«Цей князь - пише літописець - був князь добрий, хоробрий і мудрий; збудував багато городів і храмів та прибрав їх ріжними окрасами. Головно ж вславився своїм братолюбям з Васильком. Був другим по Соломоні»…
Український історик Микола Костомарів характеризує Данила словами: «Доля цього князя мала в собі щось трагічного. Досяг він багато такого, чого не досяг ніодин з українських князів, та ще серед такого напруження, що інший не переніс би. Майже вся Україна, весь край заселений українським племенем, опинився під його владою. Але не встигнувши визволитися зпід татарського ярма, Данило не залишив запоруки самостійности своїй державі на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій своїй діяльности, Данило, завсіди відважний, неустрашимий, великодушний і добрий, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо ні сліду хитрощів, навіть тих, що їх уживає людина, аби недати себе обдурити. Цей князь був повною протилежністю хитрих князів Московщини, що від батьків переняли політику хитрощів та насильств і звикли не розбіратися в засобах для досягнення мети. Постать Данила так і залишилася благородною, найбільш симпатичною постатю в цілій історії княжої України».
Лицарськість, витривалість, ріжносторонність і рухливість признає Данилові й Михайло Грушевський, що нарівні з Костомаровим, закидує йому брак політичного хисту: «Його дипльоматія була безладна, його політика проти татар короткозора, непевна й доривочна».
Зате Степан Томашівський бачить у Данилі «одну з найіделістичніших постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний, а при тому енергійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального, громадського розвитку. Невдачі не зменшують його вартости, бо приходилося йому працювати в надзвичайно трудних умовах, куди трудніших, як мав їх його батько»…
В сузірі великих, опікунчих духів княжої України, поруч Святослава Завойовника, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха й Романа Мстиславича, був король Данило Романович рівнорядною величиною, дарма, що високо трагічною, бо… останньою.
Дании́л Рома́нович (др. русск.[3] Данило Романовичь, укр. Данило Галицький, лат. Daniel Ruthenorum Rex[4]) (1201, по др. данным 1204[5] — 1264) — князь галицкий в 1205—1206, 1211—1212, 1229—1231, 1233—1235 и 1238[6]—1264 годах, князь волынский в 1215—1229, 1231—1233 и 1235—1238 годах, великий князь киевский (1240), король Руси с 1254 года, политический деятель, дипломат и полководец, сын Романа Мстиславича (из старшей ветви Мономаховичей) и Ефросиньи-Анны.
ХолмМесто (Рюриковичи)ОтецРоман МстиславичМатьЕфросинья-Анна, дочь византийского императора Исаака II Ангела и Ирины.Супруга1-й брак: Анна Мстиславна, дочь князя Мстислава Удатного[2],
2 брак: племянница Литовского князя МиндовгаДетиШварн, Ираклий Данилович[d], Роман Данилович, Мстислав Данилович, Переяслава Даниловна, София Шварцбург-Бланкенбургская, Лев Данилович и Анастасия  Медиафайлы на Викискладе
После гибели отца в 1205 году стал галицким князем, но вскоре лишился престола. С 1215 года княжил на Волыни и к 1231 году завершил объединение волынских земель. В 1223 году участвовал в сражении на реке Калке против монголо-татар.
В 1230 году и окончательно в 1238 году Даниил Романович овладел Галичем, передав Волынь брату Васильку Романовичу, а затем занял Киев (1240 год). Ведя упорную борьбу против засилья крупных бояр-землевладельцев, Даниил опирался на мелких служилых людей и городское население. Он содействовал развитию городов, привлекая туда ремесленников и купцов. При нём были построены Данилов, Холм, Львов, Угровеск, обновлён Дорогичин. В правление Даниила Галицко-Волынское княжество подверглось монгольскому нашествию (1240—1241).
В 1245 году в Ярославском сражении на реке Сан войска Даниила разгромили полки венгерских и польских феодалов, галицких бояр, что завершило его 40-летнюю борьбу за отцовское наследство. Даниил Галицкий вмешался в войну за австрийский герцогский престол и в начале 1250-х годов добился признания прав на него для своего сына Романа. Рассчитывая на западных союзников в противостоянии с Ордой, согласился принять от Папы Римского в 1253 году королевский титул. Время княжения Даниила Романовича было периодом наибольшего экономического и культурного подъёма и политического усиления Галицко-Волынской Руси.
Характеристика короля Данила Романовича
«Цей князь - пише літописець - був князь добрий, хоробрий і мудрий; збудував багато городів і храмів та прибрав їх ріжними окрасами. Головно ж вславився своїм братолюбям з Васильком. Був другим по Соломоні»…
Український історик Микола Костомарів характеризує Данила словами: «Доля цього князя мала в собі щось трагічного. Досяг він багато такого, чого не досяг ніодин з українських князів, та ще серед такого напруження, що інший не переніс би. Майже вся Україна, весь край заселений українським племенем, опинився під його владою. Але не встигнувши визволитися зпід татарського ярма, Данило не залишив запоруки самостійности своїй державі на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій своїй діяльности, Данило, завсіди відважний, неустрашимий, великодушний і добрий, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо ні сліду хитрощів, навіть тих, що їх уживає людина, аби недати себе обдурити. Цей князь був повною протилежністю хитрих князів Московщини, що від батьків переняли політику хитрощів та насильств і звикли не розбіратися в засобах для досягнення мети. Постать Данила так і залишилася благородною, найбільш симпатичною постатю в цілій історії княжої України».
Лицарськість, витривалість, ріжносторонність і рухливість признає Данилові й Михайло Грушевський, що нарівні з Костомаровим, закидує йому брак політичного хисту: «Його дипльоматія була безладна, його політика проти татар короткозора, непевна й доривочна».
Зате Степан Томашівський бачить у Данилі «одну з найіделістичніших постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний, а при тому енергійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального, громадського розвитку. Невдачі не зменшують його вартости, бо приходилося йому працювати в надзвичайно трудних умовах, куди трудніших, як мав їх його батько»…
В сузірі великих, опікунчих духів княжої України, поруч Святослава Завойовника, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха й Романа Мстиславича, був король Данило Романович рівнорядною величиною, дарма, що високо трагічною, бо… останньою.
Объяснение:
Объяснение:
Дании́л Рома́нович (др. русск.[3] Данило Романовичь, укр. Данило Галицький, лат. Daniel Ruthenorum Rex[4]) (1201, по др. данным 1204[5] — 1264) — князь галицкий в 1205—1206, 1211—1212, 1229—1231, 1233—1235 и 1238[6]—1264 годах, князь волынский в 1215—1229, 1231—1233 и 1235—1238 годах, великий князь киевский (1240), король Руси с 1254 года, политический деятель, дипломат и полководец, сын Романа Мстиславича (из старшей ветви Мономаховичей) и Ефросиньи-Анны.
Даниил РомановичКнязь Галицкий1205 — 1206ПредшественникРоман Игоревич1211 — 1212ПредшественникВладимир ИгоревичПреемникМстислав Ярославич Немой1229 — 1231ПредшественникАндрей ВенгерскийПреемникАндрей Венгерский1233 — 1235ПредшественникАндрей ВенгерскийПреемникМихаил Всеволодович1238 — 1264ПредшественникРостислав МихайловичПреемникЛев ДаниловичКнязь Волынский1215 — 1238ПредшественникАлександр РомановичВеликий князь Киевский1240ПредшественникРостислав МстиславичПреемникМихаил ВсеволодовичКороль Руси1254 — 1264ПреемникЮрий Львович[1]Рождение1201
ГаличСмерть1264
ХолмМесто (Рюриковичи)ОтецРоман МстиславичМатьЕфросинья-Анна, дочь византийского императора Исаака II Ангела и Ирины.Супруга1-й брак: Анна Мстиславна, дочь князя Мстислава Удатного[2],
2 брак: племянница Литовского князя МиндовгаДетиШварн, Ираклий Данилович[d], Роман Данилович, Мстислав Данилович, Переяслава Даниловна, София Шварцбург-Бланкенбургская, Лев Данилович и Анастасия  Медиафайлы на Викискладе
После гибели отца в 1205 году стал галицким князем, но вскоре лишился престола. С 1215 года княжил на Волыни и к 1231 году завершил объединение волынских земель. В 1223 году участвовал в сражении на реке Калке против монголо-татар.
В 1230 году и окончательно в 1238 году Даниил Романович овладел Галичем, передав Волынь брату Васильку Романовичу, а затем занял Киев (1240 год). Ведя упорную борьбу против засилья крупных бояр-землевладельцев, Даниил опирался на мелких служилых людей и городское население. Он содействовал развитию городов, привлекая туда ремесленников и купцов. При нём были построены Данилов, Холм, Львов, Угровеск, обновлён Дорогичин. В правление Даниила Галицко-Волынское княжество подверглось монгольскому нашествию (1240—1241).
В 1245 году в Ярославском сражении на реке Сан войска Даниила разгромили полки венгерских и польских феодалов, галицких бояр, что завершило его 40-летнюю борьбу за отцовское наследство. Даниил Галицкий вмешался в войну за австрийский герцогский престол и в начале 1250-х годов добился признания прав на него для своего сына Романа. Рассчитывая на западных союзников в противостоянии с Ордой, согласился принять от Папы Римского в 1253 году королевский титул. Время княжения Даниила Романовича было периодом наибольшего экономического и культурного подъёма и политического усиления Галицко-Волынской Руси.