Наприкінці ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем'я кімерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах — «Одіссеї» Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н. е. Геродот.
Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва «кімміраї» означає «велетні». За іншою версією з давньоіранської — «рухомий кінний загін».
Племена кімерійців об'єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками істрілами, бойовими молотами і булавами. Кімерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.
Археологічні знахідки показують, що кімерійці мали зв'язки з племенами Приазов'я, Західного Сибіру та Кавказу. Серед виробів мистецтва знаходили жіночі прикраси, оздоблену зброю, кам'яні стели без зображення голови, але з ретельно відображеним кинджалом і сагайдаком зі стрілами.
Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення — таври. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі «Історія» розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок — землеробством, а на чорноморському узбережжі — рибальством. Вони займалися також і ремеслами — були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.
З другої половини І тисячоліття до н. е. у таврів, як і в інших племен, з'явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами — скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.
З VII до III ст. до н. е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор'я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію.
Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут.
Протягом III ст. до н. е. — III ст. н. е. в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів. Заселення причорноморських степів сарматами не було мирним. Вони винищували залишки скіфського населення і перетворили більшу частину їхньої країни на пустелю. Згодом на території Сарматії, як називали ці землі римляни, з'являється декілька сарматських племінних об'єднань — аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.
ГотиВоїни остготів
Від середини ІІІ ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи, здійснюючи спустошуючі напади на міста Північного Причорномор'я, поширюються від Дунаю до Дніпра.
З середини III ст. готи починають здійснювати спустошливі набіги на Римську імперію. Після поразки військ готів імператором Клавдієм II, вони осіли в причорноморських степах, де вони розділилися на остготів і вестготів. Кордон між ними проходив по Дністру. Ці два основних готських племінних союзи мали й інші назви: Greutungi — 'степові готи' для остготів і Tervingi — 'лісові готи' для вестготів.
У IV ст. зіткнення готів з римлянами поновлюються. У причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з остготами, який досяг найбільшої могутності при королю Германаріху, який походив з царського роду Амалів, що колись правили всіма готами. Спершу він був конунгом одного племені, але потім об'єднав під своєю рукою сусідні фінські таслов'янські племена. Про територію гревтунгів за короля Германаріха, який правив до навали гунів 375 року, немає точних відомостей. За Йорданом, володіння Германаріха простягалися від Тиси до Волги і гирла Дону, від Чорного до Балтійськогоабо й навіть до Білого моря — Йордан повідомляє у главі 119 Getica, що Германаріх наніс поразку слов'янському народу Venethi, а у главі 116, він перераховує деякі з раніше підкорених народів[1], з яких лише деякі можна ідентифікувати та локалізувати.
Объединение Руси — проходивший с XIII по начало XVI века процесс объединения раздробленных русских земель вокруг нескольких новых политических центров. Одним из организаторов этого процесса стало Московское княжество. Объединению вокруг Москвы активная и дальновидная политика первых московских князей, деятельность которых по собиранию русских земель осуществлялась в различных формах: наследовании, покупки у местных князей либо их подкупа, получения по ярлыку в Орде и посредством завоеваний. Процесс возвышения Москвы проходил в жёсткой конкурентной борьбе с Тверью и другими княжествами Северо-Восточной Руси, а также Литвой, вокруг которой консолидировались западнорусские земли. «Собирание земель» в рамках московского княжества привело к формированию централизованного Русского государства и его последующему возобладанию над внешними политическими конкурентами за земли Руси.
Наприкінці ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем'я кімерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах — «Одіссеї» Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н. е. Геродот.
Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва «кімміраї» означає «велетні». За іншою версією з давньоіранської — «рухомий кінний загін».
Племена кімерійців об'єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками істрілами, бойовими молотами і булавами. Кімерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.
Археологічні знахідки показують, що кімерійці мали зв'язки з племенами Приазов'я, Західного Сибіру та Кавказу. Серед виробів мистецтва знаходили жіночі прикраси, оздоблену зброю, кам'яні стели без зображення голови, але з ретельно відображеним кинджалом і сагайдаком зі стрілами.
Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення — таври. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі «Історія» розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок — землеробством, а на чорноморському узбережжі — рибальством. Вони займалися також і ремеслами — були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.
З другої половини І тисячоліття до н. е. у таврів, як і в інших племен, з'явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами — скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.
З VII до III ст. до н. е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор'я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію.
Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут.
Протягом III ст. до н. е. — III ст. н. е. в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів. Заселення причорноморських степів сарматами не було мирним. Вони винищували залишки скіфського населення і перетворили більшу частину їхньої країни на пустелю. Згодом на території Сарматії, як називали ці землі римляни, з'являється декілька сарматських племінних об'єднань — аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.
ГотиВоїни остготівВід середини ІІІ ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи, здійснюючи спустошуючі напади на міста Північного Причорномор'я, поширюються від Дунаю до Дніпра.
З середини III ст. готи починають здійснювати спустошливі набіги на Римську імперію. Після поразки військ готів імператором Клавдієм II, вони осіли в причорноморських степах, де вони розділилися на остготів і вестготів. Кордон між ними проходив по Дністру. Ці два основних готських племінних союзи мали й інші назви: Greutungi — 'степові готи' для остготів і Tervingi — 'лісові готи' для вестготів.
У IV ст. зіткнення готів з римлянами поновлюються. У причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з остготами, який досяг найбільшої могутності при королю Германаріху, який походив з царського роду Амалів, що колись правили всіма готами. Спершу він був конунгом одного племені, але потім об'єднав під своєю рукою сусідні фінські таслов'янські племена. Про територію гревтунгів за короля Германаріха, який правив до навали гунів 375 року, немає точних відомостей. За Йорданом, володіння Германаріха простягалися від Тиси до Волги і гирла Дону, від Чорного до Балтійськогоабо й навіть до Білого моря — Йордан повідомляє у главі 119 Getica, що Германаріх наніс поразку слов'янському народу Venethi, а у главі 116, він перераховує деякі з раніше підкорених народів[1], з яких лише деякі можна ідентифікувати та локалізувати.