Кочевники — люди, временно или постоянно ведущие кочевой образ жизни, люди без определенного места жительства. Средства к существованию кочевники могут получать из самых разных источников — кочевое скотоводство, торговля, различные ремесла, рыболовство, охота, наемный труд или даже грабеж или военные завоевания. В современной историографии выделяют три основные категории кочевников. Во-первых, это охотники и собиратели (австралийские аборигены, арктические индуины, африканские кунгсаны), существующие в естественной среде, незнакомые с сельским хозяйством или животноводством. Во-вторых, это кочевники, занимающиеся ремеслом и торговлей, такие, как цыгане или туареги, которые регулярно перемещаются ради торговли или выполнения небольших ремесленных работ. В-третьих, это кочевые скотоводческие народы от древних скифов, сарматов, гуннов до современных бедуинов, монголоязычных народов, сезонно перегоняющие скот с одного пастбища на другие, приблизительно в одни и те же места.
Становлення та укріплення рабовласницького устрою в усіх областях Стародавньої Італії розтягнулися на декілька століть. Ранні рабовласницькі відносини в VII-VI століттях до н.е. не були чітко виражені певними соціальними класами. По мірі подальшого суспільного розвитку, все більше укріплювалось рабовласництво і зникали залишки первісної організації [1]. Найрозвинутіші області Італії перейшли від родового устрою до класового ранньорабовласницького не одночасно. Раніше за всіх цей перехід завершився в етруських містах та грецьких колоніях (VIII століття до н.е.). У Римі та деяких латинських містах цей процес відбувався у VI столітті до н.е. У гірських племен класовий устрій почав формуватися в IV століття до н.е. Основними класами були патриції, плебеї та раби. Ці класи одночасно були і станами, адже вони відрізнялися між собою не лише ресурсами на виробництва, а й юридичними правами. Патриції користувалися всіма правами, плебеї – менше, а раби взагалі їх не мали[1].
Кочевники — люди, временно или постоянно ведущие кочевой образ жизни, люди без определенного места жительства. Средства к существованию кочевники могут получать из самых разных источников — кочевое скотоводство, торговля, различные ремесла, рыболовство, охота, наемный труд или даже грабеж или военные завоевания. В современной историографии выделяют три основные категории кочевников. Во-первых, это охотники и собиратели (австралийские аборигены, арктические индуины, африканские кунгсаны), существующие в естественной среде, незнакомые с сельским хозяйством или животноводством. Во-вторых, это кочевники, занимающиеся ремеслом и торговлей, такие, как цыгане или туареги, которые регулярно перемещаются ради торговли или выполнения небольших ремесленных работ. В-третьих, это кочевые скотоводческие народы от древних скифов, сарматов, гуннов до современных бедуинов, монголоязычных народов, сезонно перегоняющие скот с одного пастбища на другие, приблизительно в одни и те же места.
Становлення та укріплення рабовласницького устрою в усіх областях Стародавньої Італії розтягнулися на декілька століть. Ранні рабовласницькі відносини в VII-VI століттях до н.е. не були чітко виражені певними соціальними класами. По мірі подальшого суспільного розвитку, все більше укріплювалось рабовласництво і зникали залишки первісної організації [1]. Найрозвинутіші області Італії перейшли від родового устрою до класового ранньорабовласницького не одночасно. Раніше за всіх цей перехід завершився в етруських містах та грецьких колоніях (VIII століття до н.е.). У Римі та деяких латинських містах цей процес відбувався у VI столітті до н.е. У гірських племен класовий устрій почав формуватися в IV століття до н.е. Основними класами були патриції, плебеї та раби. Ці класи одночасно були і станами, адже вони відрізнялися між собою не лише ресурсами на виробництва, а й юридичними правами. Патриції користувалися всіма правами, плебеї – менше, а раби взагалі їх не мали[1].
Думаю ?