Данило Романович чи Данило Галицький (1201 - 1264), правитель князівств Галичини та Волині (тепер відповідно в Польщі та Україні), який став одним із наймогутнішим князів східно-центральної Європи. Останній самостійний великий князь київський (1239—1240). Представник роду Романовичів, гілки Волинських Мономаховічів із династії Рюриковичів.
Сину князя Романа Мстиславича Даниїлу було лише чотири роки, коли його батько, який об’єднав Галичину та Волинь, загинув у битві проти поляків (1205). До 1221 р. Данило не почав скидати інших претендентів на спадщину Романа і стверджувати свою владу над Волинню; і лише в 1238 р. він остаточно здобув контроль над Галичиною. Потім він спрямував свої зусилля на збагачення свого домену, заохочуючи мігрантів поселятися там, будуючи міста, включаючи Львів, та сприяючи розвитку процвітаючої торгівлі через свої землі.
Його характер можна побачити в оцінках істориків, як могутнього правителя, проникливого політика і дипломата, відчайдушно хороброго воїна і талановитого полководця. Він був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця.
Внутрішня політика:
- Вів боротьбу із феодальними міжусобицями;
- Реформував армію;
- Приборкав амбіції бояр;
- Намагався вестернізувати суспільство;
- Заснував у Галичі православну митрополію;
Щодо зовнішньої політики, то після монгольських набігів (1240–41) він був змушений визнати сюзереність хана. Незважаючи на визнану вірність хану, він налагодив тісні стосунки зі своїми західними сусідами, сподіваючись таким чином забезпечити вірних собі союзників, які підтримають його спробу повалити монгольських панів. Щоб досягти цього плану, він проводив династичну політику одружень з Угорщиною, Австрією та Литвою і пообіцяв визнати папу главою церкви у своєму царстві.
Однак жодної військової до не було, і в 1256 році Данило розпочав власний похід і вигнав монголів з Волині (бл. 1257). Але в 1260 р. інша монгольська сила вступила на Волинь і змусила Данила знищити укріплені ним споруди у своїх великих містах. Данило, відмовившись від планів опору, прожив решту життя як слухняний, але неохочий, васал хана.
Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила. Після його падіння правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське (з офіційною староукраїнською мовою та православ'ям), а потім і Московська держава.
Древние греки, познакомившиеся с организацией государственного управления в империи Ахеменидов, восторгались мудростью и дальновидностью персидских царей. По их мнению, эта организация была вершиной развития монархической формы правления. Персидская система управления даёт пример удивительного уважения победителями местных обычаев и прав покорённых народов. В Вавилонии, например, все документы времён персидского владычества в юридическом отношении не отличаются от тех, которые относятся к периоду независимости. То же самое было в Египте и Иудее. В Египте персы оставили прежними не только деление на номы, но и владетельные фамилии, расположение войск и гарнизонов, а также податную неприкосновенность храмов и жречества. Конечно, центральное правительство и сатрап во всякое время могли вмешаться и решать дела по своему усмотрению, но большей частью им было достаточно, если в стране спокойно, подати поступают исправно, войска находятся в порядке. Такая система управления сложилась на Ближнем Востоке не сразу. Например Ассирия первоначально на завоёванных территориях опиралась только на силу оружия и устрашение. Области, взятые «с боем», включались непосредственно в Дом Ашшура — центральную область Ассирийской империи. Сдавшиеся на милость победителя часто сохраняли свою местную династию. Но со временем эта система оказалась мало при для управления разрастающимся государством. Реорганизация управления, проведённая царём Тиглатпаласаром III в УНТ в. до н. э., помимо политики насильственных переселений изменила и систему управления областями империи. Цари старались не допускать возникновения чересчур могущественных родов. Чтобы воспрепятствовать созданию наследственных владений и новых династий среди управителей областей, на важнейшие посты часто назначались евнухи. Кроме того, хотя крупные чиновники получали огромные земельные владения, они не составляли единого массива, а были разбросаны по всей стране
Данило Романович чи Данило Галицький (1201 - 1264), правитель князівств Галичини та Волині (тепер відповідно в Польщі та Україні), який став одним із наймогутнішим князів східно-центральної Європи. Останній самостійний великий князь київський (1239—1240). Представник роду Романовичів, гілки Волинських Мономаховічів із династії Рюриковичів.
Сину князя Романа Мстиславича Даниїлу було лише чотири роки, коли його батько, який об’єднав Галичину та Волинь, загинув у битві проти поляків (1205). До 1221 р. Данило не почав скидати інших претендентів на спадщину Романа і стверджувати свою владу над Волинню; і лише в 1238 р. він остаточно здобув контроль над Галичиною. Потім він спрямував свої зусилля на збагачення свого домену, заохочуючи мігрантів поселятися там, будуючи міста, включаючи Львів, та сприяючи розвитку процвітаючої торгівлі через свої землі.
Його характер можна побачити в оцінках істориків, як могутнього правителя, проникливого політика і дипломата, відчайдушно хороброго воїна і талановитого полководця. Він був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця.
Внутрішня політика:
- Вів боротьбу із феодальними міжусобицями;
- Реформував армію;
- Приборкав амбіції бояр;
- Намагався вестернізувати суспільство;
- Заснував у Галичі православну митрополію;
Щодо зовнішньої політики, то після монгольських набігів (1240–41) він був змушений визнати сюзереність хана. Незважаючи на визнану вірність хану, він налагодив тісні стосунки зі своїми західними сусідами, сподіваючись таким чином забезпечити вірних собі союзників, які підтримають його спробу повалити монгольських панів. Щоб досягти цього плану, він проводив династичну політику одружень з Угорщиною, Австрією та Литвою і пообіцяв визнати папу главою церкви у своєму царстві.
Однак жодної військової до не було, і в 1256 році Данило розпочав власний похід і вигнав монголів з Волині (бл. 1257). Але в 1260 р. інша монгольська сила вступила на Волинь і змусила Данила знищити укріплені ним споруди у своїх великих містах. Данило, відмовившись від планів опору, прожив решту життя як слухняний, але неохочий, васал хана.
Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила. Після його падіння правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське (з офіційною староукраїнською мовою та православ'ям), а потім і Московська держава.
Персидская система управления даёт пример удивительного уважения победителями местных обычаев и прав покорённых народов. В Вавилонии, например, все документы времён персидского владычества в юридическом отношении не отличаются от тех, которые относятся к периоду независимости. То же самое было в Египте и Иудее. В Египте персы оставили прежними не только деление на номы, но и владетельные фамилии, расположение войск и гарнизонов, а также податную неприкосновенность храмов и жречества. Конечно, центральное правительство и сатрап во всякое время могли вмешаться и решать дела по своему усмотрению, но большей частью им было достаточно, если в стране спокойно, подати поступают исправно, войска находятся в порядке.
Такая система управления сложилась на Ближнем Востоке не сразу. Например Ассирия первоначально на завоёванных территориях опиралась только на силу оружия и устрашение. Области, взятые «с боем», включались непосредственно в Дом Ашшура — центральную область Ассирийской империи. Сдавшиеся на милость победителя часто сохраняли свою местную династию. Но со временем эта система оказалась мало при для управления разрастающимся государством. Реорганизация управления, проведённая царём Тиглатпаласаром III в УНТ в. до н. э., помимо политики насильственных переселений изменила и систему управления областями империи. Цари старались не допускать возникновения чересчур могущественных родов. Чтобы воспрепятствовать созданию наследственных владений и новых династий среди управителей областей, на важнейшие посты часто назначались евнухи. Кроме того, хотя крупные чиновники получали огромные земельные владения, они не составляли единого массива, а были разбросаны по всей стране