Усі Папи за час Авіньйонського полону були французами й насамперед виразниками інтересів Франції на міжнародній арені; вони скидалися радше на звичайних європейських монархів, ніж пастирів Церкви.Місцеве духовенство й чернецтво більше не обирало єпископів і абатів – тепер їх призначав Папа. Папський двір прудко багатшав із продажу індульгенцій і церковних посад, зі збору десятини на фінансування хрестових походів (які вже фактично припинилися!). Звісно, це не могло не спровокувати кризи в Папській державі й падіння престижу Святого Престолу. Центральні регіони Італії, на які традиційно поширювалася влада Понтифіків, почали виявляти непокору. Крім того, вирувала Столітня війна (1337–1453) між Англією і Францією, й Авіньйон уже не був безпечним місцем для папського двору. Першим спробував повернутися до Рима 1367 року Папа Урбан V, якого вмовили на це Петрарка і Бригіта Шведська. Проте він, наляканий солдатськими повстаннями в Римі, повернувся до Авіньйона. Наступну спробу зробила свята Катерина Сієнська, яка переконала Папу Григорія XI повернутися до Вічного міста взимку 1377 року. Саме тоді резиденцією Понтифіків став Ватикан, замінивши знищений пожежею 1308 року Латеранський собор. Повернення Григорія XI до Рима вважають кінцем Авіньйонського полону Пап. Щоправда, невдовзі розпочалася так звана Папська схизма, коли частина кардиналів, незадоволених наступником Григорія Урбаном VI, обрала антипапу Климента VII, який повернувся до Авіньйону. Наступником Климента став Бенедикт XIII, якого усунули від влади постановою Констанцського собору 1417 року. Він був останнім «авіньйонським Папою».
Вільнонароджені жінки в Стародавньому Римі були громадянками[2], але не мали правоздатності в політичних відносинах[3] Через те, що життя жінок обмежувалося певними гендерними ролями, римські історики згадують жінок у своїх працях рідше, ніж чоловіків. Хоч і у римських жінок не було прямої політичної влади, проте ті, хто були з багатих або впливових сімей, мали змогу через приватні переговори здійснювати певний вплив[4]. Видатні жінки, які залишили незаперечний слід в історії Стародавнього Риму від Лукреції та Клавдії Квінти, історії яких стали частиною римської міфічної традиції; жорстокі жінки республіканської епохи, такі як Корнелія, мати братів Гракхів, і Фульвія, яка командувала армією і випускала монети, на яких є її зображення; жінки династії Юліїв-Клавдіїв, а саме найбільш видатна Лівія(58 р. до Р.Х - 29 р. після Р.Х), яка внесла значний вклад у формування соціальних стандартів Риму; і імператриця Олена (c.250-330 рр. після Р.Х), що сприяла поширенню християнства[5]
Объяснение:
Вільнонароджені жінки в Стародавньому Римі були громадянками[2], але не мали правоздатності в політичних відносинах[3] Через те, що життя жінок обмежувалося певними гендерними ролями, римські історики згадують жінок у своїх працях рідше, ніж чоловіків. Хоч і у римських жінок не було прямої політичної влади, проте ті, хто були з багатих або впливових сімей, мали змогу через приватні переговори здійснювати певний вплив[4]. Видатні жінки, які залишили незаперечний слід в історії Стародавнього Риму від Лукреції та Клавдії Квінти, історії яких стали частиною римської міфічної традиції; жорстокі жінки республіканської епохи, такі як Корнелія, мати братів Гракхів, і Фульвія, яка командувала армією і випускала монети, на яких є її зображення; жінки династії Юліїв-Клавдіїв, а саме найбільш видатна Лівія(58 р. до Р.Х - 29 р. після Р.Х), яка внесла значний вклад у формування соціальних стандартів Риму; і імператриця Олена (c.250-330 рр. після Р.Х), що сприяла поширенню християнства[5]
Усі Папи за час Авіньйонського полону були французами й насамперед виразниками інтересів Франції на міжнародній арені; вони скидалися радше на звичайних європейських монархів, ніж пастирів Церкви.Місцеве духовенство й чернецтво більше не обирало єпископів і абатів – тепер їх призначав Папа. Папський двір прудко багатшав із продажу індульгенцій і церковних посад, зі збору десятини на фінансування хрестових походів (які вже фактично припинилися!). Звісно, це не могло не спровокувати кризи в Папській державі й падіння престижу Святого Престолу. Центральні регіони Італії, на які традиційно поширювалася влада Понтифіків, почали виявляти непокору. Крім того, вирувала Столітня війна (1337–1453) між Англією і Францією, й Авіньйон уже не був безпечним місцем для папського двору. Першим спробував повернутися до Рима 1367 року Папа Урбан V, якого вмовили на це Петрарка і Бригіта Шведська. Проте він, наляканий солдатськими повстаннями в Римі, повернувся до Авіньйона. Наступну спробу зробила свята Катерина Сієнська, яка переконала Папу Григорія XI повернутися до Вічного міста взимку 1377 року. Саме тоді резиденцією Понтифіків став Ватикан, замінивши знищений пожежею 1308 року Латеранський собор. Повернення Григорія XI до Рима вважають кінцем Авіньйонського полону Пап. Щоправда, невдовзі розпочалася так звана Папська схизма, коли частина кардиналів, незадоволених наступником Григорія Урбаном VI, обрала антипапу Климента VII, який повернувся до Авіньйону. Наступником Климента став Бенедикт XIII, якого усунули від влади постановою Констанцського собору 1417 року. Він був останнім «авіньйонським Папою».
Объяснение:
Вільнонароджені жінки в Стародавньому Римі були громадянками[2], але не мали правоздатності в політичних відносинах[3] Через те, що життя жінок обмежувалося певними гендерними ролями, римські історики згадують жінок у своїх працях рідше, ніж чоловіків. Хоч і у римських жінок не було прямої політичної влади, проте ті, хто були з багатих або впливових сімей, мали змогу через приватні переговори здійснювати певний вплив[4]. Видатні жінки, які залишили незаперечний слід в історії Стародавнього Риму від Лукреції та Клавдії Квінти, історії яких стали частиною римської міфічної традиції; жорстокі жінки республіканської епохи, такі як Корнелія, мати братів Гракхів, і Фульвія, яка командувала армією і випускала монети, на яких є її зображення; жінки династії Юліїв-Клавдіїв, а саме найбільш видатна Лівія(58 р. до Р.Х - 29 р. після Р.Х), яка внесла значний вклад у формування соціальних стандартів Риму; і імператриця Олена (c.250-330 рр. після Р.Х), що сприяла поширенню християнства[5]
Объяснение:
Вільнонароджені жінки в Стародавньому Римі були громадянками[2], але не мали правоздатності в політичних відносинах[3] Через те, що життя жінок обмежувалося певними гендерними ролями, римські історики згадують жінок у своїх працях рідше, ніж чоловіків. Хоч і у римських жінок не було прямої політичної влади, проте ті, хто були з багатих або впливових сімей, мали змогу через приватні переговори здійснювати певний вплив[4]. Видатні жінки, які залишили незаперечний слід в історії Стародавнього Риму від Лукреції та Клавдії Квінти, історії яких стали частиною римської міфічної традиції; жорстокі жінки республіканської епохи, такі як Корнелія, мати братів Гракхів, і Фульвія, яка командувала армією і випускала монети, на яких є її зображення; жінки династії Юліїв-Клавдіїв, а саме найбільш видатна Лівія(58 р. до Р.Х - 29 р. після Р.Х), яка внесла значний вклад у формування соціальних стандартів Риму; і імператриця Олена (c.250-330 рр. після Р.Х), що сприяла поширенню християнства[5]