Іконобо́рство (грец. εἰκονομαχία; також іконокла́зм — від грец. εἰκόνα — «образ» (ікона) + грец. κλάω — «розбивати») — вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні і суспільному житті.
У сучасному світі іконоборців можна зустріти серед представників усіх основних світових віровчень, зокрема деяких напрямків християнства, юдаїзму й ісламу. Іконоборство поширене майже в усіх протестантських догматах, оскільки є декілька причин, доказів, що записані у Святому Письмі. Сам Лютер був абсолютно проти поклоніння іконам, оскільки вважав, що це не є посланням Бога до людей, Біблія цього не підтверджує і навіть забороняє. З цим були згодні і Кальвін і Цвінглі і євангельські богослови.
Іконоборці вважали священні зображення ідолами, а культ шанування ікон — ідолопоклонництвом, посилаючись на старозавітні заповіді («не створи собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі. Не поклоняйся їм і не служи їм»).
Іконоборство — один з найбільших релігійно-політичних рухів у Візантії в VIII — початку IX століть, точніше з 726 року, направлений проти шанування ікон. В майбутньому, після поразки, багато іконоборців того часу стали прихильниками ісламу.
Ще одну хвилю іконоборства бачимо у Священній Римській імперії — Європі в XVI—XVII ст., де християни, протестуючи проти диктату тогочасного верховного священства Західної Християнської Церкви, руйнували церкви і нищили ікони (Голландія, Німеччина і т. д.).
Також деякі люди розглядають як іконоборців представників різних суспільно-політичних рухів початку XX ст., зокрема більшовиків і комуністів, оскільки вони теж руйнували церкви і нищили ікони.
Ікона є видиме невидимого, що не має образу, але тілесно зображене заради слабкостей розумінь наших. Св. Іоанн Дамаскін
Слово «ікона» — грецьке, у перекладі означає «образ», «зображення». Православна ікона — це особливий вид самовираження і саморозкриття сутності Церкви, в основі якої лежить боголюдський організм. З точки зору християнської догматики, ікона — свідчення того, що Син Божий став Сином Людським, що Божественне Слово отримало плоть.
1) Александра II стало одной из самых важных и переломных эпох нашего государства. В наши дни, когда России стоит на пути преобразований, мы все чаще оглядываемся назад, в нашей истории, а именно в те моменты, когда наша страна стояла на пути коренных изменений, и нашим великим предкам приходилось выбирать пути дальнейшего развития нашей страны. Реформы Александра II интересны для нас не только своей актуальностью, но также и своими последствиями. Первая причина - это значимость этих реформ для исторической науки. Вторая причина - это немаловажное значение реформ для дальнейшего развития государства. Ведь подробное изучение реформ наших предшественников, позволяет нам грамотно понять и изучить их со всех возможных позиций, а оценка результатов этих реформ, позволит избежать множество ошибок в настоящем и грядущем времени. Деятельность Александра II и его правительства, оказала огромное влияние на русское общество, развитие культуры и образования.
2) Завоевание Бухарского эмирата и Хивинского ханства включило в себя весь Туркестан вплоть до Кушки, которая станет самой южной точкой России ещё более 100 лет вплоть до распада СССР.
В 1875 г. Япония признала права России на остров Сахалин, а к Японии отошли Курильские острова. В 1878 г. к России были присоединены небольшие земли в Закавказье.
3) Это была катастрофа. Русские солдаты показывали чудеса героизма и изобретательности, тем не менее черноморский флот был уничтожен. В момент разрыва отношений с Англией Николай сказал послу: "Может быть я надену траур по русскому флоту, но никогда не буду носить траур по русской чести".
Главным итогом было подписание Парижского мирного договора (1856), по его условиям Турция получала обратно часть своих территорий, а Российская империя теряла серьезную долю влияния на Черном море. Само Черное море признавалось нейтральной зоной. Важным было то, что в войне Россия потеряла большую долю своих материальных и человеческих ресурсов.
Іконобо́рство (грец. εἰκονομαχία; також іконокла́зм — від грец. εἰκόνα — «образ» (ікона) + грец. κλάω — «розбивати») — вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні і суспільному житті.
У сучасному світі іконоборців можна зустріти серед представників усіх основних світових віровчень, зокрема деяких напрямків християнства, юдаїзму й ісламу. Іконоборство поширене майже в усіх протестантських догматах, оскільки є декілька причин, доказів, що записані у Святому Письмі. Сам Лютер був абсолютно проти поклоніння іконам, оскільки вважав, що це не є посланням Бога до людей, Біблія цього не підтверджує і навіть забороняє. З цим були згодні і Кальвін і Цвінглі і євангельські богослови.
Іконоборці вважали священні зображення ідолами, а культ шанування ікон — ідолопоклонництвом, посилаючись на старозавітні заповіді («не створи собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі. Не поклоняйся їм і не служи їм»).
Іконоборство — один з найбільших релігійно-політичних рухів у Візантії в VIII — початку IX століть, точніше з 726 року, направлений проти шанування ікон. В майбутньому, після поразки, багато іконоборців того часу стали прихильниками ісламу.
Ще одну хвилю іконоборства бачимо у Священній Римській імперії — Європі в XVI—XVII ст., де християни, протестуючи проти диктату тогочасного верховного священства Західної Християнської Церкви, руйнували церкви і нищили ікони (Голландія, Німеччина і т. д.).
Також деякі люди розглядають як іконоборців представників різних суспільно-політичних рухів початку XX ст., зокрема більшовиків і комуністів, оскільки вони теж руйнували церкви і нищили ікони.
Ікона є видиме невидимого, що не має образу, але тілесно зображене заради слабкостей розумінь наших. Св. Іоанн Дамаскін
Слово «ікона» — грецьке, у перекладі означає «образ», «зображення». Православна ікона — це особливий вид самовираження і саморозкриття сутності Церкви, в основі якої лежить боголюдський організм. З точки зору християнської догматики, ікона — свідчення того, що Син Божий став Сином Людським, що Божественне Слово отримало плоть.
Объяснение:
Как то так)
1) Александра II стало одной из самых важных и переломных эпох нашего государства. В наши дни, когда России стоит на пути преобразований, мы все чаще оглядываемся назад, в нашей истории, а именно в те моменты, когда наша страна стояла на пути коренных изменений, и нашим великим предкам приходилось выбирать пути дальнейшего развития нашей страны. Реформы Александра II интересны для нас не только своей актуальностью, но также и своими последствиями. Первая причина - это значимость этих реформ для исторической науки. Вторая причина - это немаловажное значение реформ для дальнейшего развития государства. Ведь подробное изучение реформ наших предшественников, позволяет нам грамотно понять и изучить их со всех возможных позиций, а оценка результатов этих реформ, позволит избежать множество ошибок в настоящем и грядущем времени. Деятельность Александра II и его правительства, оказала огромное влияние на русское общество, развитие культуры и образования.
2) Завоевание Бухарского эмирата и Хивинского ханства включило в себя весь Туркестан вплоть до Кушки, которая станет самой южной точкой России ещё более 100 лет вплоть до распада СССР.
В 1875 г. Япония признала права России на остров Сахалин, а к Японии отошли Курильские острова. В 1878 г. к России были присоединены небольшие земли в Закавказье.
3) Это была катастрофа. Русские солдаты показывали чудеса героизма и изобретательности, тем не менее черноморский флот был уничтожен. В момент разрыва отношений с Англией Николай сказал послу: "Может быть я надену траур по русскому флоту, но никогда не буду носить траур по русской чести".
Главным итогом было подписание Парижского мирного договора (1856), по его условиям Турция получала обратно часть своих территорий, а Российская империя теряла серьезную долю влияния на Черном море. Само Черное море признавалось нейтральной зоной. Важным было то, что в войне Россия потеряла большую долю своих материальных и человеческих ресурсов.