Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.
У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.
У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».
Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.
Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.
Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.
Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.
Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.
Украї́нська Держа́ва — держава, що охоплювала територію Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві з 29 квітня до 14 грудня 1918 року. Постала на місці Української Народної Республіки внаслідок державного перевороту. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським.
Гетьман Скоропадський ліквідував Центральну Раду і її установи, земельні комітети, скасував республіку і проведені при УНР реформи. Внутрішня політика спиралась на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти зліквідованої Російської імперії. У зовнішній політиці керівництво держави дотримувалося антибільшовицького курсу, орієнтувалось на союз із Кубанню, Кримом та Доном, спиралося на підтримку Німеччини. Політику керівництва Української держави підтримували консервативні кола українського суспільства, військові, землевласники, а також командування військ Центральних держав, що, згідно з Берестейським мирним договором, окупували Україну.
З перших днів існування режиму гетьманської влади йому протистояла політична опозиція з боку партій, що складали основу колишньої Центральної ради. Відновлення поміщицького землеволодіння і продовольчий грабіж з боку окупаційних військ призвели до повсюдних селянських повстань. 14 листопада 1918 року, через кілька днів після звістки про Комп'єнське перемир'я, гетьман Скоропадський підписав Акт федерації, яким він зобов'язувався об'єднати Україну з майбутньою (небільшовицькою) російською державою[1]. Цей документ остаточно відштовхнув від гетьмана велику частину українських федералістів, українських військових та інтелігенції. В Україні розгорнулося антигетьманське повстання під керівництвом Директорії УНР. Протягом місяця під командуванням Симона Петлюри режим гетьманської влади був повалений повстанцями та гетьманськими військами, що перейшли на бік Директорії. 14 грудня Скоропадський підписав маніфест про зречення і втік з Києва. До 20 грудня 1918 року на всій території гетьманської України, за винятком району Одеси та частини Катеринославської губернії, була відновлена влада Української Народної Республіки.
Відповідь:
Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.
У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.
У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».
Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.
Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.
Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.
Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.
Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.
Пояснення:
Украї́нська Держа́ва — держава, що охоплювала територію Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві з 29 квітня до 14 грудня 1918 року. Постала на місці Української Народної Республіки внаслідок державного перевороту. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським.
Гетьман Скоропадський ліквідував Центральну Раду і її установи, земельні комітети, скасував республіку і проведені при УНР реформи. Внутрішня політика спиралась на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти зліквідованої Російської імперії. У зовнішній політиці керівництво держави дотримувалося антибільшовицького курсу, орієнтувалось на союз із Кубанню, Кримом та Доном, спиралося на підтримку Німеччини. Політику керівництва Української держави підтримували консервативні кола українського суспільства, військові, землевласники, а також командування військ Центральних держав, що, згідно з Берестейським мирним договором, окупували Україну.
З перших днів існування режиму гетьманської влади йому протистояла політична опозиція з боку партій, що складали основу колишньої Центральної ради. Відновлення поміщицького землеволодіння і продовольчий грабіж з боку окупаційних військ призвели до повсюдних селянських повстань. 14 листопада 1918 року, через кілька днів після звістки про Комп'єнське перемир'я, гетьман Скоропадський підписав Акт федерації, яким він зобов'язувався об'єднати Україну з майбутньою (небільшовицькою) російською державою[1]. Цей документ остаточно відштовхнув від гетьмана велику частину українських федералістів, українських військових та інтелігенції. В Україні розгорнулося антигетьманське повстання під керівництвом Директорії УНР. Протягом місяця під командуванням Симона Петлюри режим гетьманської влади був повалений повстанцями та гетьманськими військами, що перейшли на бік Директорії. 14 грудня Скоропадський підписав маніфест про зречення і втік з Києва. До 20 грудня 1918 року на всій території гетьманської України, за винятком району Одеси та частини Катеринославської губернії, була відновлена влада Української Народної Республіки.