1) Консерваторы: а) Государственное вмешательство в экономику обязательно. б) Нет идеала совершенного общественного строя. в) Самодержавная монархия (реже парламентская или конституц. монархия) . г) Традиции и преемственности в социальной и культурной жизни. д) Все достигнуто, менять ничего не нужно! 2)Либералы: а) Противники всякого государственного вмешательства в экономику б) Президентская форма правления в) Президентская или конституционная монархия г) Люди сами выбирают, что хотят (в рамках законов) д) Передача гос-ву ряда социальных функций. 3) Коммунизм а) Полный контроль и распределительная система в экономики производится государством. б) Партия управляет всей жизнью общества в) Партия создает законы г) Жесткая цензура и т. д. д) Мировая революция
Впровадження християнства як державної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.) Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги — на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки — на півночі, Причорномор'я та Приазов'я — на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія — найбільша держава тогочасної Європи. Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний. Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис і справді наводить їх чимало, датуючи, щоправда, переважно першими роками Володимирового князювання. Сучасні ж дослідники схиляються до думки, що тих походів мусило б бути значно більше й, очевидно, відбувалися вони впродовж усього правління князя Володимира. На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Щоб підтвердити давню належність слов'янських теренів до християнського світу, літописець, зокрема, навів легенду про подорож Дніпром учня Ісуса Христа — апостола Андрія Первозванного. Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів — греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря — княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри. Під 986 р. літописець розповів про відвідини Києва волзькими болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Останнім з'явилося посольство з Візантії. Навіть після яскравої промови грецького «філософа» Володимир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще трохи», бо «хотів він розізнати про всі віри». Літописна легенда, точніше напівлегенда, як вважають сучасні історики, свідчить не стільки про вагання Володимира (він їх просто не мав, давно зробивши вибір на користь візантійського християнства), скільки про зваженість зовнішньої політики й тонку дипломатичну гру. Переговори, до яких, за літописом, вдався Володимир, мали продемонструвати вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями і тим підтвердити правильність Володимирового рішення, з одного боку, а з іншого — вказати візантійським володарям, що Візантія — не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію.
а) Государственное вмешательство в экономику обязательно.
б) Нет идеала совершенного общественного строя.
в) Самодержавная монархия (реже парламентская или конституц. монархия) .
г) Традиции и преемственности в социальной и культурной жизни.
д) Все достигнуто, менять ничего не нужно!
2)Либералы:
а) Противники всякого государственного вмешательства в экономику
б) Президентская форма правления
в) Президентская или конституционная монархия
г) Люди сами выбирают, что хотят (в рамках законов)
д) Передача гос-ву ряда социальных функций.
3) Коммунизм
а) Полный контроль и распределительная система в экономики производится государством.
б) Партия управляет всей жизнью общества
в) Партия создает законы
г) Жесткая цензура и т. д.
д) Мировая революция
Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо.
Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги — на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки — на півночі, Причорномор'я та Приазов'я — на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія — найбільша держава тогочасної Європи.
Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.
Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис і справді наводить їх чимало, датуючи, щоправда, переважно першими роками Володимирового князювання. Сучасні ж дослідники схиляються до думки, що тих походів мусило б бути значно більше й, очевидно, відбувалися вони впродовж усього правління князя Володимира.
На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання.
Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Щоб підтвердити давню належність слов'янських теренів до християнського світу, літописець, зокрема, навів легенду про подорож Дніпром учня Ісуса Христа — апостола Андрія Первозванного. Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів — греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря — княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри.
Під 986 р. літописець розповів про відвідини Києва волзькими болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Останнім з'явилося посольство з Візантії. Навіть після яскравої промови грецького «філософа» Володимир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще трохи», бо «хотів він розізнати про всі віри».
Літописна легенда, точніше напівлегенда, як вважають сучасні історики, свідчить не стільки про вагання Володимира (він їх просто не мав, давно зробивши вибір на користь візантійського християнства), скільки про зваженість зовнішньої політики й тонку дипломатичну гру. Переговори, до яких, за літописом, вдався Володимир, мали продемонструвати вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями і тим підтвердити правильність Володимирового рішення, з одного боку, а з іншого — вказати візантійським володарям, що Візантія — не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію.