Епоха античності займає особливе місце в історії Європи. То був час, коли закладалися основи всього її подальшого розвитку, коли формувалася в найбільш розвинених регіонах Європи цивілізація надавала все більший вплив на прилеглі до Середземного моря і на набагато більш віддалені області Азії і Африки.
Прагнучи виявити деякі визначають розвиток і занепад суспільства закономірності (сутність їх різні дослідники визначали відповідно до своїх загальними концепціями), історію античної Європи, зазвичай залучали культурологи і соціологи, розглядаючи її як своєрідний еталон. Неодноразово зверталися до неї і основоположники марксизму, відкриваючи дію економічних законів, досліджуючи процеси виникнення класів і держави, співвідношення базису і надбудови в докапіталістичних формаціях, визначаючи місце цих формацій в поступальному русі історії. Деякі явища і процеси в найбільш чистою і ясною формі проявилися саме в античному світі. Античність може бути найбільш повно вивчена як особливий «соціальний організм», як суспільство, що становило «органічну систему», що мала свої передумови, що розвивалися в ході історії, підпорядковуючи собі всі елементи суспільства або створюючи відсутні в боротьбі старих традиційних відносин з новими, пристосовуватися до потребам що розвивається системи.
У сфері економіки античний світ, основою якого було місто, міська громада, що виникала з об'єднання родових і сільських громад - сіл, дозволяє простежити процес виділення індивідуальної власності з колективної, послідовне поглиблення поділу праці між окремими районами і всередині них, а також всередині окремих галузей виробництва , розвиток товарного виробництва і грошового обігу в ступеня значно вищою, ніж в попередніх і безпосередньо слідували за античністю товариства, розвиток продуктивних сил, а також виявити співвідношення цих факторів з натуральною основою господарства, руйнівний вплив товарно-грошових відносин на основну галузь виробництва - сільське господарство, а це призводило до концентрації земельної власності і в кінці кінців зумовило повну зміну економіки. Разом з тим, як неодноразово підкреслював К. Маркс, антична економіка дає можливість встановити відмінність між простим товарним виробництвом, націленим на накопичення, а не на розширене відтворення і прискорення оборотності капіталу, чому грошовий і торговий капітал не беруть участі в процесі виробництва, хоча можуть його розкладати або стимулювати, і виробництвом капіталістіческім. Основним було виробництво не мінових, а споживчих вартостей, так що і працю найманих працівників, який створював споживчі вартості, купувався як споживча вартість, що і відрізняло найманих працівників античності від пролетаріата.
В начале Северной войны произошло объединение земель западной и восточной Карелии. Здесь все больше сказывалось русское влияние в языке, одежде, обычаях карел и вепсов. В Карелии продолжали работать старые, появлялись новые предприятия — железоделательные, медеплавильные, купоросный, пушечный, судостроительная верфь в Лодейном Поле и др. Принадлежали они казне и частным лицам, в том числе и из местных крестьян.
В хозяйстве и быту другого северного народа — коми также было сильно влияние русских, но они сохранили свой язык, принадлежавший к угро-финской группе. Центр коми-края в XVIII в. переместился из Яренска в Усть-Сысольск (ныне — Сыктывкар). Здесь рас отходничество крестьян — на железоделательные заводы, Сереговские соляные промыслы и др. А деревенские богатей скупали земли, нанимали на работу односельчан.
В Поволжье проживало в первой четверти XVIII в. до 0,5 млн. человек нерусских людей, столько же — русских. Мордва и мари, чуваши и татары постепенно сдвигались на восток, в Заволжье и Приуралье, смешивались друг с другом и с русскими в пределах селений, городов, районов. Постепенно численность русских растет. В 60-е гг. они составляют здесь примерно 70% населения. В Поволжье все большее значение приобретают, помимо земледелия и скотоводства, отхожие промыслы (кожевенные, мыловаренные, салотопенные, свечные, красильные заведения), торговля. Работают крупные (в Казани) и мелкие мануфактуры. Местные “ясачные люди”беднели от обезземеливания, роста платежей и вымогательств чиновников. Однако налоги и поборы с них оставались значительно меньшими, чем с живших тут же русских.
В Башкирии, помимо башкир, проживали русские, татары, чуваши, мари, удмурты и иные народы. Кроме скотоводства и земледелия, жители занимались промыслами (выделка изделий из кожи, металлов и др.), работали на заводах Урала. Их заставляли строить города, крепости, пограничные оборонительные линии.
В течение XVIII столетия усиливалось русское влияние на Кавказе. Расширялись традиционные связи России с Кабардой, жители которой были наиболее многочисленным и сильным из народов адыге. Здесь развивались феодальные отношения, торговые связи с соседями, в том числе с Россией. Раздробленность (к середине века в Большой Кабарде было 20 владетельных князей, в Малой Кабарде — 12), феодальные распри и войны приводили к переселениям жителей, нашествиям воинственных соседей —калмыцких и крымских ханов.
На Северном Кавказе издавна жили русские — терские и гребенские казаки по Тереку, старообрядцы по реке Куме. Тысячи донских казаков поселили в XVIII в. на реке Сулак, в городе Кизляре. Сюда же ссылали из центра России провинившихся солдат. За владение Северным Кавказом вели борьбу Турция, Персия, Крым, Россия. Кабарда то вступала в российское подданство, то выходила из него в зависимости от обстановки.
Персидский, или Каспийский, поход Петра Великого 1722 — 1723 гг. закончился присоединением к России западного и южного побережья Каспия. Но в середине 30-х гг. по договору с Надир-шахом, правителем Персии, эти земли пришлось оставить.
В ходе русско-турецкой войны 1768 — гг. Кабарда, Северная Осетия присягнули на подданство России. Мирный договор 1774 г. с Турцией закрепил окончательное включение Кабарды в состав России. С декабря 1783 г. граница между обоими государствами стала проходить по Кубани. По Георгиевскому трактату того же года под протекторат России вступила Восточная Грузия.
После русско-турецкой войны 1787— гг., в ходе которой русские войска громили турок не только на Дунае, но и на Северном Кавказе, Ясский договор закрепил за Россией Кабарду, правый берег Кубани, Тамань. Для защиты этих владений русское правительство в 1792— гг. переселило на Кубань из междуречья Днепра и Буга Черноморское казачье войско. Началась русская колонизация Северного Кавказа — военная (строительство городов, крепостей, пограничных линий), помещичья (занятие земель, переселение крепостных), вольная (крестьянская и казачья).
Епоха античності займає особливе місце в історії Європи. То був час, коли закладалися основи всього її подальшого розвитку, коли формувалася в найбільш розвинених регіонах Європи цивілізація надавала все більший вплив на прилеглі до Середземного моря і на набагато більш віддалені області Азії і Африки.
Прагнучи виявити деякі визначають розвиток і занепад суспільства закономірності (сутність їх різні дослідники визначали відповідно до своїх загальними концепціями), історію античної Європи, зазвичай залучали культурологи і соціологи, розглядаючи її як своєрідний еталон. Неодноразово зверталися до неї і основоположники марксизму, відкриваючи дію економічних законів, досліджуючи процеси виникнення класів і держави, співвідношення базису і надбудови в докапіталістичних формаціях, визначаючи місце цих формацій в поступальному русі історії. Деякі явища і процеси в найбільш чистою і ясною формі проявилися саме в античному світі. Античність може бути найбільш повно вивчена як особливий «соціальний організм», як суспільство, що становило «органічну систему», що мала свої передумови, що розвивалися в ході історії, підпорядковуючи собі всі елементи суспільства або створюючи відсутні в боротьбі старих традиційних відносин з новими, пристосовуватися до потребам що розвивається системи.
У сфері економіки античний світ, основою якого було місто, міська громада, що виникала з об'єднання родових і сільських громад - сіл, дозволяє простежити процес виділення індивідуальної власності з колективної, послідовне поглиблення поділу праці між окремими районами і всередині них, а також всередині окремих галузей виробництва , розвиток товарного виробництва і грошового обігу в ступеня значно вищою, ніж в попередніх і безпосередньо слідували за античністю товариства, розвиток продуктивних сил, а також виявити співвідношення цих факторів з натуральною основою господарства, руйнівний вплив товарно-грошових відносин на основну галузь виробництва - сільське господарство, а це призводило до концентрації земельної власності і в кінці кінців зумовило повну зміну економіки. Разом з тим, як неодноразово підкреслював К. Маркс, антична економіка дає можливість встановити відмінність між простим товарним виробництвом, націленим на накопичення, а не на розширене відтворення і прискорення оборотності капіталу, чому грошовий і торговий капітал не беруть участі в процесі виробництва, хоча можуть його розкладати або стимулювати, і виробництвом капіталістіческім. Основним було виробництво не мінових, а споживчих вартостей, так що і працю найманих працівників, який створював споживчі вартості, купувався як споживча вартість, що і відрізняло найманих працівників античності від пролетаріата.
Объяснение:
В начале Северной войны произошло объединение земель западной и восточной Карелии. Здесь все больше сказывалось русское влияние в языке, одежде, обычаях карел и вепсов. В Карелии продолжали работать старые, появлялись новые предприятия — железоделательные, медеплавильные, купоросный, пушечный, судостроительная верфь в Лодейном Поле и др. Принадлежали они казне и частным лицам, в том числе и из местных крестьян.
В хозяйстве и быту другого северного народа — коми также было сильно влияние русских, но они сохранили свой язык, принадлежавший к угро-финской группе. Центр коми-края в XVIII в. переместился из Яренска в Усть-Сысольск (ныне — Сыктывкар). Здесь рас отходничество крестьян — на железоделательные заводы, Сереговские соляные промыслы и др. А деревенские богатей скупали земли, нанимали на работу односельчан.
В Поволжье проживало в первой четверти XVIII в. до 0,5 млн. человек нерусских людей, столько же — русских. Мордва и мари, чуваши и татары постепенно сдвигались на восток, в Заволжье и Приуралье, смешивались друг с другом и с русскими в пределах селений, городов, районов. Постепенно численность русских растет. В 60-е гг. они составляют здесь примерно 70% населения. В Поволжье все большее значение приобретают, помимо земледелия и скотоводства, отхожие промыслы (кожевенные, мыловаренные, салотопенные, свечные, красильные заведения), торговля. Работают крупные (в Казани) и мелкие мануфактуры. Местные “ясачные люди”беднели от обезземеливания, роста платежей и вымогательств чиновников. Однако налоги и поборы с них оставались значительно меньшими, чем с живших тут же русских.
В Башкирии, помимо башкир, проживали русские, татары, чуваши, мари, удмурты и иные народы. Кроме скотоводства и земледелия, жители занимались промыслами (выделка изделий из кожи, металлов и др.), работали на заводах Урала. Их заставляли строить города, крепости, пограничные оборонительные линии.
В течение XVIII столетия усиливалось русское влияние на Кавказе. Расширялись традиционные связи России с Кабардой, жители которой были наиболее многочисленным и сильным из народов адыге. Здесь развивались феодальные отношения, торговые связи с соседями, в том числе с Россией. Раздробленность (к середине века в Большой Кабарде было 20 владетельных князей, в Малой Кабарде — 12), феодальные распри и войны приводили к переселениям жителей, нашествиям воинственных соседей —калмыцких и крымских ханов.
На Северном Кавказе издавна жили русские — терские и гребенские казаки по Тереку, старообрядцы по реке Куме. Тысячи донских казаков поселили в XVIII в. на реке Сулак, в городе Кизляре. Сюда же ссылали из центра России провинившихся солдат. За владение Северным Кавказом вели борьбу Турция, Персия, Крым, Россия. Кабарда то вступала в российское подданство, то выходила из него в зависимости от обстановки.
Персидский, или Каспийский, поход Петра Великого 1722 — 1723 гг. закончился присоединением к России западного и южного побережья Каспия. Но в середине 30-х гг. по договору с Надир-шахом, правителем Персии, эти земли пришлось оставить.
В ходе русско-турецкой войны 1768 — гг. Кабарда, Северная Осетия присягнули на подданство России. Мирный договор 1774 г. с Турцией закрепил окончательное включение Кабарды в состав России. С декабря 1783 г. граница между обоими государствами стала проходить по Кубани. По Георгиевскому трактату того же года под протекторат России вступила Восточная Грузия.
После русско-турецкой войны 1787— гг., в ходе которой русские войска громили турок не только на Дунае, но и на Северном Кавказе, Ясский договор закрепил за Россией Кабарду, правый берег Кубани, Тамань. Для защиты этих владений русское правительство в 1792— гг. переселило на Кубань из междуречья Днепра и Буга Черноморское казачье войско. Началась русская колонизация Северного Кавказа — военная (строительство городов, крепостей, пограничных линий), помещичья (занятие земель, переселение крепостных), вольная (крестьянская и казачья).