После отказа от "косыгинской реформы" вновь стали доминировать исключительно административные методы управления, из года в год принимались однотипные решения, которые в итоге привели к стагнации в народном хозяйстве. Основные показатели экономического роста страны неуклонно продолжали ухудшаться, что подтверждают официальные статистические данные по пятилеткам, приведенные ниже.
Гонка вооружений требовала наращивания выпуска военной продукции, что обусловливало определенную милитаризацию экономической сферы. По оценкам экономистов, военные расходы поглощали до 20% валового национального продукта, а по заказам военно-промышленного комплекса в эти годы работала большая часть машиностроительных предприятий страны.
Накапливалось отставание от западных стран в научно-техническом прогрессе и прежде всего в невоенных отраслях, причем количество официально зарегистрированных изобретений у СССР было больше, чем у США, Японии, Великобритании, ФРГ и других стран. Однако в рамках существующей системы в основном они не были внедрены в социалистическую экономику.
По-прежнему преобладал экстенсивно-сырьевой характер экономического развития (схема 251). Со второй половины 1960-х гг. начались невиданное освоение нефтегазовых месторождений Сибири и экспорт топлива заграницу. В страну потекли так называемые "нефтедоллары", которые направлялись на латание узких мест в народном хозяйстве. Этот процесс объективно увеличивал сырьевую ориентацию отечественной экономики.
Положение в сельском хозяйстве кардинально не улучшалось, возрастали закупки продовольствия по импорту. В конце 1970-х гг. ситуация в аграрном секторе стала принимать катастрофический характер, поэтому в 1982 г. были приняты более радикальные меры, среди которых важнейшей представлялось создание агропромышленных комплексов (АПК). Колхозы, совхозы, предприятия по переработке сельхозсырья, расположенные на одной территории, были объединены в региональные АПК. Эта реорганизация должна была обеспечить интеграцию в сельском хозяйстве и выполнить грандиозную продовольственную программу. Однако за все годы своего существования АПК так себя и не оправдали, не стали жизне экономическим организмом.
Политическое развитие СССР в 1965–1985 гг. протекало в рамках сложившейся еще при И.В. Сталине политической системы с доминирующей ролью Коммунистической партии в обществе.
Диктат партийно-государственного аппарата был всеохватывающим и составлял стержень административно-управленческой системы страны (схема 252).
В политико-идеологической сфере постепенно начался возврат к скрытому сталинизму (схема 253). Известный журналист А.Е. Бовин, работавший во второй половине 1960-х гг. в ЦК КПСС, вспоминал, что давление сталинистов многократно усилилось. Отношение Л.И. Брежнева к этой проблеме было неоднозначным. Как политик он понимал, что "полномасштабная", гласная, точнее громогласная, реабилитация Сталина невозможна, что она окажет в целом отрицательное воздействие на обстановку в стране, на авторитет СССР за рубежом. Но как человек и руководитель, сформировавшийся в сталинское время, он симпатизировал И.В. Сталину. В этом Л.И. Брежнев находил полную поддержку многих коллег из Политбюро и Центрального Комитета, которые аналогичный жизненный путь и примерно одинаково оценивали бывшего вождя. Имя И.В. Сталина стало все чаще всплывать в мемуарной литературе, различного рода книгах и статьях. Плохо то, что воспоминания эти имели, как правило, апологетический характер. Начался постепенный дрейф в сторону от решений XX и XXII съездов партии.
Володіння Османської імперії розташовувалися в трьох частинах світу – Азії, Європі та Африці. 3/4 населення імперії сповідувало іслам, і лише на Балканському півострові 4/5 населення становили християни та іудеї. Немусульмани сплачували особливий грошовий податок – джізію.
У XVI ст. володіння імперії були найбільшими. Суттєво зросла кількість населення. Загальна територія Османської імперії перевищувала територію всієї Європи, а Чорне море фактично перетворилося на її «внутрішнє озеро».
Уся вища світська і релігійна влада в Османській імперії належала султану, якого називали «халіфом», «оплотом ісламу», «тінню Бога на землі».
Головним джерелом військової могутності Османської імперії була військово-ленна, або тімарна система. Воїн за свою службу отримував військовий лен – умовне спадкове землеволодіння. Тімаріот отримував його від султана з правом одержання від селян, які його заселяли, певної суми, що була частиною податку, сплачуваного цим населенням до скарбниці. Право успадкування лену обумовлювалося обов’язком спадкоємця служити у війську. Одній людині володіти кількома ленами заборонялося.
Криза Османської імперії XVII–XVIII ст. була пов’язана з розпадом військово-ленної системи.
Економічна сфера
Основу економіки складало сільське господарство. Селяни становили майже 80 % населення країни. Господарем усієї землі був султан. Селяни, отримавши наділ, мали право його обробляти і передавати у спадок дітям. Близько 1/10 частини врожаю (продуктами або грошима) вони віддавали як податок до скарбниці султана або як оброк його кінним воїнам.
Стабільний розвиток сільського господарства Османської імперії значною мірою був обумовлений існуючою військово-ленною, або тімарною, системою землеволодіння.
У XVI ст., крім традиційних сільськогосподарських культур, в Османських володіннях набули поширення американські кукурудза і тютюн, африканська кава.
У містах переважали типові середньовічні ремісничі цехи, які володіли виключним правом на виробництво певних видів товарів. Ремісники працювали переважно за замовленнями держави (виготовляли мушкети, гармати, порох тощо) або знаті (килими, коштовний посуд, шовкові тканини тощо). Для відкриття майстерні або крамниці був потрібен спеціальний дозвіл. Міська влада встановлювала ціни на продукти харчування і ремісничі вироби, які не змінювалися роками.
Влада підтримувала розвиток торгівлі, надавала купцям усілякі пільги. Серед торговців і ремісників було багато немусульман – греків, вірмен, євреїв, слов’ян та ін.
Великі прибутки надходили до скарбниці за рахунок мита, яке сплачували європейські купці за перевезення через турецькі володіння до Європи прянощів та інших товарів зі Сходу.
После отказа от "косыгинской реформы" вновь стали доминировать исключительно административные методы управления, из года в год принимались однотипные решения, которые в итоге привели к стагнации в народном хозяйстве. Основные показатели экономического роста страны неуклонно продолжали ухудшаться, что подтверждают официальные статистические данные по пятилеткам, приведенные ниже.
Гонка вооружений требовала наращивания выпуска военной продукции, что обусловливало определенную милитаризацию экономической сферы. По оценкам экономистов, военные расходы поглощали до 20% валового национального продукта, а по заказам военно-промышленного комплекса в эти годы работала большая часть машиностроительных предприятий страны.
Накапливалось отставание от западных стран в научно-техническом прогрессе и прежде всего в невоенных отраслях, причем количество официально зарегистрированных изобретений у СССР было больше, чем у США, Японии, Великобритании, ФРГ и других стран. Однако в рамках существующей системы в основном они не были внедрены в социалистическую экономику.
По-прежнему преобладал экстенсивно-сырьевой характер экономического развития (схема 251). Со второй половины 1960-х гг. начались невиданное освоение нефтегазовых месторождений Сибири и экспорт топлива заграницу. В страну потекли так называемые "нефтедоллары", которые направлялись на латание узких мест в народном хозяйстве. Этот процесс объективно увеличивал сырьевую ориентацию отечественной экономики.
Положение в сельском хозяйстве кардинально не улучшалось, возрастали закупки продовольствия по импорту. В конце 1970-х гг. ситуация в аграрном секторе стала принимать катастрофический характер, поэтому в 1982 г. были приняты более радикальные меры, среди которых важнейшей представлялось создание агропромышленных комплексов (АПК). Колхозы, совхозы, предприятия по переработке сельхозсырья, расположенные на одной территории, были объединены в региональные АПК. Эта реорганизация должна была обеспечить интеграцию в сельском хозяйстве и выполнить грандиозную продовольственную программу. Однако за все годы своего существования АПК так себя и не оправдали, не стали жизне экономическим организмом.
Политическое развитие СССР в 1965–1985 гг. протекало в рамках сложившейся еще при И.В. Сталине политической системы с доминирующей ролью Коммунистической партии в обществе.
Диктат партийно-государственного аппарата был всеохватывающим и составлял стержень административно-управленческой системы страны (схема 252).
В политико-идеологической сфере постепенно начался возврат к скрытому сталинизму (схема 253). Известный журналист А.Е. Бовин, работавший во второй половине 1960-х гг. в ЦК КПСС, вспоминал, что давление сталинистов многократно усилилось. Отношение Л.И. Брежнева к этой проблеме было неоднозначным. Как политик он понимал, что "полномасштабная", гласная, точнее громогласная, реабилитация Сталина невозможна, что она окажет в целом отрицательное воздействие на обстановку в стране, на авторитет СССР за рубежом. Но как человек и руководитель, сформировавшийся в сталинское время, он симпатизировал И.В. Сталину. В этом Л.И. Брежнев находил полную поддержку многих коллег из Политбюро и Центрального Комитета, которые аналогичный жизненный путь и примерно одинаково оценивали бывшего вождя. Имя И.В. Сталина стало все чаще всплывать в мемуарной литературе, различного рода книгах и статьях. Плохо то, что воспоминания эти имели, как правило, апологетический характер. Начался постепенный дрейф в сторону от решений XX и XXII съездов партии.
Відповідь:
Соціально-політична сфера
Володіння Османської імперії розташовувалися в трьох частинах світу – Азії, Європі та Африці. 3/4 населення імперії сповідувало іслам, і лише на Балканському півострові 4/5 населення становили християни та іудеї. Немусульмани сплачували особливий грошовий податок – джізію.
У XVI ст. володіння імперії були найбільшими. Суттєво зросла кількість населення. Загальна територія Османської імперії перевищувала територію всієї Європи, а Чорне море фактично перетворилося на її «внутрішнє озеро».
Уся вища світська і релігійна влада в Османській імперії належала султану, якого називали «халіфом», «оплотом ісламу», «тінню Бога на землі».
Головним джерелом військової могутності Османської імперії була військово-ленна, або тімарна система. Воїн за свою службу отримував військовий лен – умовне спадкове землеволодіння. Тімаріот отримував його від султана з правом одержання від селян, які його заселяли, певної суми, що була частиною податку, сплачуваного цим населенням до скарбниці. Право успадкування лену обумовлювалося обов’язком спадкоємця служити у війську. Одній людині володіти кількома ленами заборонялося.
Криза Османської імперії XVII–XVIII ст. була пов’язана з розпадом військово-ленної системи.
Економічна сфера
Основу економіки складало сільське господарство. Селяни становили майже 80 % населення країни. Господарем усієї землі був султан. Селяни, отримавши наділ, мали право його обробляти і передавати у спадок дітям. Близько 1/10 частини врожаю (продуктами або грошима) вони віддавали як податок до скарбниці султана або як оброк його кінним воїнам.
Стабільний розвиток сільського господарства Османської імперії значною мірою був обумовлений існуючою військово-ленною, або тімарною, системою землеволодіння.
У XVI ст., крім традиційних сільськогосподарських культур, в Османських володіннях набули поширення американські кукурудза і тютюн, африканська кава.
У містах переважали типові середньовічні ремісничі цехи, які володіли виключним правом на виробництво певних видів товарів. Ремісники працювали переважно за замовленнями держави (виготовляли мушкети, гармати, порох тощо) або знаті (килими, коштовний посуд, шовкові тканини тощо). Для відкриття майстерні або крамниці був потрібен спеціальний дозвіл. Міська влада встановлювала ціни на продукти харчування і ремісничі вироби, які не змінювалися роками.
Влада підтримувала розвиток торгівлі, надавала купцям усілякі пільги. Серед торговців і ремісників було багато немусульман – греків, вірмен, євреїв, слов’ян та ін.
Великі прибутки надходили до скарбниці за рахунок мита, яке сплачували європейські купці за перевезення через турецькі володіння до Європи прянощів та інших товарів зі Сходу.
Пояснення: