Портал «Богослов. Ru» публикует доклад доктора церковной истории, кандидата исторических наук священника Александра Мазырина, сделанный на VII Международных образовательных Сретенских чтениях «400-летие Дома Романовых» (Хельсинки, 17 февраля 2013 г.). В данном материале предпринимается попытка рассмотреть, насколько для активных деятелей Православной Российской Церкви 1920-х гг. – времени напряженного поиска ответа на вопрос о месте Церкви в жизни народа в условиях новой богоборческой власти – была характерна приверженность монархии. Отмечая четырехсотлетие начала правления Дома Романовых в условиях приближающегося столетия его окончания, нельзя не задаться вопросом: было ли падение монархии в России результатом стечения неблагоприятных сиюминутных обстоятельств, или свержение самодержавия стало закономерным итогом исторического развития российского общества? Имела ли место кратковременная роковая вспышка народного недовольства конкретной Царской семьей, с которой вдруг стали ассоциировать все бедствия, обрушившиеся в тот момент на страну, или же вообще к февралю 1917 г. число носителей монархического сознания среди русских людей необратимо опустилось ниже того критического уровня, который был необходим для сохранения векового строя правления в России?
Со времен Римской (Византийской) Империи Православная Церковь всячески укреплению монархического сознания в народе, утверждала среди верующих представление о сакральном характере царской власти. По этой причине степень приверженности именно церковных людей монархии может рассматриваться как важнейший критерий ее внутренней жизнестойкости. Если даже в Церкви монархический строй перестает восприниматься как единственно правильный правления, то значит монархия себя исчерпала, как это ни прискорбно.
В предлагаемом докладе будет предпринята попытка рассмотреть, насколько приверженность монархии была характерна для активных деятелей Православной Российской Церкви 1920-х гг. – времени напряженного поиска ответа на вопрос о месте Церкви в жизни народа в условиях новой, по сути дела, богоборческой власти.
Сразу следует оговориться, что речь пойдет о Русской Церкви именно в России, а не в рассеянии. В русском зарубежье были те, кто заявлял о своих монархических симпатиях весьма громко. Так, в ноябре 1921 г. Русский Заграничный Собор в сербских Сремских Карловцах обратился с посланием к «чадам Русской Православной Церкви, в рассеянии и изгнании сущим», в котором были такие слова: «И ныне пусть неустанно пламенеет молитва наша – да укажет Господь пути и строительства родной земли; да даст защиту Вере и Церкви и всей земле русской и да осенит он сердце народное; да вернет на всероссийский Престол Помазанника, сильного любовию народа, законного православного Царя из Дома Романовых» [1].
220–265 роки — період трьох царств (Вей, У, Шу). Після тимчасового об'єднання в 317–589 роках відбувається поділ на Північний та Південний Китай. В той час як на північ вторгаються чужинські народи і створюють 16 держав з китайським управлінням і цивілізацією, у 222–589 роках на півдні так звані шість династій продовжують китайську традицію. Лян У Ді (правив у 502–550 роках) сприяє махаяна-буддизму, котрий поширюється в Китаї. Політичне панування належить у 420–588 роках тюрській державі То-ба (династія Вей). З її занепадом набирає сили генерал Ян Цзянь і знову об'єднує всю державу у 580–604 роках як імператор Вень Ді (династія Суй). Наступний імператор Ян Ді, що правив до 618 року обирає 606 року своїх чиновників за до літературних іспитів (діяли до XX століття). Імператорський канал з'єднує Янцзи та Хуанхе. Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють повстання і як наслідок, з'являється Династія Тан (618–907 роки).
Статуя Бодхісаттви з вапняка, періоду династії Північна Ци, 570 рік, зроблена на території сучасної провінції ХенаньКінь з порцеляни періоду династії Тан, близько 700 року
Після падіння династії Суй, в епоху Тан, Китаю досяг значного розквіту. Саме в цей період Китай став наймогутнішою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії: створення самостійних військових округів для охорони кордонів; знищення кок-тюрків; просування в Корею. 88 азіатських народів визнають китайську зверхність. Розквіт економіки, арабської заморської і китайської торгівлі на суходолі. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм гався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії. Вершина китайської лірики — Ван Вей (699–759 роки), Лі Бо (699–762 роки), Ду Фу (712–770 роки), Бо Цзюйі та Хань Юй. Збірка віршів «Тан» охоплює 48 900 віршів і 2200 поетів. 725 року — заснування академії Хань-Лінь для добору вищих чиновників. Розквіт буддизму впливає на літературу і мистецтво (живопис, скульптура). Паломництво передає імпульси з Індії.
У VIII столітті — перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: 751 року поразка біля Таласа від арабів; військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. 790 року — завоювання Заходу Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка розпадається в IX столітті, проте Танську імперію послаблюють переслідування буддистів 844 року. Ближче до кінця IX століття на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. 907 року династія припинила існування. У 907–960 роках швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.
Династія Сун[ред. • ред. код]
960–1127 роки — правління династії Північна Сун, що відновила імперію шляхом сплати данини киданам (династія Ляо) і державі Сі Ся. Для контролю командувачів у 1068–1085 роках Шень Цзун розділяє цивільну і військову адміністрацію і створює народну міліцію, але вона не спроможна запобігти політичній катастрофі: чжурчжені завойовують Північний Китай і засновують 1125 року державу Цзінь. 1127–1279 роки — правління Південної династії Сун, що ледве зберігає свою самостійність за до данини суспільно демократичному становищі що брався з рук вояків
Отмечая четырехсотлетие начала правления Дома Романовых в условиях приближающегося столетия его окончания, нельзя не задаться вопросом: было ли падение монархии в России результатом стечения неблагоприятных сиюминутных обстоятельств, или свержение самодержавия стало закономерным итогом исторического развития российского общества? Имела ли место кратковременная роковая вспышка народного недовольства конкретной Царской семьей, с которой вдруг стали ассоциировать все бедствия, обрушившиеся в тот момент на страну, или же вообще к февралю 1917 г. число носителей монархического сознания среди русских людей необратимо опустилось ниже того критического уровня, который был необходим для сохранения векового строя правления в России?
Со времен Римской (Византийской) Империи Православная Церковь всячески укреплению монархического сознания в народе, утверждала среди верующих представление о сакральном характере царской власти. По этой причине степень приверженности именно церковных людей монархии может рассматриваться как важнейший критерий ее внутренней жизнестойкости. Если даже в Церкви монархический строй перестает восприниматься как единственно правильный правления, то значит монархия себя исчерпала, как это ни прискорбно.
В предлагаемом докладе будет предпринята попытка рассмотреть, насколько приверженность монархии была характерна для активных деятелей Православной Российской Церкви 1920-х гг. – времени напряженного поиска ответа на вопрос о месте Церкви в жизни народа в условиях новой, по сути дела, богоборческой власти.
Сразу следует оговориться, что речь пойдет о Русской Церкви именно в России, а не в рассеянии. В русском зарубежье были те, кто заявлял о своих монархических симпатиях весьма громко. Так, в ноябре 1921 г. Русский Заграничный Собор в сербских Сремских Карловцах обратился с посланием к «чадам Русской Православной Церкви, в рассеянии и изгнании сущим», в котором были такие слова: «И ныне пусть неустанно пламенеет молитва наша – да укажет Господь пути и строительства родной земли; да даст защиту Вере и Церкви и всей земле русской и да осенит он сердце народное; да вернет на всероссийский Престол Помазанника, сильного любовию народа, законного православного Царя из Дома Романовых» [1].
220–265 роки — період трьох царств (Вей, У, Шу). Після тимчасового об'єднання в 317–589 роках відбувається поділ на Північний та Південний Китай. В той час як на північ вторгаються чужинські народи і створюють 16 держав з китайським управлінням і цивілізацією, у 222–589 роках на півдні так звані шість династій продовжують китайську традицію. Лян У Ді (правив у 502–550 роках) сприяє махаяна-буддизму, котрий поширюється в Китаї. Політичне панування належить у 420–588 роках тюрській державі То-ба (династія Вей). З її занепадом набирає сили генерал Ян Цзянь і знову об'єднує всю державу у 580–604 роках як імператор Вень Ді (династія Суй). Наступний імператор Ян Ді, що правив до 618 року обирає 606 року своїх чиновників за до літературних іспитів (діяли до XX століття). Імператорський канал з'єднує Янцзи та Хуанхе. Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють повстання і як наслідок, з'являється Династія Тан (618–907 роки).
Статуя Бодхісаттви з вапняка, періоду династії Північна Ци, 570 рік, зроблена на території сучасної провінції ХенаньКінь з порцеляни періоду династії Тан, близько 700 рокуПісля падіння династії Суй, в епоху Тан, Китаю досяг значного розквіту. Саме в цей період Китай став наймогутнішою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії: створення самостійних військових округів для охорони кордонів; знищення кок-тюрків; просування в Корею. 88 азіатських народів визнають китайську зверхність. Розквіт економіки, арабської заморської і китайської торгівлі на суходолі. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм гався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії. Вершина китайської лірики — Ван Вей (699–759 роки), Лі Бо (699–762 роки), Ду Фу (712–770 роки), Бо Цзюйі та Хань Юй. Збірка віршів «Тан» охоплює 48 900 віршів і 2200 поетів. 725 року — заснування академії Хань-Лінь для добору вищих чиновників. Розквіт буддизму впливає на літературу і мистецтво (живопис, скульптура). Паломництво передає імпульси з Індії.
У VIII столітті — перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: 751 року поразка біля Таласа від арабів; військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. 790 року — завоювання Заходу Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка розпадається в IX столітті, проте Танську імперію послаблюють переслідування буддистів 844 року. Ближче до кінця IX століття на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. 907 року династія припинила існування. У 907–960 роках швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.
Династія Сун[ред. • ред. код]960–1127 роки — правління династії Північна Сун, що відновила імперію шляхом сплати данини киданам (династія Ляо) і державі Сі Ся. Для контролю командувачів у 1068–1085 роках Шень Цзун розділяє цивільну і військову адміністрацію і створює народну міліцію, але вона не спроможна запобігти політичній катастрофі: чжурчжені завойовують Північний Китай і засновують 1125 року державу Цзінь. 1127–1279 роки — правління Південної династії Сун, що ледве зберігає свою самостійність за до данини суспільно демократичному становищі що брався з рук вояків