калейдоскопі днів. Можливо, це помилкове відчуття переваги і губить його, адже тяга до звичайного, земного щастя занадто пізно опанувала ім. Така доля багатьох його одноплемінників: ідеалізуючи свій штучний сумний образ, вони відірвалися від реального життя і загрузли в собі.
Лермонтов написав цей твір, в чомусь копіюючи себе самого. Цей твір багато чому вчить, і разом з тим – він дуже цікавий і привабливий. Лермонтов взяв і з свого життя деякі моменти, що підтверджують деякі елементи з роману.
Написано твір Лермонтовим в 1840 році. Воно ділитися на кілька оповідань, що разом робить з них – великий роман. Головний герой твору – Григорій Печорін.
Людина, яка здатна на все, людина, яка ніколи не любила – ось його головні характеристики. Цей чоловік приніс багатьом людям горя, і хіба тільки деяких – ощасливив
на час. Печорін чимось схожий на самого автора роману – Лермонтова.
Адже остання частина роману – “Княжна Мері” розповідає про Печоріна, як про людину, здатного на все заради помсти своєму ворогові. Для нього люди – ніхто, адже у Печоріна, як здається, зовсім немає серця.
Заради досягнення своєї ницої мети, заради забави, Печорін робить все, щоб наївна дівчина, яка з вигляду горда, непохитна і зарозуміла – княжна Мері, закохалася в нього, а не в офіцера, який нещодавно отримав звання. Адже саме цей офіцер – ворог Печоріна, який і сам терпіти не може Григорія. Все це відбувається в маленькому
містечку поблизу цілющих вод за кордоном. Туди приїжджають лікуватися знатні персони.
Там же відпочивав і Григорій. Всі події, що відбувалися щодня, він записує в свій щоденник, так як він, до того ж – замкнута і самотня людина. Так до кінця свого життя він нікого і не полюбив, і залишився самотнім.
Лермонтов у своєму житті любив досить багато – дівчину, яка була насправді – кокеткою. Вона не любила його, хоч у них були в деякому роді – відносини. Він навіть писав їй вірші.
Але через кілька років, після того як вони розлучилися, Лермонтов зустрічає її знову. Вони знову починають спілкуватися, і Лермонтов робить все, щоб вона в нього закохалася. Після цього він розкриває при всьому знатному дворі правду про те, що він насправді її не любить, і все це було – удавання і нічого більше.
Вона ж, закохана в нього по вуха, потрапила в пастку, і таким чином, він їй помстився. В цьому схожі ситуації з роману і життя письменника.
Твір Герой нашого часу скорочено