В жилах Карла II текла шотландская кровь с примесью французской (по матери); как все Стюарты, он был чужд Англии, не понимал ее; воспоминания молодости не могли внушить ему привязанности к этой стране, а лучшие годы жизни были проведены им в изгнании, в чужих странах, в праздном ожидании благоприятных событий. Возвратясь в Англию, Карл II спешил пользоваться средствами своего положения для того только, чтоб жить весело, не заботясь о завтрашнем дне, об общественном мнении, о требованиях нравственности, причем неимение детей еще более усиливало в нем эгоистические стремления, нерадение о будущем. Ученик материалиста Гоббса, Карл II был равнодушен к религии вообще, но отдавал преимущество католицизму; как пошли впрок уроки наставника, видно было из отзывов Карла II, что он не верит ни в целомудрие женщин, ни в добродетель мужчин и не ожидает ни от одного человека истинной верности или приверженности. С таким взглядом на людей мог ли Карл считать себя чем-нибудь обязанным в отношении к людям? Мог ли иметь побуждения заслуживать их уважение?
В двух первых парламентах, созванных Карлом II, он не встретил сопротивления, благодаря особенно искусству канцлера Гайда, графа Кларендона, автора важного сочинения об английской революции («История бунта», как он его озаглавил). Но с течением времени основной характер короля и его стремления все более и более уяснялись и стали возбуждать сильное неудовольствие. Нуждаясь постоянно в деньгах, расточаемых на постыдные удовольствия, Карл II не постыдился брать пенсию от французского короля Людовика XIV; из Франции же получались деньги на подкуп английских избирателей и членов парламента. Тесная связь короля с Франциею, где Людовик XIV обнаруживал стремления, совершенно противоположные порядку вещей, господствовавшему в Англии, должна была возбуждать здесь опасения. Дело дошло до того, что Карл II продал Людовику XIV два города – Дюнкирхен и Мардик, принадлежавшие со времен Кромвеля Англии. Вследствие столкновения между двумя торговыми державами, стремившимися к господству на море, началась в 1665 году война у Англии с Голландиею; сначала война шла счастливо для Англии, но в 1667 году голландские адмиралы Рюйтер и Корнелий де Витт вошли с флотом в Темзу, истребили магазины и верфи, сожгли три линейных корабля первого класса.
Эти потери и позор усиливали нерасположение к королю, который деньги, назначенные парламентом на войну, употребил на свои удовольствия, и страна осталась беззащитною. Страшный пожар опустошил значительную часть Лондона, моровая язва истребляла тысячами его жителей – все эти бедствия вместе ожесточали народ. Преданный одним удовольствиям, король, разумеется, любил окружать себя людьми, одинаково с ним смотревшими на цель жизни; между близкими к Карлу людьми был только один честный и серьезный человек, канцлер граф Кларендон, разделявший с ним изгнание и верно служивший отцу его. Честный и деловой старик был нестерпим королю и его любимцам, тем более что был горд и властолюбив, опираясь на родственные связи с королевским домом: дочь его была замужем за наследником престола, герцогом Йоркским. В 1667 году враги Кларендона обвинили его пред парламентом в государственной измене. Нижняя палата была против Кларендона, Верхняя вступилась за него; чтоб положить конец борьбе палат, король дал повеление канцлеру отправиться на континент, и старик, которому Карл был так много обязан, умер в изгнании.
Своїм основним внутріполітичним завданням уряд де голля вважав досягнення соціального консенсусу між різними верствами французького суспільства. побоювання частини електорату, що п'ята республіка сповзе до тоталітарної диктатури чи військово-авторитарного режиму, виявилися даремними. відновлюючи авторитет держави, де голль гарантував демократичні свободи і поважав їх. він був переконаним республіканцем. глибоко засвоїв, попри авторитарний стиль правління, основний принцип демократії: держава сильна довір'ям народу. будучи переконаним захисником існуючого порядку, основаного на приватній власності та ринковій економіці, він водночас не вважав гроші єдиним мірилом цінностей у стосунках між людьми та соціальними верствами. цивільну владу ставив вище військової. стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвиткові. за перші десять років існування п'ятої республіки (1958—1968) виробництво промислової продукції виросло на 60 %, його щорічний приріст становив 5,7 %. за валовим виробництвом продукції франція обійшла ію. відбулися значні структурні зміни. у промисловості широко застосовувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. коштом держави була створена атомна та ракетна промисловість. велика увага приділялася житловому будівництву. новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. якщо в період четвертої республіки капітали з країни тікали за кордон, то тепер вони посилено інвестувалися всередині країни. характерною особливістю франції була наявність великої кількості дрібних підприємств. на 84 % усіх підприємств кількість зайнятих не перевищувала 5 чол. щоб уникнути енергетичних труднощів, здійснювалося будівництво аес. значна увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, в тому числі і в експортному плані. щоб підвищити товарність сільськогосподарського виробництва, де голль пішов на ліквідацію (шляхом викупу державою) 800 тис. дрібних селянських господарств. унаслідок цього значно збільшилися земельні володіння селян, зросла їхня товарність. індустріалізація праці в сільському господарстві до кількості працюючих на 25 %. якщо в соціальному складі населення особливих змін не відбулося (робітничий клас — 9 млн., дрібна буржуазія — 5 то у структурі найманої робочої сили простежувалися значні зрушення. зокрема, кількість працівників розумової праці з 1954 по 1968 р. збільшилася від 1 до 3 млн. чол. пробним каменем зовнішньої політики п'ятої республіки стала проблема алжиру. надії колоніалістів виявилися марними. де голль і раніше розумів, що наміри утримати алжир — не що інше як ілюзія, і в 1959 р. вперше заявив: ''алжир— алжирський". алжир не був рядовою колоніальною проблемою франції. у цій колонії проживало понад 1 млн. французів. усі вони після проголошення незалежності алжиру змушені були повернутися до франції. а тому рішення де голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. у відповідь колоніалісти вчинили заколот і спробували захопити владу в алжирі. де голль діяв рішуче. у квітні i960 р. він направив до алжиру надійні війська і виступ було придушено. остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів в евіані французька сторона визнала незалежність алжиру. частина армійських офіцерів, травмована крахом "французького алжиру", пішла в підпілля і створила таємну військову організацію оас, яка почала діяти терору. оас організувала кілька замахів на де голля. шарль де голль з цього приводу цілком серйозно констатував: "у чині лейтенанта в першу світову війну і полковника в другу ніколи так близько не спілкувався зі смертю, як за часів президентства". зовнішній політиці де голль здійснював незалежний курс. практичні заходи у цьому плані — вихід франції з нато в 1966—1967 pp. (членом цієї організації франція стала ще в 1949 ліквідація військових баз альянсу на її території, визнання у 1959 р. кордону по одеру — нейсе, комуністичного китаю — у 1964 p., негативне ставлення до американської агресії у в'єтнамі. налагодження співробітництва з срср та іншими країнами комуністичного блоку захід, особливо сша та ія, сприйняли більш ніж прохолодно. таким чином, внутрішній політиці консенсусу відповідала незалежна зовнішня політика, політика підтримки нормальних стосунків з усіма, насамперед із сусі. а це означало, що відхід на розумну відстань від атлантичної солідарності компенсувався активізацією самостійної європейської та азійської політики франції. дуже показовою у цьому плані була діяльність французької республіки, спрямована на остаточне примирення з німеччиною, ліквідацію клімату недоброзичливості та підозрінь, який понад триста років визначав вектор франко-німецьких стосунків. єлісейський договір 1963 p., що його підписали де голль і аденауер, остаточно "поклав край 400 рокам ворожнечі та конфліктів " між обома
В жилах Карла II текла шотландская кровь с примесью французской (по матери); как все Стюарты, он был чужд Англии, не понимал ее; воспоминания молодости не могли внушить ему привязанности к этой стране, а лучшие годы жизни были проведены им в изгнании, в чужих странах, в праздном ожидании благоприятных событий. Возвратясь в Англию, Карл II спешил пользоваться средствами своего положения для того только, чтоб жить весело, не заботясь о завтрашнем дне, об общественном мнении, о требованиях нравственности, причем неимение детей еще более усиливало в нем эгоистические стремления, нерадение о будущем. Ученик материалиста Гоббса, Карл II был равнодушен к религии вообще, но отдавал преимущество католицизму; как пошли впрок уроки наставника, видно было из отзывов Карла II, что он не верит ни в целомудрие женщин, ни в добродетель мужчин и не ожидает ни от одного человека истинной верности или приверженности. С таким взглядом на людей мог ли Карл считать себя чем-нибудь обязанным в отношении к людям? Мог ли иметь побуждения заслуживать их уважение?
В двух первых парламентах, созванных Карлом II, он не встретил сопротивления, благодаря особенно искусству канцлера Гайда, графа Кларендона, автора важного сочинения об английской революции («История бунта», как он его озаглавил). Но с течением времени основной характер короля и его стремления все более и более уяснялись и стали возбуждать сильное неудовольствие. Нуждаясь постоянно в деньгах, расточаемых на постыдные удовольствия, Карл II не постыдился брать пенсию от французского короля Людовика XIV; из Франции же получались деньги на подкуп английских избирателей и членов парламента. Тесная связь короля с Франциею, где Людовик XIV обнаруживал стремления, совершенно противоположные порядку вещей, господствовавшему в Англии, должна была возбуждать здесь опасения. Дело дошло до того, что Карл II продал Людовику XIV два города – Дюнкирхен и Мардик, принадлежавшие со времен Кромвеля Англии. Вследствие столкновения между двумя торговыми державами, стремившимися к господству на море, началась в 1665 году война у Англии с Голландиею; сначала война шла счастливо для Англии, но в 1667 году голландские адмиралы Рюйтер и Корнелий де Витт вошли с флотом в Темзу, истребили магазины и верфи, сожгли три линейных корабля первого класса.
Эти потери и позор усиливали нерасположение к королю, который деньги, назначенные парламентом на войну, употребил на свои удовольствия, и страна осталась беззащитною. Страшный пожар опустошил значительную часть Лондона, моровая язва истребляла тысячами его жителей – все эти бедствия вместе ожесточали народ. Преданный одним удовольствиям, король, разумеется, любил окружать себя людьми, одинаково с ним смотревшими на цель жизни; между близкими к Карлу людьми был только один честный и серьезный человек, канцлер граф Кларендон, разделявший с ним изгнание и верно служивший отцу его. Честный и деловой старик был нестерпим королю и его любимцам, тем более что был горд и властолюбив, опираясь на родственные связи с королевским домом: дочь его была замужем за наследником престола, герцогом Йоркским. В 1667 году враги Кларендона обвинили его пред парламентом в государственной измене. Нижняя палата была против Кларендона, Верхняя вступилась за него; чтоб положить конец борьбе палат, король дал повеление канцлеру отправиться на континент, и старик, которому Карл был так много обязан, умер в изгнании.