Включает отношения между христианской церковью и различными монархиями и другими государствами в Европе между концом римской власти на Западе в пятом веке и начало Преобразования в начале шестнадцатого века. Отношения между церковью и феодальными государствами во время средневекового периода много событий. Борьба за власть между королями и Папами Римскими сформировала западный мир. Церковь постепенно становилась учреждением определения Римской империи. Император Константин выпустил Указ Милана в 313 терпимости объявления для христианской религии и созвал Первый Совет Nicaea в 325, чье Кредо Nicene включало веру в «одну святую католическую и апостольскую церковь». Император Феодосий I сделал христианство Niceneгосударственной церковью Римской империи с Указом Thessalonica 380.
После падения Римской империи в 5-м веке, там не появился никакое единственное влиятельное светское правительство на Западе, но была центральная духовная власть в Риме, Католической церкви. В этом вакууме власти церковь поднялась, чтобы стать доминирующей властью на Западе. Поскольку церковь расширила начало в 10-м веке, и поскольку светские королевства получили власть в то же время, там естественно возник условия для борьбы за власть между церковью и Королевством по окончательной власти.
Римський патронат – інститут, який з’явився за часів Римської республіки (509 р. до н. е.), і продовжував своє існування аж до занепаду Римської імперії. Але хоч би якої з цих думок ми не трималися, у всякому разі ми повинні визнати, що відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до його роду, прилучався до родинного культу і отримував право називатися родинним ім’ям патрона [1, c. 175]. Він вважався як би усиновленим патроном.
Його ставлення до патрона були не тільки подібні спорідненим, але вважалися навіть священними, так як родичі не завжди брали участь у родовому культі, а клієнт приймався в рід тільки за умови участі у обрядах. Ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, ні свідчити один проти іншого. Клієнт зобов’язаний був ставитися до патрона з повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок приданим, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном в платежі боргів патрона або покритті витрат при відправленні громадської служби і т. д. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт помирав бездітним, то його майно переходило до патрона. Натомість патрон повинен був всіляко сприяти клієнту і, між іншим, захищати його інтереси перед судом подібно до того, як захищав би інтереси своїх родичів[3, c. 167-168].
Включает отношения между христианской церковью и различными монархиями и другими государствами в Европе между концом римской власти на Западе в пятом веке и начало Преобразования в начале шестнадцатого века. Отношения между церковью и феодальными государствами во время средневекового периода много событий. Борьба за власть между королями и Папами Римскими сформировала западный мир. Церковь постепенно становилась учреждением определения Римской империи. Император Константин выпустил Указ Милана в 313 терпимости объявления для христианской религии и созвал Первый Совет Nicaea в 325, чье Кредо Nicene включало веру в «одну святую католическую и апостольскую церковь». Император Феодосий I сделал христианство Niceneгосударственной церковью Римской империи с Указом Thessalonica 380.
После падения Римской империи в 5-м веке, там не появился никакое единственное влиятельное светское правительство на Западе, но была центральная духовная власть в Риме, Католической церкви. В этом вакууме власти церковь поднялась, чтобы стать доминирующей властью на Западе. Поскольку церковь расширила начало в 10-м веке, и поскольку светские королевства получили власть в то же время, там естественно возник условия для борьбы за власть между церковью и Королевством по окончательной власти.
Відповідь:
надіюсь до Пояснення:
Римський патронат – інститут, який з’явився за часів Римської республіки (509 р. до н. е.), і продовжував своє існування аж до занепаду Римської імперії. Але хоч би якої з цих думок ми не трималися, у всякому разі ми повинні визнати, що відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до його роду, прилучався до родинного культу і отримував право називатися родинним ім’ям патрона [1, c. 175]. Він вважався як би усиновленим патроном.
Його ставлення до патрона були не тільки подібні спорідненим, але вважалися навіть священними, так як родичі не завжди брали участь у родовому культі, а клієнт приймався в рід тільки за умови участі у обрядах. Ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, ні свідчити один проти іншого. Клієнт зобов’язаний був ставитися до патрона з повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок приданим, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном в платежі боргів патрона або покритті витрат при відправленні громадської служби і т. д. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт помирав бездітним, то його майно переходило до патрона. Натомість патрон повинен був всіляко сприяти клієнту і, між іншим, захищати його інтереси перед судом подібно до того, як захищав би інтереси своїх родичів[3, c. 167-168].