Видатний полководець та історичний діяч—Гай Юлій Цезар народився в Римі. Дитинство майбутнього диктатора проходило в римському районі Субурі. У дитинстві він вивчав грецьку мову та літературу. В 15 років Цезар втратив батька і всі клопоти за сім'ю фактично лягти на його плечі
Як ми всі знаємо—Гай Юлій Цезар видатна особистість і цьому сприяли його особисті якості і риси характеру. Він був дуже енергійним і це проявлялось в битвах. Хотя слід зазначити, що його характер був по інколи і м'яким, як стверджують деякі історики, і це могло привести до його вбивства. Але я би це не було, я не бачу в характері Гая Юлія Цезаря мінусів
Звичайно ж і видатні походи не обходити Гая Юлія Цезаря. Лише слід нам подумати про нього, як ми згадаємо його походи на Галлію. За два роки після утворення тріумвірату він пішов на Галлію і ця війна йшла вісім роки. Та крім цього він розбивав позиції Іспанії, Греції та Африки. Крім зовнішньої політики він проводив і внутрішну. Цезар провів ряд реформ в Римській імперії. Звичайно у його справах були і невдачі але вони нічого не означають, якщо подивитися на його успіхи. В Гая Юлія Цезаря були, як друзі, так і вороги. Гней Помпей, який був хорошим другом Цезаря, став його ворогом після смерті дочки Цезаря—Юлії, яка була дружиною Помпея. Адже влада потребувала лише одного правителя.По суті ворогами Цезаря були ті сенатори, які не підтримували Цезаря, і проти них була навіть влаштована Громадянська війна
Правління Гая Юлія Цезаря поставило великий слід в історії. Сучасники знають його, як великого диктатора, письменника, талановитого полководця, а для нащадків він став тим до кого і потрібно рівнятись. Людство пам'ятає цю людину за його великі походи та реформи
Моє ставлення до цього історичного діяча позитивне.Адже Гай Юлій Цезар багато зробив для історії
Могутня в минулому Османська імперія наприкінці XIX ст. остаточно втратила свій вплив на хід світової історії, ставши напівколонією Заходу. Політична система імперії була неефективною. Після скасування конституції 1876 р. в країні встановився репресивний, нічим не обмежений режим султана Абдул-Гаміда II. Період його правління (1876-1909) увійшов в історію Туреччини як період гноблення.
У 1882 р. Туреччина оголосила себе банкрутом і перестала повертати гроші за позиками. Султан боявся заколоту й увів поліцейську деспотію та цензуру на друк. За правління Абдул-Гаміда II продовжувалися гоніння на турків-християн. Його політику, спрямовану проти вірмен, болгар і греків, неоднаразово засуджували глави європейських держав. Особливою жорстокістю вирізнявся конфлікт з вірменами в 1894 р. Було спалено 50 тис. будинків, закатовано 100 тис. осіб, уключаючи жінок і дітей. Через три роки було винищено греків на о. Криті, а на початку XX ст. сталися погроми болгар і македонців.
Європейські держави назвали Османську імперію «хворою» і стали вирішувати її долю. По суті, вони розподілили між собою османські території: Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території ще перебували в складі Османської імперії, проте фактично перейшли під контроль іноземних держав. Іноземний капітал захопив основні позиції в усіх сферах турецької економіки, що стримувало розвиток національної промисловості, у якій переважали мануфактури. Сільське господарство майже не розвивалося. Для обробітку землі селяни використовували дерев’яну соху.
Абдул-Гамід II
Патріотично налаштована інтелігенція та військові шукали шляхів виведення країни з глухого кута. Наприкінці XIX ст. почав зароджуватися турецький демократичний революційний рух. Оскільки в Османській імперії етнічні турки становили не більше третини населення, то формування опозиційного руху мало певні особливості. Турецька нація формувалася повільно. Промисловці, фінансисти й інтелектуали турецького походження займали досить помірковану політичну позицію: обмеження свавілля Абдул-Гаміда II й установлення в Туреччині конституційної монархії. Перші таємні опозиційні групи — різні за соціальним складом і політичним спрямуванням — виникли в Стамбулі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у військових і спеціальних цивільних навчальних закладах. Об’єднувала всі групи боротьба за відновлення першої турецької конституції 1876 р. і скинення султана Абдул-Гаміда II.
Наприкінці XIX ст. найбільш активною силою в турецькому опозиційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася переважно на молодих офіцерів. Членів організації в Європі називали молодотурками. У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурків та організацій, що представляли інші національності Османської імперії. З’їзд ухвалив рішення про підготовку збройного повстання.
2. Молодотурецька революція 1908 р.
Навесні 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання, вимагаючи відновлення конституції. Повстання стало початком перевороту, який увійшов в історію під назвою Молодотурецька революція. Приводом для відкритого виступу стали події в Македонії, де неабияк загострилися соціальні й національні суперечності, характерні для всієї Османської імперії. Перед європейськими політиками знову постало питання про втручання західних держав у справи Туреччини. Молодотурецькі таємні комітети, які мали вже чимало прихильників в армійських частинах, розквартированих у Македонії, почали готувати антиурядовий виступ. Очікувалося, що виступ спиратиметься на широке невдоволення мас деспотичним режимом і загрозою іноземного втручання в справи країни.
Улітку кілька офіцерів-молодотурків організували із солдатів повстанські загони, які широко підтримало населення, а також албанські й македонські національно-революційні організації. Повстанням керував центр молодотурків, створений таємно в м. Салоніках. Повстанці захопили владу в Салоніках та інших містах Македонії. Повсюдно звучала вимога відновити першу турецьку конституцію. Султан мусив поступитися. Наприкінці липня був опублікований указ про відновлення дії конституції, а також оголошено про майбутнє скликання палати депутатів.
Молодотурки — політичний рух в Османській імперії за політичну, військову й економічну модернізацію країни, що перебувала в стані деградації та розпаду.
Видатний полководець та історичний діяч—Гай Юлій Цезар народився в Римі. Дитинство майбутнього диктатора проходило в римському районі Субурі. У дитинстві він вивчав грецьку мову та літературу. В 15 років Цезар втратив батька і всі клопоти за сім'ю фактично лягти на його плечі
Як ми всі знаємо—Гай Юлій Цезар видатна особистість і цьому сприяли його особисті якості і риси характеру. Він був дуже енергійним і це проявлялось в битвах. Хотя слід зазначити, що його характер був по інколи і м'яким, як стверджують деякі історики, і це могло привести до його вбивства. Але я би це не було, я не бачу в характері Гая Юлія Цезаря мінусів
Звичайно ж і видатні походи не обходити Гая Юлія Цезаря. Лише слід нам подумати про нього, як ми згадаємо його походи на Галлію. За два роки після утворення тріумвірату він пішов на Галлію і ця війна йшла вісім роки. Та крім цього він розбивав позиції Іспанії, Греції та Африки. Крім зовнішньої політики він проводив і внутрішну. Цезар провів ряд реформ в Римській імперії. Звичайно у його справах були і невдачі але вони нічого не означають, якщо подивитися на його успіхи. В Гая Юлія Цезаря були, як друзі, так і вороги. Гней Помпей, який був хорошим другом Цезаря, став його ворогом після смерті дочки Цезаря—Юлії, яка була дружиною Помпея. Адже влада потребувала лише одного правителя.По суті ворогами Цезаря були ті сенатори, які не підтримували Цезаря, і проти них була навіть влаштована Громадянська війна
Правління Гая Юлія Цезаря поставило великий слід в історії. Сучасники знають його, як великого диктатора, письменника, талановитого полководця, а для нащадків він став тим до кого і потрібно рівнятись. Людство пам'ятає цю людину за його великі походи та реформи
Моє ставлення до цього історичного діяча позитивне.Адже Гай Юлій Цезар багато зробив для історії
сманська імперія наприкінці XIX ст.
Могутня в минулому Османська імперія наприкінці XIX ст. остаточно втратила свій вплив на хід світової історії, ставши напівколонією Заходу. Політична система імперії була неефективною. Після скасування конституції 1876 р. в країні встановився репресивний, нічим не обмежений режим султана Абдул-Гаміда II. Період його правління (1876-1909) увійшов в історію Туреччини як період гноблення.
У 1882 р. Туреччина оголосила себе банкрутом і перестала повертати гроші за позиками. Султан боявся заколоту й увів поліцейську деспотію та цензуру на друк. За правління Абдул-Гаміда II продовжувалися гоніння на турків-християн. Його політику, спрямовану проти вірмен, болгар і греків, неоднаразово засуджували глави європейських держав. Особливою жорстокістю вирізнявся конфлікт з вірменами в 1894 р. Було спалено 50 тис. будинків, закатовано 100 тис. осіб, уключаючи жінок і дітей. Через три роки було винищено греків на о. Криті, а на початку XX ст. сталися погроми болгар і македонців.
Європейські держави назвали Османську імперію «хворою» і стали вирішувати її долю. По суті, вони розподілили між собою османські території: Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території ще перебували в складі Османської імперії, проте фактично перейшли під контроль іноземних держав. Іноземний капітал захопив основні позиції в усіх сферах турецької економіки, що стримувало розвиток національної промисловості, у якій переважали мануфактури. Сільське господарство майже не розвивалося. Для обробітку землі селяни використовували дерев’яну соху.
Абдул-Гамід II
Патріотично налаштована інтелігенція та військові шукали шляхів виведення країни з глухого кута. Наприкінці XIX ст. почав зароджуватися турецький демократичний революційний рух. Оскільки в Османській імперії етнічні турки становили не більше третини населення, то формування опозиційного руху мало певні особливості. Турецька нація формувалася повільно. Промисловці, фінансисти й інтелектуали турецького походження займали досить помірковану політичну позицію: обмеження свавілля Абдул-Гаміда II й установлення в Туреччині конституційної монархії. Перші таємні опозиційні групи — різні за соціальним складом і політичним спрямуванням — виникли в Стамбулі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у військових і спеціальних цивільних навчальних закладах. Об’єднувала всі групи боротьба за відновлення першої турецької конституції 1876 р. і скинення султана Абдул-Гаміда II.
Наприкінці XIX ст. найбільш активною силою в турецькому опозиційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася переважно на молодих офіцерів. Членів організації в Європі називали молодотурками. У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурків та організацій, що представляли інші національності Османської імперії. З’їзд ухвалив рішення про підготовку збройного повстання.
2. Молодотурецька революція 1908 р.
Навесні 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання, вимагаючи відновлення конституції. Повстання стало початком перевороту, який увійшов в історію під назвою Молодотурецька революція. Приводом для відкритого виступу стали події в Македонії, де неабияк загострилися соціальні й національні суперечності, характерні для всієї Османської імперії. Перед європейськими політиками знову постало питання про втручання західних держав у справи Туреччини. Молодотурецькі таємні комітети, які мали вже чимало прихильників в армійських частинах, розквартированих у Македонії, почали готувати антиурядовий виступ. Очікувалося, що виступ спиратиметься на широке невдоволення мас деспотичним режимом і загрозою іноземного втручання в справи країни.
Улітку кілька офіцерів-молодотурків організували із солдатів повстанські загони, які широко підтримало населення, а також албанські й македонські національно-революційні організації. Повстанням керував центр молодотурків, створений таємно в м. Салоніках. Повстанці захопили владу в Салоніках та інших містах Македонії. Повсюдно звучала вимога відновити першу турецьку конституцію. Султан мусив поступитися. Наприкінці липня був опублікований указ про відновлення дії конституції, а також оголошено про майбутнє скликання палати депутатів.
Молодотурки — політичний рух в Османській імперії за політичну, військову й економічну модернізацію країни, що перебувала в стані деградації та розпаду.