наприкінці vii ст. єдиної франкської держави фактично не існувало. араби, захопивши піренейський півострів, просувалися далі на захід, у землі франків. боротьбу проти завойовників очолив майордом карл мартелл («молот»; 715-741). він, як і візантійський імператор лев ні ісавр, розумів, що без власної кінноти не зможе зупинити арабів. лише добре озброєний кіннотник, здатний до далеких походів і швидкого пересування, міг стати перепоною загарбникам. але спорядження вершника було дуже дорогим (дорівнювало вартості 18-20 корів), і простий франкський воїн не міг його придбати.
для придбання зброї і коней карл почав відбирати землі у церкви і надавати їх у довічне володіння воїнам за умови несення ними військової служби. селяни, які жили на цих землях, повинні були утримувати своєю працею нових володарів. таку форму володіння землею назвали бенефіцією (від лат. beneficium — благодіяння). зі створенням важкої кінноти було започатковано середньовічне рицарство (від нім. ritter—вершник, кінний воїн).
спираючись на кінне військо, карл мартелл 732 р. розбив арабів під пуатьє. ця битва, як і перемога, здобута за 14 років перед тим під константинополем левом iii ісавром, мала вирішальне значення для долі європейської християнської цивілізації середньовіччя: було зупинено наступ арабо-мусульманського світу на європу.
за життя аменхотепа iii фараоном став його 17-річний син аменхотеп iv, матір’ю (ехнатона) якого була цариця тія, донька провінційного жерця, до того ж із домішкою нубійської крові в жилах. тія добре зналася в політиці, була розумною і вольовою жінкою й усіляко своєму чоловікові у вершенні державних справ. аменхотепа iv, свого сина, вона одружила з вродливою і розумною нефертіті, ім’я якої означало "прекрасна прийшла".
релігійно-політична реформа ехнатона не дістала в суспільстві належної підтримки. фараон не зумів переконати народ, що настала пора зректися язичеської релігії, яка стала способом життя єгиптян. фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. сонцепоклонницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі (будівництво столиці й храмів атону обернулося для єгиптян новими податками та примусовими роботами), розв’язала руки чиновникам для масових службових зловживань. за 17 років мирного царювання фараона-реформатора підупав і міжнародний престиж єгипту, через що культ атона став для патріотично настроєних єгиптян символом приниження їхньої держави. тому сонцепоклонницька реформа не прижилася на єгипетському грунті. коли 41-річний фараон назавжди спочив від земних турбот, народ, либонь, полегшено зітхнув, а нові володарі, які "не мали ні авторитету їхнього попередника, ні його фанатизму й волі, ні самого бажання продовжувати його справу", заходилися вводити суспільне життя у звичне русло. так, ехнатонів зять сменхкар, який царював зовсім недовго і помер молодим при загадкових обставинах, відновив загальнодержавний культ амона. потім царська влада дісталася шести чи дев’ятирічному зятю ехнатона тутанхатону, який, зрозуміло, став іграшкою в руках великодосвідчено-гофіванського жрецтва. тутанхатон ("живий образ атона") ліквідував загальнодержавний культ атона, перейменував себе на тутанхамона і перебрався з ахетатона в мемфіс*. останній крок у напрямі ліквідації реформи зробив ехнатонів воєначальник хоремхеб, який задля зміцнення своєї влади одружився на молодшій сестрі нефертіті й назвав "батьком своїх батьків" тутмоса iii. хоремхеб викляв ехнатона, назвав його злочинцем, розправився з його прибічниками. він звелів жителям ахетатона виселитись із цього міста й перетворив його на каменоломню. отже, наприкінці царювання xviii династії життя в єгипті, збурене фараоном-єретиком, увійшло в звичне русло.
нині існує й інше трактування сонцепоклонницької реформи ехнатона. окремі єгиптологи не вважають фараона-реформатора ані диваком, ані романтиком, ані безмежним владолюбцем, ані недругом аристократів та столичного жрецтва. він, на їхню думку, мав свої релігійні уподобання і достатню владу, щоб надати їм офіційного статусу. звеличуванням культу атона фараон не підривав релігійну ортодоксію, адже її в єгипті не існувало. реформаторська діяльність ехнатона була цілком безпечною для фіванської аристократії і жрецтва, тому вони не перешкоджали фараонові тішитись своїми нововведеннями. після смерті ехнатона ніяких реакційних зрушень в єгипті не сталося, а відбулося поступове повернення до традиційного релігійного життя.
наприкінці vii ст. єдиної франкської держави фактично не існувало. араби, захопивши піренейський півострів, просувалися далі на захід, у землі франків. боротьбу проти завойовників очолив майордом карл мартелл («молот»; 715-741). він, як і візантійський імператор лев ні ісавр, розумів, що без власної кінноти не зможе зупинити арабів. лише добре озброєний кіннотник, здатний до далеких походів і швидкого пересування, міг стати перепоною загарбникам. але спорядження вершника було дуже дорогим (дорівнювало вартості 18-20 корів), і простий франкський воїн не міг його придбати.
для придбання зброї і коней карл почав відбирати землі у церкви і надавати їх у довічне володіння воїнам за умови несення ними військової служби. селяни, які жили на цих землях, повинні були утримувати своєю працею нових володарів. таку форму володіння землею назвали бенефіцією (від лат. beneficium — благодіяння). зі створенням важкої кінноти було започатковано середньовічне рицарство (від нім. ritter—вершник, кінний воїн).
спираючись на кінне військо, карл мартелл 732 р. розбив арабів під пуатьє. ця битва, як і перемога, здобута за 14 років перед тим під константинополем левом iii ісавром, мала вирішальне значення для долі європейської християнської цивілізації середньовіччя: було зупинено наступ арабо-мусульманського світу на європу.
за життя аменхотепа iii фараоном став його 17-річний син аменхотеп iv, матір’ю (ехнатона) якого була цариця тія, донька провінційного жерця, до того ж із домішкою нубійської крові в жилах. тія добре зналася в політиці, була розумною і вольовою жінкою й усіляко своєму чоловікові у вершенні державних справ. аменхотепа iv, свого сина, вона одружила з вродливою і розумною нефертіті, ім’я якої означало "прекрасна прийшла".
релігійно-політична реформа ехнатона не дістала в суспільстві належної підтримки. фараон не зумів переконати народ, що настала пора зректися язичеської релігії, яка стала способом життя єгиптян. фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. сонцепоклонницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі (будівництво столиці й храмів атону обернулося для єгиптян новими податками та примусовими роботами), розв’язала руки чиновникам для масових службових зловживань. за 17 років мирного царювання фараона-реформатора підупав і міжнародний престиж єгипту, через що культ атона став для патріотично настроєних єгиптян символом приниження їхньої держави. тому сонцепоклонницька реформа не прижилася на єгипетському грунті. коли 41-річний фараон назавжди спочив від земних турбот, народ, либонь, полегшено зітхнув, а нові володарі, які "не мали ні авторитету їхнього попередника, ні його фанатизму й волі, ні самого бажання продовжувати його справу", заходилися вводити суспільне життя у звичне русло. так, ехнатонів зять сменхкар, який царював зовсім недовго і помер молодим при загадкових обставинах, відновив загальнодержавний культ амона. потім царська влада дісталася шести чи дев’ятирічному зятю ехнатона тутанхатону, який, зрозуміло, став іграшкою в руках великодосвідчено-гофіванського жрецтва. тутанхатон ("живий образ атона") ліквідував загальнодержавний культ атона, перейменував себе на тутанхамона і перебрався з ахетатона в мемфіс*. останній крок у напрямі ліквідації реформи зробив ехнатонів воєначальник хоремхеб, який задля зміцнення своєї влади одружився на молодшій сестрі нефертіті й назвав "батьком своїх батьків" тутмоса iii. хоремхеб викляв ехнатона, назвав його злочинцем, розправився з його прибічниками. він звелів жителям ахетатона виселитись із цього міста й перетворив його на каменоломню. отже, наприкінці царювання xviii династії життя в єгипті, збурене фараоном-єретиком, увійшло в звичне русло.
нині існує й інше трактування сонцепоклонницької реформи ехнатона. окремі єгиптологи не вважають фараона-реформатора ані диваком, ані романтиком, ані безмежним владолюбцем, ані недругом аристократів та столичного жрецтва. він, на їхню думку, мав свої релігійні уподобання і достатню владу, щоб надати їм офіційного статусу. звеличуванням культу атона фараон не підривав релігійну ортодоксію, адже її в єгипті не існувало. реформаторська діяльність ехнатона була цілком безпечною для фіванської аристократії і жрецтва, тому вони не перешкоджали фараонові тішитись своїми нововведеннями. після смерті ехнатона ніяких реакційних зрушень в єгипті не сталося, а відбулося поступове повернення до традиційного релігійного життя.