Рыцарское воспитание — система воспитания сыновей светских феодалов: до 7 лет в семье; при дворе сеньора — до 14 лет — пажи; до 21 года —оруженосцы. Рыцарское воспитание включало обучениесеми рыцарским добродетелям: верховой езде, фехтованию, владению копьём, плаванию, соколиной охоте, сложению стихов в честь дамы сердца, игре в шахматы, — а также придворному этикету. Будущие рыцари получали и религиозное воспитание. В 21 год оруженосцы проходили обрядпосвящения в рыцари.
В рыцарской системе образования мальчик в возрасте 10–12 лет попадал в дом знатного феодала или ко двору короля в качестве пажа. Прислуживая своим благодетелям, ребенок учился хорошим манерам, игре на музыкальных инструментах, пению, танцам, стихосложению, верховой езде, обращению с оружием. Юный паж должен был усвоить такие ценности, как доблесть, храбрость, стремление к славе, великодушие, бескорыстное поклонение даме. В 14–16 лет подросток становился оруженосцем, занимался разносторонней военной и физической подготовкой. В 18–21 год молодой человек после многочисленных испытаний посвящался в рыцари, в этот период священник обучал юного феодала богословию. К XIV в. рыцарство утратило влияние в обществе, но идеал рыцарского воспитания, включавший изучение французского языка, чтение литературы, игру в шахматы, сочинение и пение собственных стихов, игру на музыкальных инструментах, владение копьем, фехтование, езду верхом, плавание, еще долгое время оказывал значительное воздействие на воспитание в Европе (например, отразился в «теории воспитания джентльмена» Д. Локка).
Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—П ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). За цими знахідками вчені зробли висновок, що територія розселення слов’ян безпосередньо прилягала до Балтики. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Першопоштовхом процесу розселення східних слов’ян стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли у пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши і витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні події суттєво вплинули на долю слов’янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., великим потоком вирушили у візантійські землі. Починаючи з 527р., походи антів на Константинопіль стають регулярними, що свідчить про могутність антського племінного союзу. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії.
В рыцарской системе образования мальчик в возрасте 10–12 лет попадал в дом знатного феодала или ко двору короля в качестве пажа. Прислуживая своим благодетелям, ребенок учился хорошим манерам, игре на музыкальных инструментах, пению, танцам, стихосложению, верховой езде, обращению с оружием. Юный паж должен был усвоить такие ценности, как доблесть, храбрость, стремление к славе, великодушие, бескорыстное поклонение даме. В 14–16 лет подросток становился оруженосцем, занимался разносторонней военной и физической подготовкой. В 18–21 год молодой человек после многочисленных испытаний посвящался в рыцари, в этот период священник обучал юного феодала богословию. К XIV в. рыцарство утратило влияние в обществе, но идеал рыцарского воспитания, включавший изучение французского языка, чтение литературы, игру в шахматы, сочинение и пение собственных стихов, игру на музыкальных инструментах, владение копьем, фехтование, езду верхом, плавание, еще долгое время оказывал значительное воздействие на воспитание в Европе (например, отразился в «теории воспитания джентльмена» Д. Локка).
Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—П ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). За цими знахідками вчені зробли висновок, що територія розселення слов’ян безпосередньо прилягала до Балтики. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Першопоштовхом процесу розселення східних слов’ян стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли у пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши і витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні події суттєво вплинули на долю слов’янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., великим потоком вирушили у візантійські землі. Починаючи з 527р., походи антів на Константинопіль стають регулярними, що свідчить про могутність антського племінного союзу. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії.
Объяснение: