Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані,православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.
Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.
Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:
По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).
По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.
По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.
По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійнісуперечності.
На оборону Православної Церкви стала російська царицяКатерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську до Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на до повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.
Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.
Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатаціїселянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.
Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.
Сове́тско-кита́йский раско́л — дипломатический конфликт между КНР и СССР, начавшийся в конце 1950-х годов. Пик противостояния пришёлся на 1969 год, вылившийся впограничный конфликт на острове Даманский. Окончанием конфликта считается 1986 год. Конфликт сопровождался расколом международного коммунистического движения.
Критика И. В. Сталина, в частности, культа личности, в докладе Хрущёва в конце XX съезда КПСС, новый советский курс на экономическое развитие при политике «мирного сосуществования» с капиталистическими странами вызвали недовольство Мао Цзэдуна, как противоречащие идее «ленинского меча» и всей коммунистической идеологии. Политика Н. С. Хрущёва была названа ревизионистской, а её сторонники в КПК — (Лю Шаоци и др.) — подверглись репрессиям в годы «культурной революции».
«Великая война идей между Китаем и СССР» (как это называлось в КНР) была начата Мао Цзэдуном с тем, чтобы укрепить свою власть в КНР; постепенно заставить людей в СССР признать, что они должны почитать Китай в качестве учителя, прежде всего в идеологии; убедить США и их союзников в том, что он и его Китай идейно ведут войну против СССР; показать человечеству, что в Китае есть новые идеи, к которым надо прислушаться, причем это не тот марксизм, что в СССР. Выделяют четыре главных компонента этого курса: требование передать Китаю Монголию, требование атомной бомбы, «утраченных территорий» со стороны СССР и устранение «неравноправия».[1]
Со стороны СССР знаком недовольства маоистской политикой стал внезапный отзыв всего корпуса советских специалистов, работавших в КНР по программе международного сотрудничества. «Вина за отъезд наших специалистов из КНР лежит полностью на Мао Цзэдуне».[2].
Кульминацией конфликта стали пограничные столкновения вокруг острова Даманский 1969 г. на реке Уссури[3].
«За исключением незначительных объёмов двусторонней торговли, контакты между двумя странами были свернуты; несмотря на наличие железной дороги, по ней практически никто не ездил», — вспоминал работавший в 1970-х годах в посольстве КНР в Москве Чжан Дэгуан[4].
Генерал-полковник, бывший заместитель начальника Генерального штаба Вооруженных сил СССР, А.А. Данилевич говорил в интервью[5]:
Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.
Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:
По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).
По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.
По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.
По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійнісуперечності.
На оборону Православної Церкви стала російська царицяКатерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську до Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на до повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.
Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.
Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатаціїселянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.
Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.
Сове́тско-кита́йский раско́л — дипломатический конфликт между КНР и СССР, начавшийся в конце 1950-х годов. Пик противостояния пришёлся на 1969 год, вылившийся впограничный конфликт на острове Даманский. Окончанием конфликта считается 1986 год. Конфликт сопровождался расколом международного коммунистического движения.
Критика И. В. Сталина, в частности, культа личности, в докладе Хрущёва в конце XX съезда КПСС, новый советский курс на экономическое развитие при политике «мирного сосуществования» с капиталистическими странами вызвали недовольство Мао Цзэдуна, как противоречащие идее «ленинского меча» и всей коммунистической идеологии. Политика Н. С. Хрущёва была названа ревизионистской, а её сторонники в КПК — (Лю Шаоци и др.) — подверглись репрессиям в годы «культурной революции».
«Великая война идей между Китаем и СССР» (как это называлось в КНР) была начата Мао Цзэдуном с тем, чтобы укрепить свою власть в КНР; постепенно заставить людей в СССР признать, что они должны почитать Китай в качестве учителя, прежде всего в идеологии; убедить США и их союзников в том, что он и его Китай идейно ведут войну против СССР; показать человечеству, что в Китае есть новые идеи, к которым надо прислушаться, причем это не тот марксизм, что в СССР. Выделяют четыре главных компонента этого курса: требование передать Китаю Монголию, требование атомной бомбы, «утраченных территорий» со стороны СССР и устранение «неравноправия».[1]
Со стороны СССР знаком недовольства маоистской политикой стал внезапный отзыв всего корпуса советских специалистов, работавших в КНР по программе международного сотрудничества. «Вина за отъезд наших специалистов из КНР лежит полностью на Мао Цзэдуне».[2].
Кульминацией конфликта стали пограничные столкновения вокруг острова Даманский 1969 г. на реке Уссури[3].
«За исключением незначительных объёмов двусторонней торговли, контакты между двумя странами были свернуты; несмотря на наличие железной дороги, по ней практически никто не ездил», — вспоминал работавший в 1970-х годах в посольстве КНР в Москве Чжан Дэгуан[4].
Генерал-полковник, бывший заместитель начальника Генерального штаба Вооруженных сил СССР, А.А. Данилевич говорил в интервью[5]: