Нація – це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація – це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.
На формування української нації вплинув ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізувала міграційні процеси. Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, у руках якої перебували б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. (ї статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців із Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само, як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст України. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, ця обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.
Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських – польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального й правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це значною мірою спричинило еміграцію українців-селян за межі України.
Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. – ввозити в імперію видані за кордоном книжки й брошури українською мовою, а також користуватися нею на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (і. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Українська інтелігенція відіграла важливу роль в утвердженні національної самосвідомості свого народу.
Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта – під владою АвстроУгорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття бачило в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак - прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.
Европейская колонизация Индии и установление британского владычества на Индийском субконтиненте — сперва в форме Британской Ост-Индской компании (1757–1857), а затем в форме Британского Раджа (1858–1947) — сопровождалось негативными последствиями наподобие разорения местных производителей, усиления эксплуатации и массового голода 1769—1773 годов в Бенгалии.
Зачастую оно встречало сопротивление местного населения — однако антибританские силы потерпели неудачу в результате Карнатикских войн (отсчёт подчинения Бенгалии ведут с их битвы при Плесси 1757 года), Англо-майсурских войн (продлившиеся до поражения правителя княжества Майсур Типу Султана в 1799 году), Первой и Второй англо-сикхской войны (покончивших с Сикхской империей в 1849 году).
Случались многочисленные вооружённые выступления против колонизаторов и их союзников — например, под предводительством Титумира или Паики Бакши. В 1857 году восстали сипаи (солдаты индийского происхождения в британской колониальной армии), и английские власти лишь путём больших усилий и серьёзного кровопролития смогли подавить это крупнейшее выступление. После этого вместо Ост-Индской компании Индией стала управлять непосредственно королева Виктория (с 1876 года принявшая титул императрицы Индии), от которой назначался вице-король.
История
Первые современные организованные движения за освобождение Индии появились в Бенгалии. В начале они выступали за использование военной силы для обретения независимости, но позднее перешли к политической борьбе, главной вехой в развитии которой стало образование Индийского национального конгресса. Ему предшествовали «Восточноиндийская ассоциация», основанная Дадабхаем Наороджи в 1867 году, и «Индийская национальная ассоциация», основанная Сурендранатхом Банерджи в 1876 году.
По предложению отставного британского чиновника Юм, Аллан Октавиана в 1885 году либеральные представители национальной интеллигенции учредили ИНК. На этом этапе ощущалось влияние общественно-религиозных реформаторских движений вроде Арья-самадж и Брахмо-самадж. К 1890 году оформилось и «крайнее» течение в национально-освободительном движении, возглавляемое Бал Гангадхаром Тилаком. Применяя принцип «разделяй и властвуй», вице-король Индии лорд Джордж Натаниэл Керзон в 1905 году разделил Бенгалию на Западную (индуистскую) и Восточную (мусульманскую), поощряя также выделение из общеиндийского освободительного движения Всеиндийской мусульманской лиги в 1906 году. В ответ в 1900-х годах такие движения, как Лал Бал Пал во главе с Тилаком, и деятели наподобие Шри Ауробиндо выступили поборниками более радикальных методов борьбы за политическую независимость.
В марте 1919 года был принят жёсткий Закон об охране порядка, в ответ на что ставший к тому времени известным общественным деятелем Махатма Ганди призвал провести в Индии хартал, то есть прекращение хозяйственной деятельности, всеобщую забастовку. Вскоре в стране начались волнения, что побудило Ганди отменить хартал. Но к тому времени обострилась обстановка в Пенджабе. 13 апреля 1919 года в Амритсаре войска под командованием бригадного генерала Реджинальда Дайера открыли огонь по демонстрантам, было убито не менее 379 человек.
В ходе начавшейся в 1920-е годы последней стадии борьбы за независимость Индийский национальный конгресс взял на вооружение пропагандируемую Махатмой Ганди политику ненасилия — сатьяграха. Позднее, Субхас Чандра Бос и некоторые другие лидеры начали практиковать более радикальные, военные меры в борьбе с англичанами, тогда как другие вместе с политической свободой выступали за предоставление экономических свобод индийским крестьянам. Появившийся в первых десятилетиях XX века военно-милитаристский национализм достиг своего апогея во время Второй мировой войны и послужил причиной провалившегося индо-немецкого пакта и гхадарского заговора. В этот период активизировались такие движения, как Индийская национальная армия и «Оставьте Индию».
Движение достигло своей кульминации в 1947 году, когда произошёл раздел Британской Индии и образование доминионов Индии и Пакистана. Индия оставалась доминионом британской короны до 26 января 1950 года, когда была принята конституция Индии, объявившая страну республикой. Пакистан объявил себя республикой в 1956 году но через ряд периодов внутренней борьбы, в ходе которых демократические свободы были приостановлены. Начавшаяся в 1971 году гражданская война переросла в военный конфликт 1971 года, в результате которого от Пакистана откололся Восточный Пакистан и на его территории образовалось независимое государство Бангладеш.
Відповідь:
Нація – це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація – це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.
На формування української нації вплинув ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізувала міграційні процеси. Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, у руках якої перебували б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. (ї статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців із Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само, як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст України. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, ця обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.
Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських – польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального й правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це значною мірою спричинило еміграцію українців-селян за межі України.
Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. – ввозити в імперію видані за кордоном книжки й брошури українською мовою, а також користуватися нею на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (і. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Українська інтелігенція відіграла важливу роль в утвердженні національної самосвідомості свого народу.
Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта – під владою АвстроУгорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття бачило в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак - прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.
Пояснення:
Основная статья: История Британской Индии
Европейская колонизация Индии и установление британского владычества на Индийском субконтиненте — сперва в форме Британской Ост-Индской компании (1757–1857), а затем в форме Британского Раджа (1858–1947) — сопровождалось негативными последствиями наподобие разорения местных производителей, усиления эксплуатации и массового голода 1769—1773 годов в Бенгалии.
Зачастую оно встречало сопротивление местного населения — однако антибританские силы потерпели неудачу в результате Карнатикских войн (отсчёт подчинения Бенгалии ведут с их битвы при Плесси 1757 года), Англо-майсурских войн (продлившиеся до поражения правителя княжества Майсур Типу Султана в 1799 году), Первой и Второй англо-сикхской войны (покончивших с Сикхской империей в 1849 году).
Случались многочисленные вооружённые выступления против колонизаторов и их союзников — например, под предводительством Титумира или Паики Бакши. В 1857 году восстали сипаи (солдаты индийского происхождения в британской колониальной армии), и английские власти лишь путём больших усилий и серьёзного кровопролития смогли подавить это крупнейшее выступление. После этого вместо Ост-Индской компании Индией стала управлять непосредственно королева Виктория (с 1876 года принявшая титул императрицы Индии), от которой назначался вице-король.
История
Первые современные организованные движения за освобождение Индии появились в Бенгалии. В начале они выступали за использование военной силы для обретения независимости, но позднее перешли к политической борьбе, главной вехой в развитии которой стало образование Индийского национального конгресса. Ему предшествовали «Восточноиндийская ассоциация», основанная Дадабхаем Наороджи в 1867 году, и «Индийская национальная ассоциация», основанная Сурендранатхом Банерджи в 1876 году.
По предложению отставного британского чиновника Юм, Аллан Октавиана в 1885 году либеральные представители национальной интеллигенции учредили ИНК. На этом этапе ощущалось влияние общественно-религиозных реформаторских движений вроде Арья-самадж и Брахмо-самадж. К 1890 году оформилось и «крайнее» течение в национально-освободительном движении, возглавляемое Бал Гангадхаром Тилаком. Применяя принцип «разделяй и властвуй», вице-король Индии лорд Джордж Натаниэл Керзон в 1905 году разделил Бенгалию на Западную (индуистскую) и Восточную (мусульманскую), поощряя также выделение из общеиндийского освободительного движения Всеиндийской мусульманской лиги в 1906 году. В ответ в 1900-х годах такие движения, как Лал Бал Пал во главе с Тилаком, и деятели наподобие Шри Ауробиндо выступили поборниками более радикальных методов борьбы за политическую независимость.
В марте 1919 года был принят жёсткий Закон об охране порядка, в ответ на что ставший к тому времени известным общественным деятелем Махатма Ганди призвал провести в Индии хартал, то есть прекращение хозяйственной деятельности, всеобщую забастовку. Вскоре в стране начались волнения, что побудило Ганди отменить хартал. Но к тому времени обострилась обстановка в Пенджабе. 13 апреля 1919 года в Амритсаре войска под командованием бригадного генерала Реджинальда Дайера открыли огонь по демонстрантам, было убито не менее 379 человек.
В ходе начавшейся в 1920-е годы последней стадии борьбы за независимость Индийский национальный конгресс взял на вооружение пропагандируемую Махатмой Ганди политику ненасилия — сатьяграха. Позднее, Субхас Чандра Бос и некоторые другие лидеры начали практиковать более радикальные, военные меры в борьбе с англичанами, тогда как другие вместе с политической свободой выступали за предоставление экономических свобод индийским крестьянам. Появившийся в первых десятилетиях XX века военно-милитаристский национализм достиг своего апогея во время Второй мировой войны и послужил причиной провалившегося индо-немецкого пакта и гхадарского заговора. В этот период активизировались такие движения, как Индийская национальная армия и «Оставьте Индию».
Движение достигло своей кульминации в 1947 году, когда произошёл раздел Британской Индии и образование доминионов Индии и Пакистана. Индия оставалась доминионом британской короны до 26 января 1950 года, когда была принята конституция Индии, объявившая страну республикой. Пакистан объявил себя республикой в 1956 году но через ряд периодов внутренней борьбы, в ходе которых демократические свободы были приостановлены. Начавшаяся в 1971 году гражданская война переросла в военный конфликт 1971 года, в результате которого от Пакистана откололся Восточный Пакистан и на его территории образовалось независимое государство Бангладеш.
Объяснение: