В
Все
М
Математика
О
ОБЖ
У
Українська мова
Х
Химия
Д
Другие предметы
Н
Немецкий язык
Б
Беларуская мова
М
Музыка
Э
Экономика
Ф
Физика
Б
Биология
О
Окружающий мир
У
Українська література
Р
Русский язык
Ф
Французский язык
П
Психология
О
Обществознание
А
Алгебра
М
МХК
Г
География
И
Информатика
П
Право
А
Английский язык
Г
Геометрия
Қ
Қазақ тiлi
Л
Литература
И
История
кузя177
кузя177
05.07.2021 14:03 •  История

ответить на вопросы в картине по истории) Большое заранее​


ответить на вопросы в картине по истории) Большое заранее​

Показать ответ
Ответ:
ninamir
ninamir
14.03.2023 22:51

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління

Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників.

Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та під посилення централізму - до децентралізації.

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя.

Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж за князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

0,0(0 оценок)
Ответ:
dkrechetov85
dkrechetov85
04.07.2021 05:20

Павел Петрович родился 20 сентября (1 октября) 1754 года в Петербурге, в Летнем дворце Елизаветы Петровны (впоследствии этот дворец по приказу Павла был снесён, а на его месте выстроен Михайловский замок, в котором Павел был убит 12 (24) марта 1801 года). При родах присутствовали императрица Елизавета Петровна, великий князь Пётр Фёдорович (отец Павла) и братья Шуваловы. По случаю рождения продолжателя династии императрица Елизавета издала манифест, это событие нашло отражение в одах, написанных стихотворцами того времени. Крещён 25 сентября (6 октября)[6] духовником императрицы Елизаветы Петровны протоиереем Фёдором Дубянским[7].

Из-за политической борьбы Павел был, по сути, лишён любви близких ему людей. Императрица Елизавета Петровна приказала окружить его целым штатом нянек и лучшими, по её представлениям, учителями, а мать и отец были фактически отстранены от воспитания своего ребёнка. Имя Павел при крещении было дано ему по велению императрицы.

Несмотря на внешнее сходство Павла с отцом, впоследствии при дворе упорно ходили слухи, что ребёнок был зачат Екатериной от своего первого фаворита, Сергея Салтыкова, знаменитого в своё время красавца. Слухи подпитывало то обстоятельство, что Павел появился на свет через десять лет брака Петра и Екатерины, когда многие уверились в бесплодности этого союза (свет на 10-летнюю бездетность брака Екатерина проливает в своих мемуарах, в которых намекает, что до хирургической операции её муж страдал от фимоза)[8].

Воспитание

Первым воспитателем Павла стал близкий к Шуваловым дипломат Фёдор Бехтеев, одержимый духом уставов, чётких приказаний и военной дисциплиной, сравнимой с муштрой. Он печатал небольшую газету, в которой рассказывал обо всех, даже самых незначительных поступках мальчика.

В 1760 году Елизавета Петровна заменила главного наставника, предписав основные параметры обучения в своей инструкции[9]. Им стал по её выбору Никита Иванович Панин. Это был 42-летний человек, обладавший обширными познаниями и разделявший идеи Просвещения. Во время дипломатической службы в Швеции и Дании он вступил в тесные контакты с масонами и не исключал возможность введения в России конституционной монархии по шведскому образцу.

Никита Панин обозначил весьма обширный круг тем и предметов, в которых, по его мнению, должен был разбираться цесаревич[10]. Возможно, именно в соответствии с его рекомендациями был назначен ряд «учителей-предметников». Среди них были митрополит Платон (Закон Божий), Семён Порошин (естественная история), Гранже (танцы), Винченцо Манфредини (музыка) и другие. Начавшись ещё во времена Елизаветы Петровны, занятия не прекращались ни в краткое правление Петра III, ни при Екатерине II.

На атмосферу воспитания Павла Петровича существенное влияние оказывало его окружение. Среди гостей, посещавших царевича, был целый ряд образованных людей того времени, например, писатель и композитор Григорий Теплов. Напротив, общение со сверстниками было достаточно ограничено. До личных контактов с Павлом допускались лишь дети лучших фамилий (Куракины, Строгановы). Особенно близок к нему был князь Александр Куракин. Один из младших наставников Павла, Семён Порошин[11], вёл дневник (1764—1765 гг.), ставший впоследствии ценным историческим источником по истории двора и для изучения личности цесаревича[12].

Объяснение:

0,0(0 оценок)
Популярные вопросы: История
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota Оформи подписку
logo
Начни делиться знаниями
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси ai-бота