У 395 р. Римська імперія розпалася на Східну та Західну. Вигідне геополітичне положення східної її частини - Візантії, масштабність її земель, численність великих торговельних і промислових центрів на тривалий час обумовили її високу значущість в історії культури. У Візантії - могутній багатоетнічній імперії було синтезовано культурні надбання багатьох етносів (греків, вірмен, грузинів, арабів, сирійців, євреїв, іллірійців тощо), елементи західної та східної культур.
Візантійська культура синтезувала в єдине ціле минуле та сучасність, зберегла зв'язок з античним - давньогрецьким - надбанням. Антична спадщина найдовше зберігалася в освіті - її складовою було вивчення праць Гесіода, Піндара, Езопа, Арістофана, Геродота, Фукідіда, Плутарха та ін. У 425 р. було засновано Константинопольський університет світської спрямованості - "Аудиторій", у якому на ґрунті античних досягнень викладалися філософія, фізика, біологія, медицина і право. Вчення Геракліта про Логос, погляди епікурійської школи щодо сутності духовної насолоди та школи кініків стосовно граничного аскетизму, античні уявлення про ієрархічність світу склали підгрупи християнської філософії. Поєднання християнських настанов із філософськими поглядами, що сягають Античності, позначилося у поглядах Василя Великого, Григорія Ниського та ін.
Водночас Візантія осягала себе як спадкоємиця Римської імперії: її мовним базисом була латинська мова, згодом - грецька мова, правовим - римське право, кодифіковане імператором Юстиніаном у VI ст., ідейним - збереження значущості імператорської влади зокрема. Візантія стала на той час єдиним в європейському культурному просторі осередком централізованої державності, імперського устрою. Відмова від спадковості влади водночас надавала людині будь-якого стану шансів досягти висот влади, використовуючи будь-які засоби, що наповнило історію Візантії прикладами зрад, жорстокості, змов.
Східні впливи виявилися у тому, що влада визнавалася теократичною. Однак було сакралізовано не особу правителя, а його титул та ідею влади, що зумовлювало безмежне схиляння перед нею.
Світоглядним, ідеологічним стрижнем, який консолідував поліетнічну спільноту Візантії, стало християнство.
У культурі Візантії склалося специфічне співвідношення духовної та світської влад. Його фундаментом стала ідея "симфонії" - гармонійного існування держави та церкви, що виявлялося, зокрема, в головуванні на церковних зборах світських володарів.
Культура Візантії характеризувалася значущістю світського начала, що відбилося в її розкоші та вишуканості.
Водночас історія візантійської культури сповнена й прикладами боротьби світської та сакральної влад. Найяскравіший з них - іконоборство. Його соціально-економічним чинником стало те, що наприкінці VII ст. через соціальні заворушення, громадянську війну та втрати світською владою значної частини земель влада імператора, впливовість бюрократичної та військової верхівки послабилися. Водночас церква стала вагомим суперником світської влади, зосереджуючи у своїх руках землі та матеріальні статки. Це було спричинено поширенням шанування ікон, зокрема чудотворних. Ідеологічним чинником іконоборства стала теза деяких церковників щодо неможливості відтворення образу Бога та духовного начала в антро образах.
У 395 р. Римська імперія розпалася на Східну та Західну. Вигідне геополітичне положення східної її частини - Візантії, масштабність її земель, численність великих торговельних і промислових центрів на тривалий час обумовили її високу значущість в історії культури. У Візантії - могутній багатоетнічній імперії було синтезовано культурні надбання багатьох етносів (греків, вірмен, грузинів, арабів, сирійців, євреїв, іллірійців тощо), елементи західної та східної культур.
Візантійська культура синтезувала в єдине ціле минуле та сучасність, зберегла зв'язок з античним - давньогрецьким - надбанням. Антична спадщина найдовше зберігалася в освіті - її складовою було вивчення праць Гесіода, Піндара, Езопа, Арістофана, Геродота, Фукідіда, Плутарха та ін. У 425 р. було засновано Константинопольський університет світської спрямованості - "Аудиторій", у якому на ґрунті античних досягнень викладалися філософія, фізика, біологія, медицина і право. Вчення Геракліта про Логос, погляди епікурійської школи щодо сутності духовної насолоди та школи кініків стосовно граничного аскетизму, античні уявлення про ієрархічність світу склали підгрупи християнської філософії. Поєднання християнських настанов із філософськими поглядами, що сягають Античності, позначилося у поглядах Василя Великого, Григорія Ниського та ін.
Водночас Візантія осягала себе як спадкоємиця Римської імперії: її мовним базисом була латинська мова, згодом - грецька мова, правовим - римське право, кодифіковане імператором Юстиніаном у VI ст., ідейним - збереження значущості імператорської влади зокрема. Візантія стала на той час єдиним в європейському культурному просторі осередком централізованої державності, імперського устрою. Відмова від спадковості влади водночас надавала людині будь-якого стану шансів досягти висот влади, використовуючи будь-які засоби, що наповнило історію Візантії прикладами зрад, жорстокості, змов.
Східні впливи виявилися у тому, що влада визнавалася теократичною. Однак було сакралізовано не особу правителя, а його титул та ідею влади, що зумовлювало безмежне схиляння перед нею.
Світоглядним, ідеологічним стрижнем, який консолідував поліетнічну спільноту Візантії, стало християнство.
У культурі Візантії склалося специфічне співвідношення духовної та світської влад. Його фундаментом стала ідея "симфонії" - гармонійного існування держави та церкви, що виявлялося, зокрема, в головуванні на церковних зборах світських володарів.
Культура Візантії характеризувалася значущістю світського начала, що відбилося в її розкоші та вишуканості.
Водночас історія візантійської культури сповнена й прикладами боротьби світської та сакральної влад. Найяскравіший з них - іконоборство. Його соціально-економічним чинником стало те, що наприкінці VII ст. через соціальні заворушення, громадянську війну та втрати світською владою значної частини земель влада імператора, впливовість бюрократичної та військової верхівки послабилися. Водночас церква стала вагомим суперником світської влади, зосереджуючи у своїх руках землі та матеріальні статки. Це було спричинено поширенням шанування ікон, зокрема чудотворних. Ідеологічним чинником іконоборства стала теза деяких церковників щодо неможливості відтворення образу Бога та духовного начала в антро образах.