З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
12 ноября 333 г. до н. э. состоялась битва на реке Пинар у города Исс. Македонские войска медленно подошли к противнику и с ходу двинулись в атаку. Иранцы начали отступать под натиском греков и македонцев. Александр, сражавшийся в первых рядах, заметил Дария на золочёной колеснице в центре войска и рванулся к нему, не замечая раны и всё круша на своём пути. Быстрый, неистовый, порывистый, он стремился покончить дело одним ударом - единоборство царей должно решить, кому из них властвовать в Азии. Но Дарий, стоявший среди сражающихся и умирающих телохранителей и вельмож, увидев так близко упоённого боем македонского царя, первым из своего войска бросился После этого даже успешно теснивший македонцев левый фланг персов обратился в бегство. Началась паника, которая закончилась сокрушительным поражением персидской армии. В плен к Александру попала вся семья персидского царя. Войдя в походную палатку Дария, которая скорее напоминала дворец, воспитанный в суровых условиях македонский царь, не видевший подобной роскоши в скудной Греции, озадаченно произнёс: “Вот это, по-видимому, и значит - царствовать”. Сбежавший персидский царь в ближайшее время был не опасен, и Александр отправился завоёвывать города Сирии и Финикии, которые были старинными соперниками греков в морской торговле. По пути он легко взял роскошный Дамаск, где оставалась походная казна Дария. Вот тут-то и македонцы почувствовали вкус к роскоши. Но полководец не дал им вдоволь насладиться восточной негой и блеском золота. Он нетерпеливо гнал войско вперёд. Александр, привыкший к быстрому взятию городов, вынужден был долго осаждать город Тир, который упорно не желал сдаваться. Тир вынудил македонцев к длительной осаде. Даже бог Аполлон, по легенде, явившийся во сне к стойким горожанам, не смог их уговорить сдаться Александру. Жители Тира признали Аполлона предателем, опутали его статую верёвками, пригвоздив к цоколю (чтобы не ушёл к Александру) , и обозвали александристом. Однако и эти меры не и после семимесячной осады город был взят. Не прощающий сопротивления, разъярённый Александр приказал казнить 6 тыс. пленных, 2 тыс. распял и 30 тыс. продал в рабство. Такая же участь постигла и город Газу в Палестине. Пока Александр вершил расправу, Дарий безуспешно подсылал к нему убийц. Когда же ему не удалось устранить соперника, Дарий отправил к Александру послов с предложением мира и союза. Но в ответ македонский царь потребовал безоговорочной капитуляции. Послы уехали ни с чем, а Александр отправился в Египет. Египет, желающий сбросить иго персов, сдался без сопротивления. Александр был провозглашён сыном бога Амона и царём Нижнего и Верхнего Египта. Новоявленный фараон недолго оставался в Египте. Против “сына бога” снова выступил Дарий III с огромным войском. Две армии встретились у деревушки Гавгамелы (331 г. до н. э.) . На этот раз Александр на все изумлённые вопросы друзей, которые привыкли к его атакам с ходу, ответил: “Я не краду победы”. Царь велел воинам отдыхать. А Дарий со своей миллионной (как считает древнегреческий историк Арриан) армией простоял всю ночь, ожидая нападения. И когда отдохнувшие македонцы пошли в атаку, изнурённая ночным стоянием персидская армия оказала им вялое сопротивление. Большая численность обернулась для них недостатком: из-за своей скученности персы представляли собой прекрасную мишень для македонских копий и мечей. И опять, оказавшись в самой гуще схватки, первым не выдержал Дарий III. Александр, рванувшийся к нему, успел заметить только удаляющуюся спину царя. Началось избиение отступавшего в панике персидского войска. В битве при Гавгамелах македонцы нанесли решающее поражение войскам персов. После этой битвы в Азии остался только один владыка - Александр Македонский, который в Сузах воссел на трон Ахеменидов. Сокровища Суз были сложены у ног царя: царская казна Дария 3 в 50 тыс. талантов (1310 т) серебра - дань почти всех народов мира.
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
Войдя в походную палатку Дария, которая скорее напоминала дворец, воспитанный в суровых условиях македонский царь, не видевший подобной роскоши в скудной Греции, озадаченно произнёс: “Вот это, по-видимому, и значит - царствовать”.
Сбежавший персидский царь в ближайшее время был не опасен, и Александр отправился завоёвывать города Сирии и Финикии, которые были старинными соперниками греков в морской торговле. По пути он легко взял роскошный Дамаск, где оставалась походная казна Дария. Вот тут-то и македонцы почувствовали вкус к роскоши. Но полководец не дал им вдоволь насладиться восточной негой и блеском золота. Он нетерпеливо гнал войско вперёд. Александр, привыкший к быстрому взятию городов, вынужден был долго осаждать город Тир, который упорно не желал сдаваться. Тир вынудил македонцев к длительной осаде. Даже бог Аполлон, по легенде, явившийся во сне к стойким горожанам, не смог их уговорить сдаться Александру. Жители Тира признали Аполлона предателем, опутали его статую верёвками, пригвоздив к цоколю (чтобы не ушёл к Александру) , и обозвали александристом. Однако и эти меры не и после семимесячной осады город был взят. Не прощающий сопротивления, разъярённый Александр приказал казнить 6 тыс. пленных, 2 тыс. распял и 30 тыс. продал в рабство. Такая же участь постигла и город Газу в Палестине.
Пока Александр вершил расправу, Дарий безуспешно подсылал к нему убийц. Когда же ему не удалось устранить соперника, Дарий отправил к Александру послов с предложением мира и союза. Но в ответ македонский царь потребовал безоговорочной капитуляции. Послы уехали ни с чем, а Александр отправился в Египет.
Египет, желающий сбросить иго персов, сдался без сопротивления. Александр был провозглашён сыном бога Амона и царём Нижнего и Верхнего Египта.
Новоявленный фараон недолго оставался в Египте. Против “сына бога” снова выступил Дарий III с огромным войском. Две армии встретились у деревушки Гавгамелы (331 г. до н. э.) . На этот раз Александр на все изумлённые вопросы друзей, которые привыкли к его атакам с ходу, ответил: “Я не краду победы”. Царь велел воинам отдыхать. А Дарий со своей миллионной (как считает древнегреческий историк Арриан) армией простоял всю ночь, ожидая нападения. И когда отдохнувшие македонцы пошли в атаку, изнурённая ночным стоянием персидская армия оказала им вялое сопротивление. Большая численность обернулась для них недостатком: из-за своей скученности персы представляли собой прекрасную мишень для македонских копий и мечей. И опять, оказавшись в самой гуще схватки, первым не выдержал Дарий III. Александр, рванувшийся к нему, успел заметить только удаляющуюся спину царя. Началось избиение отступавшего в панике персидского войска.
В битве при Гавгамелах македонцы нанесли решающее поражение войскам персов. После этой битвы в Азии остался только один владыка - Александр Македонский, который в Сузах воссел на трон Ахеменидов. Сокровища Суз были сложены у ног царя: царская казна Дария 3 в 50 тыс. талантов (1310 т) серебра - дань почти всех народов мира.