В українській історичній науці цій проблемі приділяється недостатньо уваги, хоча останнім часом науковці все активніше звертаються до неї. Окремі питання становлення ринкових відносин в Україні розглядають у своїх дослідженнях І. О. Гуржій та О. А. Пиріг.
Проблеми торговельно-промислового обміну між Україною та Білорусією, Молдовою простежуються у публікаціях К. Завальнюк та Р. І. Стовбун. Праці Б. А. Кругляк розглядають національні та соціальні аспекти діяльності торговельної буржуазії, розвиток ярмаркової торгівлі, М. К. Шацилло - питання трансформації купецтва, В. В. Крутіков - чисельність та прибутки української буржуазії напередодні революції 1905-1907 рр.
Широкий спектр загальних питань, пов’язаних із суспільними явищами на зламі тисячоліть, розглянуто у збірці статей науковців відділу історії України XIX - початку XX ст. Інституту історії України НАН України. Таким чином, побіжний історичний огляд показує широту проблеми і багатоплановість її аспектів, які досі не досліджено.
19 лютого 1861 р. з’явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосницької залежності, що поклало початок буржуазним реформам. Протягом 1860-1870-х рр. було проведено земську, судову, міську, фінансову та ін. реформи. Найбільший вплив мало скасування кріпосного права. Воно враховувало інтереси поміщиків і було руйнівним для селянства. Тільки на Правобережжі селянські наділи збільшилися за рахунок земель польських поміщиків, в інших регіонах України селяни були позбавлені 1 млн. десятин. Крім того, селяни мали протягом 49 років викуповувати землю за високими цінами. І все ж реформа відкрила шлях ринковим відносинам у сільському господарстві, формуванню робітничого класу, промисловій революції.
Земська (на Правобережжі вона проводилася тільки в 1911 р.) та міська реформи поклали початок становленню місцевого самоврядування, що позитивно вплинуло на розвиток громадської активності заможних верств населення й сприяло становленню нового класу - буржуазії. Загалом проведені реформи, незважаючи на їх половинчатість, сприяли розвитку капіталізму в усіх сферах виробництва.
Протягом другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. сформувалися три потужних промислових центри:
Донецький вугільно-металургійний,
Криворізький залізорудний,
Нікопольський марганцевий.
Особливе місце займав Донбас. Протягом 60-80-х рр. XIX ст. в Донбасі видобуток вугілля зріс з 6 до 85,3 млн. пуд., йшло активне будівництво металургійних заводів, що свідчило про появу вугільно-металургійного регіону. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало започаткування у 1880-х рр. промислової розробки Криворізького басейну й введення в експлуатацію Катеринославської залізниці, яка з’єднала Донбас із Кривим Рогом та Придніпров’ям.
Наприкінці ХІХ ст. продовжувала розвиватися залізнична мережа Донбасу, обсяги й номенклатура продукції металургійних заводів. Юзівський та Сулинський металургійний заводи внесли вагомий внесок у промисловий розвиток України. На Всеросійській промисловій та художній виставці 1896 р. Сулинський завод одержав золоту медаль за впровадження доменної плавки й мартенівського виробництва на антрациті.
Дещо інакше виглядав завод Юза, який розпочав свою діяльність з використання застарілих технологій, проте під тиском часу та конкурентів змушений був брати приклад з Сулинського заводу й запровадити нові технології виплавки чавуну та сталі. Це дозволило йому у 1900 р. на Всесвітній виставці у Парижі отримати "Гран-прі" за високу якість продукції. Зростала й продуктивність заводу. У 1899 р. на Юзівському заводі було виплавлено 17,7 млн. пуд. чавуну. За чверть століття виплавка чавуну на ньому зросла у 42 рази. У кінці ХІХ ст. в Україні вже діяли 17 металургійних і 65 машинобудівних заводів.
Серед металургійних підприємств виділялися такі, як Дружківський, Донецько-Юріївський, Петровський, Ольховський, Краматорський, Кадіївський, Гартмана. Найбільшою продуктивністю відзначався Петровський - на 1900 р. на ньому було виплавлено 9,3 млн. пуд. чавуну та 8,1 млн. пуд. сталі, у той час як, наприклад, Дружківський завод давав 5,9 млн. пуд. чавуну та 6,1 млн. пуд. сталі, а інші - значно менше. Одночасно зростав і вуглевидобуток. З 1861 по 1900 р. він збільшився у 115 разів. Отже, в Донбасі склалася потужна металургія, яка посіла перше місце в імперії за обсягом виробництва.
Наддніпрянська Україна посіла друге місце в промисловому виробництві імперії. Тут було сконцентровано майже 30% промислових підприємств країни, які виготовляли 20,7% промислової продукції. Україна давала половину загальноросійського видобутку залізної руди, стільки ж - чавуну та сталі, три чверті вугілля і майже стільки ж залізничних рейок. Промисловість таких міст, як Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлісаветград, Кременчук, Луганськ, Юзівка та Маріуполь, у 1900 р. виробляла 70% усієї української промислової продукції.
першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії
Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.
С низу ответ
Объяснение:
В українській історичній науці цій проблемі приділяється недостатньо уваги, хоча останнім часом науковці все активніше звертаються до неї. Окремі питання становлення ринкових відносин в Україні розглядають у своїх дослідженнях І. О. Гуржій та О. А. Пиріг.
Проблеми торговельно-промислового обміну між Україною та Білорусією, Молдовою простежуються у публікаціях К. Завальнюк та Р. І. Стовбун. Праці Б. А. Кругляк розглядають національні та соціальні аспекти діяльності торговельної буржуазії, розвиток ярмаркової торгівлі, М. К. Шацилло - питання трансформації купецтва, В. В. Крутіков - чисельність та прибутки української буржуазії напередодні революції 1905-1907 рр.
Широкий спектр загальних питань, пов’язаних із суспільними явищами на зламі тисячоліть, розглянуто у збірці статей науковців відділу історії України XIX - початку XX ст. Інституту історії України НАН України. Таким чином, побіжний історичний огляд показує широту проблеми і багатоплановість її аспектів, які досі не досліджено.
19 лютого 1861 р. з’явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосницької залежності, що поклало початок буржуазним реформам. Протягом 1860-1870-х рр. було проведено земську, судову, міську, фінансову та ін. реформи. Найбільший вплив мало скасування кріпосного права. Воно враховувало інтереси поміщиків і було руйнівним для селянства. Тільки на Правобережжі селянські наділи збільшилися за рахунок земель польських поміщиків, в інших регіонах України селяни були позбавлені 1 млн. десятин. Крім того, селяни мали протягом 49 років викуповувати землю за високими цінами. І все ж реформа відкрила шлях ринковим відносинам у сільському господарстві, формуванню робітничого класу, промисловій революції.
Земська (на Правобережжі вона проводилася тільки в 1911 р.) та міська реформи поклали початок становленню місцевого самоврядування, що позитивно вплинуло на розвиток громадської активності заможних верств населення й сприяло становленню нового класу - буржуазії. Загалом проведені реформи, незважаючи на їх половинчатість, сприяли розвитку капіталізму в усіх сферах виробництва.
Протягом другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. сформувалися три потужних промислових центри:
Донецький вугільно-металургійний,
Криворізький залізорудний,
Нікопольський марганцевий.
Особливе місце займав Донбас. Протягом 60-80-х рр. XIX ст. в Донбасі видобуток вугілля зріс з 6 до 85,3 млн. пуд., йшло активне будівництво металургійних заводів, що свідчило про появу вугільно-металургійного регіону. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало започаткування у 1880-х рр. промислової розробки Криворізького басейну й введення в експлуатацію Катеринославської залізниці, яка з’єднала Донбас із Кривим Рогом та Придніпров’ям.
Наприкінці ХІХ ст. продовжувала розвиватися залізнична мережа Донбасу, обсяги й номенклатура продукції металургійних заводів. Юзівський та Сулинський металургійний заводи внесли вагомий внесок у промисловий розвиток України. На Всеросійській промисловій та художній виставці 1896 р. Сулинський завод одержав золоту медаль за впровадження доменної плавки й мартенівського виробництва на антрациті.
Дещо інакше виглядав завод Юза, який розпочав свою діяльність з використання застарілих технологій, проте під тиском часу та конкурентів змушений був брати приклад з Сулинського заводу й запровадити нові технології виплавки чавуну та сталі. Це дозволило йому у 1900 р. на Всесвітній виставці у Парижі отримати "Гран-прі" за високу якість продукції. Зростала й продуктивність заводу. У 1899 р. на Юзівському заводі було виплавлено 17,7 млн. пуд. чавуну. За чверть століття виплавка чавуну на ньому зросла у 42 рази. У кінці ХІХ ст. в Україні вже діяли 17 металургійних і 65 машинобудівних заводів.
Серед металургійних підприємств виділялися такі, як Дружківський, Донецько-Юріївський, Петровський, Ольховський, Краматорський, Кадіївський, Гартмана. Найбільшою продуктивністю відзначався Петровський - на 1900 р. на ньому було виплавлено 9,3 млн. пуд. чавуну та 8,1 млн. пуд. сталі, у той час як, наприклад, Дружківський завод давав 5,9 млн. пуд. чавуну та 6,1 млн. пуд. сталі, а інші - значно менше. Одночасно зростав і вуглевидобуток. З 1861 по 1900 р. він збільшився у 115 разів. Отже, в Донбасі склалася потужна металургія, яка посіла перше місце в імперії за обсягом виробництва.
Наддніпрянська Україна посіла друге місце в промисловому виробництві імперії. Тут було сконцентровано майже 30% промислових підприємств країни, які виготовляли 20,7% промислової продукції. Україна давала половину загальноросійського видобутку залізної руди, стільки ж - чавуну та сталі, три чверті вугілля і майже стільки ж залізничних рейок. Промисловість таких міст, як Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлісаветград, Кременчук, Луганськ, Юзівка та Маріуполь, у 1900 р. виробляла 70% усієї української промислової продукції.
першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії
Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.