Радя́нський Сою́з, офіційна назва — Сою́з Радя́нських Соціалісти́чних Респу́блік (СРСР)[7] — федеративна соціалістична держава в Північній Євразії, яка існувала з 1922 по 1991 рік. Формально – союз декількох національних радянських республік; на практиці – однопартійна[8] диктатура, з високим ступенем централізації уряду та плановою економікою[9], якою керувала Комуністична партія, столицею якої була Москва в її найбільшій республіці — Російській РФСР. Іншими великими міськими центрами були Ленінград, Київ, Мінськ, Ташкент, Алмати та Новосибірськ. СРСР був найбільшою за площею країною світу, що простягалась понад 10 000 кілометрів зі сходу на захід, перетинаючи 11 часових поясів і понад 7200 кілометрів з півночі на південь. Її територія включала більшу частину Східної Європи, а також частину Північної Європи та всю Північну та Середню Азію. Країна мала п'ять кліматичних зон, таких як тундра, тайга, степи, пустелі та гори. Її різноманітне населення було спільно відоме як радянський народ.
Коріння Радянського Союзу сягає Жовтневого перевороту 1917 року, коли "більшовики" – радикальна фракція Російської соціал-демократичної робітничої партії на чолі з Володимиром Леніним – скинули Тимчасовий уряд, який раніше замінив монархію. Більшовики створили Російську Радянську Республіку,[a] розпочавши громадянську війну між більшовицькою Червоною армією та багатьма антибільшовицькими силами по всій колишній імперії, серед яких найбільшою фракцією була Біла армія. Згубний відвабний ефект війни та політика більшовиків призвели до 5 мільйонів смертей під час голоду 1921-1922 років на Поволжі. Червона армія розширювалась і допомагала місцевим комуністам у захопленні влади, встановлюючи так звані ради, пригнічуючи своїх політичних опонентів та непокірних селян через політику червоного терору та воєнного комунізму. У 1922 році комуністи перемогли, утворивши Радянський Союз з об’єднанням Російської, Закавказької, Української та Білоруської республік. Розпочата Леніним нова економічна політика призвела до часткового повернення вільного ринку та приватної власності, що призвело до періоду економічного підйому.
Після смерті Леніна в 1924 році та короткої боротьби за владу, Йосип Сталін прийшов до влади в середині 1920-х. Сталін пригнічував політичну опозицію під час свого правління всередині Комуністичної партії, почав дотримуватись державної ідеології марксизму – ленінізму, завершив нову економічну політику, започаткувавши централізовану планову економіку. Як результат, країна пережила період бурхливої індустріалізації та вимушеної колективізації, що призвело до значного економічного зростання, а також спричинило техногенний голод 1932–1933 років та розширило систему трудових таборів ГУЛАГ, засновану ще у 1918 році. Сталін також розпалював політичну параною і провів Великий терор з метою усунення противників своєї партії шляхом масового свавільного арешту великої кількості людей (військових керівників, членів Комуністичної партії та простих громадян), яких потім відправляли до виправно-трудових таборів або засуджували до смертної кари.
23 серпня 1939 року після невдалих зусиль сформувати антинацистський союз із західними державами,[10] совіти підписали угоду про ненапад з нацистською Німеччиною. Після початку Другої світової війни формально нейтральний СРСР вторгся та анексував території кількох східноєвропейських держав, включаючи Східну Польщу та балтійські країни. У червні 1941 році німці вторглися до СРСР, відкривши найбільший і найкривавіший театр війни в історії. Зрештою, радянські війська захопили Берлін та виграли Другу світову війну в Європі 9 травня 1945 року. Територія, яку захопила Червона армія, стала сателітами Східного блоку. "Холодна війна", що розпочалася в 1947 році внаслідок повоєнного панування радянської влади у Східній Європі, де Східний блок протистояв Західному блоку, який у 1949 році об'єднався в Організацію Північноатлантичного договору.
Після смерті Сталіна в 1953 році під керівництвом Микити Хрущова наступив період,
1. Поліпшення внутрішньополітичного клімату, лібералізація режиму та часткова його демократизація за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.
2. Проведення десталінізації у країні.
3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше було заборонено.
4. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи, що спричинило супротив опозиції.
5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами.
Внутрішні причини
1. Бездержавний статус України.
2. Панування партійно-радянської тоталітарної системи та монопольної влади партійної верхівки СРСР.
3. Постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя.
4. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.
5. Політика русифікації всіх сфер життя в Україні.
6. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.
7. Національно-культурна діяльність «шістдесятників».
8. Активізація духовного життя суспільства.
9. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.
Зовнішні фактори, що сприяли формуванню опозиційних настроїв
1. Прийняття Декларації прав людини (1948 р.) спричинило розвиток правозахисного руху в світі.
2. Посилення правозахисного руху в Україні.
3. Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині).
4. Розпад світової колоніальної системи.
Мета дисидентського руху
• Боротьба проти колоніальної політики центру та проти імперського диктату.
• Демократизація суспільно-політичного життя.
• Захист прав людини.
• Вільний розвиток української мови, культури, правдиве зображення історії.
• Боротьба проти русифікації всіх сфер життя.
• Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без всяких перекручень і неправди.
Основні течії опозиційного руху 60-х років
1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).
2. Національно-культурницька (рух «шістдесятників»). Обґрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації).
3. Правозахисна.
Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму й демократії, особистої та національної свободи, прав людини.
4. Релігійна (за свободу совісті).
Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.
Радя́нський Сою́з, офіційна назва — Сою́з Радя́нських Соціалісти́чних Респу́блік (СРСР)[7] — федеративна соціалістична держава в Північній Євразії, яка існувала з 1922 по 1991 рік. Формально – союз декількох національних радянських республік; на практиці – однопартійна[8] диктатура, з високим ступенем централізації уряду та плановою економікою[9], якою керувала Комуністична партія, столицею якої була Москва в її найбільшій республіці — Російській РФСР. Іншими великими міськими центрами були Ленінград, Київ, Мінськ, Ташкент, Алмати та Новосибірськ. СРСР був найбільшою за площею країною світу, що простягалась понад 10 000 кілометрів зі сходу на захід, перетинаючи 11 часових поясів і понад 7200 кілометрів з півночі на південь. Її територія включала більшу частину Східної Європи, а також частину Північної Європи та всю Північну та Середню Азію. Країна мала п'ять кліматичних зон, таких як тундра, тайга, степи, пустелі та гори. Її різноманітне населення було спільно відоме як радянський народ.
Коріння Радянського Союзу сягає Жовтневого перевороту 1917 року, коли "більшовики" – радикальна фракція Російської соціал-демократичної робітничої партії на чолі з Володимиром Леніним – скинули Тимчасовий уряд, який раніше замінив монархію. Більшовики створили Російську Радянську Республіку,[a] розпочавши громадянську війну між більшовицькою Червоною армією та багатьма антибільшовицькими силами по всій колишній імперії, серед яких найбільшою фракцією була Біла армія. Згубний відвабний ефект війни та політика більшовиків призвели до 5 мільйонів смертей під час голоду 1921-1922 років на Поволжі. Червона армія розширювалась і допомагала місцевим комуністам у захопленні влади, встановлюючи так звані ради, пригнічуючи своїх політичних опонентів та непокірних селян через політику червоного терору та воєнного комунізму. У 1922 році комуністи перемогли, утворивши Радянський Союз з об’єднанням Російської, Закавказької, Української та Білоруської республік. Розпочата Леніним нова економічна політика призвела до часткового повернення вільного ринку та приватної власності, що призвело до періоду економічного підйому.
Після смерті Леніна в 1924 році та короткої боротьби за владу, Йосип Сталін прийшов до влади в середині 1920-х. Сталін пригнічував політичну опозицію під час свого правління всередині Комуністичної партії, почав дотримуватись державної ідеології марксизму – ленінізму, завершив нову економічну політику, започаткувавши централізовану планову економіку. Як результат, країна пережила період бурхливої індустріалізації та вимушеної колективізації, що призвело до значного економічного зростання, а також спричинило техногенний голод 1932–1933 років та розширило систему трудових таборів ГУЛАГ, засновану ще у 1918 році. Сталін також розпалював політичну параною і провів Великий терор з метою усунення противників своєї партії шляхом масового свавільного арешту великої кількості людей (військових керівників, членів Комуністичної партії та простих громадян), яких потім відправляли до виправно-трудових таборів або засуджували до смертної кари.
23 серпня 1939 року після невдалих зусиль сформувати антинацистський союз із західними державами,[10] совіти підписали угоду про ненапад з нацистською Німеччиною. Після початку Другої світової війни формально нейтральний СРСР вторгся та анексував території кількох східноєвропейських держав, включаючи Східну Польщу та балтійські країни. У червні 1941 році німці вторглися до СРСР, відкривши найбільший і найкривавіший театр війни в історії. Зрештою, радянські війська захопили Берлін та виграли Другу світову війну в Європі 9 травня 1945 року. Територія, яку захопила Червона армія, стала сателітами Східного блоку. "Холодна війна", що розпочалася в 1947 році внаслідок повоєнного панування радянської влади у Східній Європі, де Східний блок протистояв Західному блоку, який у 1949 році об'єднався в Організацію Північноатлантичного договору.
Після смерті Сталіна в 1953 році під керівництвом Микити Хрущова наступив період,
1. Поліпшення внутрішньополітичного клімату, лібералізація режиму та часткова його демократизація за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.
2. Проведення десталінізації у країні.
3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше було заборонено.
4. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи, що спричинило супротив опозиції.
5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами.
Внутрішні причини
1. Бездержавний статус України.
2. Панування партійно-радянської тоталітарної системи та монопольної влади партійної верхівки СРСР.
3. Постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя.
4. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.
5. Політика русифікації всіх сфер життя в Україні.
6. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.
7. Національно-культурна діяльність «шістдесятників».
8. Активізація духовного життя суспільства.
9. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.
Зовнішні фактори, що сприяли формуванню опозиційних настроїв
1. Прийняття Декларації прав людини (1948 р.) спричинило розвиток правозахисного руху в світі.
2. Посилення правозахисного руху в Україні.
3. Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині).
4. Розпад світової колоніальної системи.
Мета дисидентського руху
• Боротьба проти колоніальної політики центру та проти імперського диктату.
• Демократизація суспільно-політичного життя.
• Захист прав людини.
• Вільний розвиток української мови, культури, правдиве зображення історії.
• Боротьба проти русифікації всіх сфер життя.
• Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без всяких перекручень і неправди.
Основні течії опозиційного руху 60-х років
1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).
2. Національно-культурницька (рух «шістдесятників»). Обґрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації).
3. Правозахисна.
Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму й демократії, особистої та національної свободи, прав людини.
4. Релігійна (за свободу совісті).
Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.
:)