У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Казачество Править Внутренняя политика гетмана Мазепы была направлена на усиление влияния казачьей старши́ны, укреплению её экономической базы и социального положения, превращению её в правящее сословие Гетманщины. Значительно увеличилось предоставление имений старши́не и духовенству (по большей части монастырям) гетманской властью или полковниками.
Уже в первые дни и месяцы своего гетманства Мазепа выдал ряд универсалов, которые или подтверждали старые владения или создавали новые из фонда так называемых «свободных военных» имений. Очень рас во времена гетманства Мазепы скупка земель старши́ной и монастырями.
Но землевладение и сельское хозяйство были не единственным источником финансового благосостояния казацкой старши́ны. Большое внимание уделяет старши́на разным торгово-промышленным операциям.
Огромные прибыли давали старши́не разные финансовые операции, в частности «аренды» — водочная, табачная и дегтевая. В этих операциях принимала участие и генеральная, и рядовая старши́на, и мужчины, и даже женщины.
В те времена старши́на, особенно её верхушка, широко разворачивает промышленное предпринимательство как на юге, так и на севере Гетманщины.
Процесс концентрации старшинских поместий сопровождался концентрацией политической власти в руках высшей старши́ны. Возрастал объём полковничьей власти. Прежде избираемый голосованием на свою должность полковник становился теперь наследственным хозяином своего полка.
Появилось новое название, которое определяло эту категорию старши́ны — «бунчуковое товарищество», «знатное военное товарищество», освобождённое от всяких местных (полковых или сотенных) обязанностей и юрисдикции, которое непосредственно подлежало гетманской власти, находилось «под гетманским бунчуком» и «обороной», судилось только Генеральным судом.
Таким образом Иван Мазепа создал верхушку казачества, своим положением обязанную только ему и находящуюся только в его юрисдикции.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Объяснение:
Внутренняя политика гетмана Мазепы была направлена на усиление влияния казачьей старши́ны, укреплению её экономической базы и социального положения, превращению её в правящее сословие Гетманщины. Значительно увеличилось предоставление имений старши́не и духовенству (по большей части монастырям) гетманской властью или полковниками.
Уже в первые дни и месяцы своего гетманства Мазепа выдал ряд универсалов, которые или подтверждали старые владения или создавали новые из фонда так называемых «свободных военных» имений. Очень рас во времена гетманства Мазепы скупка земель старши́ной и монастырями.
Но землевладение и сельское хозяйство были не единственным источником финансового благосостояния казацкой старши́ны. Большое внимание уделяет старши́на разным торгово-промышленным операциям.
Огромные прибыли давали старши́не разные финансовые операции, в частности «аренды» — водочная, табачная и дегтевая. В этих операциях принимала участие и генеральная, и рядовая старши́на, и мужчины, и даже женщины.
В те времена старши́на, особенно её верхушка, широко разворачивает промышленное предпринимательство как на юге, так и на севере Гетманщины.
Процесс концентрации старшинских поместий сопровождался концентрацией политической власти в руках высшей старши́ны. Возрастал объём полковничьей власти. Прежде избираемый голосованием на свою должность полковник становился теперь наследственным хозяином своего полка.
Появилось новое название, которое определяло эту категорию старши́ны — «бунчуковое товарищество», «знатное военное товарищество», освобождённое от всяких местных (полковых или сотенных) обязанностей и юрисдикции, которое непосредственно подлежало гетманской власти, находилось «под гетманским бунчуком» и «обороной», судилось только Генеральным судом.
Таким образом Иван Мазепа создал верхушку казачества, своим положением обязанную только ему и находящуюся только в его юрисдикции.