Ниже приведён перечень терминов.Все они за исключением одного относятся к событиям явлением истории России в XIX в. 1)ордынский выход;2)Судебник;3)баскак;4)ярлык;5)митрополит .
Гетьмана із братом Василем привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року почали суд. Після допитів та катувань у в'язниці їх звинувачено в зраді й засуджено до смерті, яку в останню мить замінили засланням до Сибіру разом із сім'ями. Разом із родиною і товаришами — ніжинським полковником Матвієм Гвинтовкою і осавулом П. Грибовичем — Гетьмана вивезли до Бурятії й ув'язнили в Іркутському острозі.
Згодом він переведений до Селенгінська, а 1688 року Дем'яна Многогрішного взагалі звільнили, але в Україну братам Многогрішним було заборонено вертатися. Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти (за іншими відомостями — тринадцяти) тижнів Селенгінськ осаджувала бурятська визвольна армія, чиї війська значно перевершували чисельність селенгінського окупаційного гарнізону. Колишній Гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в'язниці, став одним із керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув'язненим у північній Хакасії — Красноярську.
У 1689 році Дем'ян Многогрішний брав участь у переговорах посла Московщини Ф. Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору.
Після від'їзду Головіна, Многогрішний кілька років керував Селенгінськом та його землями у чині «приказної людини». У 1691 році в одній із сутичок з бурятськими військами загинув його син Петро; тоді ж помер другий син, Яків. Донька Олена вийшла заміж за сина козацького голови Панаса Бейтона (керівника окупаційного гарнізону Албазіна в 1685—1687 роках), а онука — за священника Селенгінсько ї церкви.
1696 року колишній Гетьман постригся в ченці.
Остання прижиттєва згадка про нього датована 1701 роком. Очевидно, того ж року він помер і був похований біля собору в Селенгінську. Плиту з могили Гетьмана бачив у Старому Селенгінську декабрист Михайло Бестужев; про це він писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу того ж таки собору. Пізніше, за часів більшовиків, собор пограбовано, а могилу Гетьмана знищено.
Считается, что реформы Петра были нужны и неизбежны, поскольку Россия в то время плелась в хвосте европейских государств. Поражения страны в войнах обнажали разительное отставание в военном деле. Государственное хозяйство составляли архаичная Боярская дума, десятки приказов с расплывчатыми компетенциями, примитивное воеводское управление. Наконец, с 1682 года Россия вверглась в пучину смут, восстаний, пришёл династический кризис. Выходом из всех видов этого кризиса стали Петровские реформы.
Конечно, в России мог быть иной путь преобразований – без резни, без крайностей, без страдания народа. Не стоит забывать, что кроме сотен тысяч жизней, загубленных на стройках Петербурга, Азова, Таганрога, каналов и крепостей, армия в ходе Северной войны потеряла около 500 000 человек, причем боевые потери составили всего 20%. Да и Россия второй половины XVII века не была такой, как её изображал Пётр, недаром этот период принято теперь называть «ранним Новым временем». В тогдашних верхах было осознание необходимости преобразований и уже начались первые реформы: тут и возникновение промышленности, и появление первого университета – Славяно-греко-латинской академии, и изменение менталитета. Страна становилась более светской, открытой. Можно предположить, что путь, не выбранный Петром, – это путь неспешного реформаторства путём восприятия технологий, идей и ценностей западной цивилизации посредством «подключения» России к лютеранской и католической Европе. Это достигалось через польско-украинскую культурную систему, работавшую для России в некотором смысле необходимым культурным фильтром, отсекавшим всё то, что противоречило русской, славянской, православной культуре.
Благодаря Петру Россия превратилась в великое государство, могучую державу, она заставила себя уважать, став после Петра вершителем судеб мира. До Петра шведы на переговорах с русскими послами, требовавшими вернуть неправедно захваченные шведами в Смуту земли Приневья, в лицо смеялись русским дипломатам да отвечали: «Благодарите, что вам Новгород вернули!». А как они заговорили во времена Ништадского мира: «Возьмите Прибалтику, только обещайте везти к нам свой хлеб, без которого мы умрём!».
Но вместе с международным авторитетом пришла утомительная, изматывающая гонка за мировое господство с другими могучими империями. Не успела кончиться Северная война, разорившая Россию, как Пётр устремился в Персию, Среднюю Азию, Индию, снаряжал экспедицию для завоевания Мадагаскара. Каждый знает великих русских полководцев и флотоводцев – Румянцева, Суворова, Ушакова, Нахимова, Скобелева, Макарова. Где они проливали кровь русских солдат? В снегах Финляндии, полях Польши и Германии, долинах Италии и Австрии, горах Швейцарии, островах Средиземноморья, и дальше – в Турции, Иране, Средней Азии, Маньчжурии.
Объяснение:
Спорить о «хорошем» и «плохом» в деятельности Петра можно бесконечно, потому что всё равно речь идёт не о , а о нашем настоящем и будущем.
Згодом він переведений до Селенгінська, а 1688 року Дем'яна Многогрішного взагалі звільнили, але в Україну братам Многогрішним було заборонено вертатися. Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти (за іншими відомостями — тринадцяти) тижнів Селенгінськ осаджувала бурятська визвольна армія, чиї війська значно перевершували чисельність селенгінського окупаційного гарнізону. Колишній Гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в'язниці, став одним із керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув'язненим у північній Хакасії — Красноярську.
У 1689 році Дем'ян Многогрішний брав участь у переговорах посла Московщини Ф. Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору.
Після від'їзду Головіна, Многогрішний кілька років керував Селенгінськом та його землями у чині «приказної людини». У 1691 році в одній із сутичок з бурятськими військами загинув його син Петро; тоді ж помер другий син, Яків. Донька Олена вийшла заміж за сина козацького голови Панаса Бейтона (керівника окупаційного гарнізону Албазіна в 1685—1687 роках), а онука — за священника Селенгінсько ї церкви.
1696 року колишній Гетьман постригся в ченці.
Остання прижиттєва згадка про нього датована 1701 роком. Очевидно, того ж року він помер і був похований біля собору в Селенгінську. Плиту з могили Гетьмана бачив у Старому Селенгінську декабрист Михайло Бестужев; про це він писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу того ж таки собору. Пізніше, за часів більшовиків, собор пограбовано, а могилу Гетьмана знищено.
Считается, что реформы Петра были нужны и неизбежны, поскольку Россия в то время плелась в хвосте европейских государств. Поражения страны в войнах обнажали разительное отставание в военном деле. Государственное хозяйство составляли архаичная Боярская дума, десятки приказов с расплывчатыми компетенциями, примитивное воеводское управление. Наконец, с 1682 года Россия вверглась в пучину смут, восстаний, пришёл династический кризис. Выходом из всех видов этого кризиса стали Петровские реформы.
Конечно, в России мог быть иной путь преобразований – без резни, без крайностей, без страдания народа. Не стоит забывать, что кроме сотен тысяч жизней, загубленных на стройках Петербурга, Азова, Таганрога, каналов и крепостей, армия в ходе Северной войны потеряла около 500 000 человек, причем боевые потери составили всего 20%. Да и Россия второй половины XVII века не была такой, как её изображал Пётр, недаром этот период принято теперь называть «ранним Новым временем». В тогдашних верхах было осознание необходимости преобразований и уже начались первые реформы: тут и возникновение промышленности, и появление первого университета – Славяно-греко-латинской академии, и изменение менталитета. Страна становилась более светской, открытой. Можно предположить, что путь, не выбранный Петром, – это путь неспешного реформаторства путём восприятия технологий, идей и ценностей западной цивилизации посредством «подключения» России к лютеранской и католической Европе. Это достигалось через польско-украинскую культурную систему, работавшую для России в некотором смысле необходимым культурным фильтром, отсекавшим всё то, что противоречило русской, славянской, православной культуре.
Благодаря Петру Россия превратилась в великое государство, могучую державу, она заставила себя уважать, став после Петра вершителем судеб мира. До Петра шведы на переговорах с русскими послами, требовавшими вернуть неправедно захваченные шведами в Смуту земли Приневья, в лицо смеялись русским дипломатам да отвечали: «Благодарите, что вам Новгород вернули!». А как они заговорили во времена Ништадского мира: «Возьмите Прибалтику, только обещайте везти к нам свой хлеб, без которого мы умрём!».
Но вместе с международным авторитетом пришла утомительная, изматывающая гонка за мировое господство с другими могучими империями. Не успела кончиться Северная война, разорившая Россию, как Пётр устремился в Персию, Среднюю Азию, Индию, снаряжал экспедицию для завоевания Мадагаскара. Каждый знает великих русских полководцев и флотоводцев – Румянцева, Суворова, Ушакова, Нахимова, Скобелева, Макарова. Где они проливали кровь русских солдат? В снегах Финляндии, полях Польши и Германии, долинах Италии и Австрии, горах Швейцарии, островах Средиземноморья, и дальше – в Турции, Иране, Средней Азии, Маньчжурии.
Объяснение:
Спорить о «хорошем» и «плохом» в деятельности Петра можно бесконечно, потому что всё равно речь идёт не о , а о нашем настоящем и будущем.