написать образное сочинение о греческой колонии от лица её жителя (как он мог относиться к чужеземцам, что в их жизни его могло привлекать, что - отталкивать?)
Іва́н Ґо́нта (1705 — 1768) — керівник українського гайдамацького руху, один з ватажків Коліївщини.
Народився в селі Розсішки (нині Христинівського району Черкаської області) в селянській родині. Гонта був чоловіком міцним, вродливим, носив «оселедця», був високий на зріст, мав стрімкий голос. Отримав гарну освіту, вмів вільно розмовляти та грамотно писати польською мовою. Мав гарні манери, був ввічливий з дамами. Був у надзвичайній пошані як серед козаків та селян, так і серед польської шляхти.
Разом із дружиною були ктиторами і церковними старостами в Воздвиженській церкві міста Володарки. Згодом став козаком надвірної міліції графа Потоцького в Умані. В Івана Гонти було п’ятеро дітей (чотири дочки та один син). Дати їх народження невідомі, проте на момент початку Коліївщини вони всі були дорослими (найменшим двом дочкам було близько 16 років).
За вправну службу в 1755 році Івана Гонту призначили сотником та подарували йому два села (Розсішки та Орадівку). Ці села за рік мали б давати 20 тис злотих прибутку. В одному з цих сіл (Розсішках) він збудував велику православну церкву для українських селян.
Граф Потоцький настільки поважав та визнавав таланти Івана Гонти, що видав розпорядження про його пряме підпорядкування собі напряму. За стандартним же порядком Іван Гонта, уманський козацький сотник, мав би підпорядковуватись полковнику Обуху, а уже той – Потоцькому.
На початку весни 1768 року Гонту звинуватили в зв’язку з гайдамаками. Проте, доказів не було знайдено, справу припинили. Іван Гонта разом із ввіреними йому козаками підтвердили свою вірність Потоцькому. В червні 1768 під час гайдамацького повстання на Ґонту була покладена відповідальність за оборону міських укріплень Умані, за якими ховалися мешканці міста і прилеглих поселень. Як тільки дійшла звістка про те, що повстанські загони наближаються до Умані, військо на чолі з полковниками Обухом та Магнушевським, а також сотниками Гонтою та Уласенком, вийшло назустріч повстанцям.
18 червня 1768 року біля села Соколівка два війська зустрілись і Гонта повідомив про перехід на сторону гайдамаків. Своїм козакам дав вибір: або приєднуватись разом з ним до війська Максима Залізняка, або ж безпечно повертатись до Умані. Всі козаки лишились з ним, лишень полковники Обух та Магнушевський повернулись.
Загарбницькі походи османів проводилися під ідеологічними гаслами війни за віру мусульман із «невірними» і відзначалися жорстокістю, пограбуванням захоплених територій, взяттям у полон мирних жителів, спустошенням.
Турецька знать, отримуючи від османського правителя підкорені території в ленне володіння, повністю підтримувала загарбницьку політику свого володаря. Взагалі військово-ленна система — це система феодальних відносин і навіть державного устрою, що склалася ще в X ст. у країнах Близького Сходу та Середньої Азії. Спочатку лен розглядався як умовне тимчасове «утримання» на час зайняття певної посади чи довічне володіння за певні заслуги. З часом посади почали переходити у спадок, тому і лен вважався спадковим. Визначальним було й те, що до ленників-землевласників від центральної влади переходило право на збір податків з населення своїх ленів — право податкового імунітету. Перехід земельних наділів (ленів) у спадкове утримання був важливою віхою в розвитку феодальних відносин у цих країнах. В Османській імперії лени існували у вигляді зеаметів та тимарів.
Зеамет — великий феодальний наділ з річним прибутком від 20 тис. до 100 тис. акче (срібна монета, яка в XVI ст. прирівнювалась до 6 — 7 копійок). Селяни, які жили на зеаметах, перебували в кріпосній залежності від свого феодала-зеїма, виконували різні повинності та сплачували податки, що сягали 2/3 врожаю. Сам же власник зеамету мав з'являтися на війну за наказом султана в ополчення санджак-бея (начальника округу) з певною кількістю вершників залежно від прибутків з лена (на 3 — 5 тис. акче прибутків поставлявся один вершник).
Тимар за розмірами поступався зеамету, а річний прибуток з нього становив від 3 тис. до 20 тис. акче. Система феодальних відносин між власником тимара (тимаріотом) була подібною до системи в зеаметі, лише кількість вершників, що їх мав поставляти тимаріот, була дещо меншою.
Іва́н Ґо́нта (1705 — 1768) — керівник українського гайдамацького руху, один з ватажків Коліївщини.
Народився в селі Розсішки (нині Христинівського району Черкаської області) в селянській родині. Гонта був чоловіком міцним, вродливим, носив «оселедця», був високий на зріст, мав стрімкий голос. Отримав гарну освіту, вмів вільно розмовляти та грамотно писати польською мовою. Мав гарні манери, був ввічливий з дамами. Був у надзвичайній пошані як серед козаків та селян, так і серед польської шляхти.
Разом із дружиною були ктиторами і церковними старостами в Воздвиженській церкві міста Володарки. Згодом став козаком надвірної міліції графа Потоцького в Умані. В Івана Гонти було п’ятеро дітей (чотири дочки та один син). Дати їх народження невідомі, проте на момент початку Коліївщини вони всі були дорослими (найменшим двом дочкам було близько 16 років).
За вправну службу в 1755 році Івана Гонту призначили сотником та подарували йому два села (Розсішки та Орадівку). Ці села за рік мали б давати 20 тис злотих прибутку. В одному з цих сіл (Розсішках) він збудував велику православну церкву для українських селян.
Граф Потоцький настільки поважав та визнавав таланти Івана Гонти, що видав розпорядження про його пряме підпорядкування собі напряму. За стандартним же порядком Іван Гонта, уманський козацький сотник, мав би підпорядковуватись полковнику Обуху, а уже той – Потоцькому.
На початку весни 1768 року Гонту звинуватили в зв’язку з гайдамаками. Проте, доказів не було знайдено, справу припинили. Іван Гонта разом із ввіреними йому козаками підтвердили свою вірність Потоцькому. В червні 1768 під час гайдамацького повстання на Ґонту була покладена відповідальність за оборону міських укріплень Умані, за якими ховалися мешканці міста і прилеглих поселень. Як тільки дійшла звістка про те, що повстанські загони наближаються до Умані, військо на чолі з полковниками Обухом та Магнушевським, а також сотниками Гонтою та Уласенком, вийшло назустріч повстанцям.
18 червня 1768 року біля села Соколівка два війська зустрілись і Гонта повідомив про перехід на сторону гайдамаків. Своїм козакам дав вибір: або приєднуватись разом з ним до війська Максима Залізняка, або ж безпечно повертатись до Умані. Всі козаки лишились з ним, лишень полковники Обух та Магнушевський повернулись.
Загарбницькі походи османів проводилися під ідеологічними гаслами війни за віру мусульман із «невірними» і відзначалися жорстокістю, пограбуванням захоплених територій, взяттям у полон мирних жителів, спустошенням.
Турецька знать, отримуючи від османського правителя підкорені території в ленне володіння, повністю підтримувала загарбницьку політику свого володаря. Взагалі військово-ленна система — це система феодальних відносин і навіть державного устрою, що склалася ще в X ст. у країнах Близького Сходу та Середньої Азії. Спочатку лен розглядався як умовне тимчасове «утримання» на час зайняття певної посади чи довічне володіння за певні заслуги. З часом посади почали переходити у спадок, тому і лен вважався спадковим. Визначальним було й те, що до ленників-землевласників від центральної влади переходило право на збір податків з населення своїх ленів — право податкового імунітету. Перехід земельних наділів (ленів) у спадкове утримання був важливою віхою в розвитку феодальних відносин у цих країнах. В Османській імперії лени існували у вигляді зеаметів та тимарів.
Зеамет — великий феодальний наділ з річним прибутком від 20 тис. до 100 тис. акче (срібна монета, яка в XVI ст. прирівнювалась до 6 — 7 копійок). Селяни, які жили на зеаметах, перебували в кріпосній залежності від свого феодала-зеїма, виконували різні повинності та сплачували податки, що сягали 2/3 врожаю. Сам же власник зеамету мав з'являтися на війну за наказом султана в ополчення санджак-бея (начальника округу) з певною кількістю вершників залежно від прибутків з лена (на 3 — 5 тис. акче прибутків поставлявся один вершник).
Тимар за розмірами поступався зеамету, а річний прибуток з нього становив від 3 тис. до 20 тис. акче. Система феодальних відносин між власником тимара (тимаріотом) була подібною до системи в зеаметі, лише кількість вершників, що їх мав поставляти тимаріот, була дещо меншою.